Кожного року у світі з’являється чимало нових способів, щоб вилікувати тіло людини. Однак ще не вигадало людство кращого способу, щоб зцілити душу, ніж пісня.
Своєю музикою прагне обіймати, підтримувати та надихати слухачів і співачка KOLA, яка полонила серця українців ліричною композицією Чи разом?.
Як створювався цей хіт? Чому співачка не пам’ятає процес його написання? Який аспект у творчості KOLA вважає найважливішим? Як змінила співачку повномасштабна війна та у який момент життя хотіла б повернутись? Про все це і трохи більше KOLA розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для Вікон.
За що ви полюбили та обрали музику дорогою свого життя?
— Перший раз я заспівала у два роки на руках у своєї бабусі, вона тоді сказала: “О! Точно буде співачкою”. Усі посміялися та просто захоплювалися маленькою дитинкою, яка видала якийсь звук.
У чотири роки я пішла у балетну школу, в п’ять — до музичної, де була гра на фортепіано, сольфеджіо та все інше, що я зовсім не любила. У цей же вік я почала ходити на вокал та хор.
Всюди мене відвела моя мама, звісно, бо бачила хист до того. Усе моє дитинство було розписано по годинах, я дійсно мала дуже мало часу на байдики, бо завжди займалася чимось корисним для себе насамперед.
Тоді я цього не усвідомлювала, а просто робила з більшим або меншим задоволенням. Сьогодні я розумію, наскільки це було важливим, і дуже дякую за все моїй мамі.
Закоханість у музику відбулася, мені здається, десь років в десять, коли я слухала американських виконавців і просто кайфувала від мелодій та музичних ходів, а оскільки з трьох років ще й вчила англійську, то трохи розуміла, про що співають у піснях. А справжня любов сталася, мабуть, тоді, коли я сама написала свою першу пісню Зомбі.
Останнім часом ваші пісні набирають дедалі більше популярності. Як ви відчуваєте, чи змінилась ваша аудиторія, чи, навпаки, ваш внутрішній стан?
— Фактично в мене не було великої аудиторії, тому вона, я думаю, не змінилася, а просто збільшилася.
Моя музика подобається жінкам, особливо тим, з якими ми приблизно одного віку. Я думаю, це через те, що я співаю у своїх піснях про ті речі, які вони розуміють і які їм також близькі.
Я дуже хочу, щоб наші люди слухали українське, щоб ця музика їм подобалась. Роблю те, що обожнюю, без чого не уявляю своє життя. Хотілося б, щоб у людей ще дуже довго була така сама потреба у моїх піснях, бо саме тоді я дійсно почуваюся щасливою.
Коли я можу своєю творчістю надихнути, заспокоїти, обійняти когось — усе те, що я роблю, набуває великого сенсу для мене.
До речі, найближчим часом планую наживо ділитися всіма цими почуттями зі своїми слухачами — 1 та 2 червня в мене відбудуться два великих сольних концерти у Києві.
Ваші пісні завжди сприймаються як особиста сповідь, як на мене. І дуже часто цим зачіпають глибинні почуття слухача. Як вам вдається досягати такого рівня щирості зі слухачем та ділитись потаємним через свої рядки?
Я нікого не граю, не намагаюся здаватись кращою, ніж є, не прагну бути для всіх гарною, просто я така, яка є.
Так сталося, що сьогодні чомусь люди почали помічати душі, бачити те, що всередині кожного. Комусь те, що всередині мене, відгукується, і це прекрасно.
Я можу себе назвати скромною людиною, мені важко описувати себе та казати, яка я. Нехай це краще роблять за мене інші люди, які відчувають справжність, любов, професійність та глибину.
На все свій час — гадаю, ця фраза дійшла і до моєї музики.
Ви часом у творчості звертаєтесь думками до минулого. У який момент життя хотіли б хоч раз повернутись?
— Я б хотіла повернутись у дитинство, де я насолоджувалась кожним днем, де мама в нашій улюбленій Євпаторії мені казала: “Ану, вилазь із води”. Де бабуся мене обіймала та вела до себе на роботу на ваги, а потім ми дивились на комбайни.
Мабуть, саме у дитинство я б хотіла повернутися хоча б на деякий час. А так… я ні про що не шкодую і нікуди б не хотіла повертатися, просто співаю про свій досвід, який є в кожної людини.
Поважаю минуле, але живу тут і зараз.
У вас дуже ліричні композиції, сумні. Коли у творчості KOLA ми почуємо життєствердну музику? І чи можливо це взагалі?
— Не розумію, чому ви вважаєте що моя музика не життєрадісна. Пісня Тебе собі про щастя. Не завжди потрібен гучний бас, біт або стиль фанк, щоб співати про щось радісне або просто про життя.
Кожен виражає свої почуття по-різному. Для когось щастя — це безкінечні танці з феєрверком та кольоровим світлом, а для когось це спокій та тиша, тож кожному своє.
Але точно можу сказати, що я себе відчуваю життєрадісною, просто у спокійному стані.
Я співаю про спектр емоцій. Інколи вони також бувають сумні, бо життя — це не постійне свято.
З чого здебільшого починається ваша творча робота над піснею?
— З мелодії та слів одночасно. Або спочатку з аранжування, куди я одразу вкладаю мелодію і слова. Може початися з вірша. Може початися з мелодії, куди я потім напишу рядки. Завжди по-різному.
Пісня Чи разом?, наприклад, з’явилася так, ніби мені хтось зверху по рядку її продиктував.
Більш того, скажу, я навіть не пам’ятаю процес написання, ніби щось дуже захопило мене й повело за собою.
Яка пісня має найцікавішу історію створення для вас?
— Це пісня Чи разом?. Все було як в тумані. Моє серце полонив такий сильний біль, що я не могла навіть спокійно поїсти, а тут, під час написання, ніби всесвіт зупинився, і я написала цю неймовірну, не схожу ні на що пісню.
Ще цікавий факт, що вона була записана на лавці у мікрофон від навушника, просто на телефон, без студій, апаратури та всього іншого.
На вашу думку, яка одна риса об’єднує усіх видатних музикантів?
— Праця та талант. Витримку треба мати неабияку, навіть “сталеві яйця”. Вибачте, але це так!
Тому що кожен митець прагне бути почутим, а коли цього не відбувається, его починає грати з тобою, і тут головне залишатися собою та дійсно мати велику любов саме до музики. Не до популярності, не до визнань, а саме до музики, щоб це все продовжувати і йти вперед попри все.
Ніщо не вічне — треба це розуміти. Кожному свій час, і момент слави може бути не раз і не два, а багато разів. Головне — це дійсно обожнювати те, чим займаєшся, обожнювати музику.
Зараз чимало артистів використовують національні мотиви та окремі пам’ятні слова. Тож ця тенденція отримала назву байрактарщина, на кшталт шароварщини. Як ви думаєте, наскільки вона з нами затримається? Чи вбачаєте ви можливість, що безсенсова музика зникне з плейлістів українців?
— Чому ви думаєте, що вона безсенсова? Я так не думаю. Якщо її слухають, значить, в ній є сенс, значить, вона зараз потрібна та на часі.
У подібних піснях співають про те, що конкретно сьогодні відбувається в нашій країні, і я гадаю, що це теж важливо. Бо в таких піснях дуже сильно підкреслюють мотиви української музики, форсують наш етнокод для того, щоб максимально виразити його та сформувати у всіх людей, що конкретно є нашим.
Тут, знаєте, все залежить від того, як на це дивитися. Гадаю, що кожному є місце і, знову ж таки, на все свій час.
Якщо говорити про українську культуру та музику зокрема. На вашу думку, у якому руслі їй варто йти, щоб розвиватись?
— Українська культура різнобарвна, в нас дуже багато талановитих музикантів. Мені здається, сьогодні наша сила в молодих музикантах, в тих професіоналах, яких дуже довго не помічали, бо акценти були розставлені неправильно.
Раніше ми цінували більше самого артиста — обкладинку, що на ньому вдягнено, наскільки сильно всі втратили свідомість від його вбрання, танцю або мейкапу.
Сьогодні, на мою думку, найбільша цінність — це безпосередньо пісні! Їх зараз створюють чимало саме молоді музиканти, за ними майбутнє.
Гадаю, що пісня — це як маленька сповідь, агітація, плекання цінностей, розповідь, в чомусь приклад, десь заспокійливе, а інколи просто фан.
У кожній композиції є сенс, який змінює щось у наших головах, тому вважаю, що музика — це одна з найголовніших ланок української культури.
У чому, на вашу думку, полягає краса української пісні?
— У її ліриці. Усі наші народні пісні здебільшого ліричні — і це неймовірна краса.
Наша країна — рекордсмен у всьому світі за кількістю народних пісень, отже, музика — це наш етнокод! Вона в кожному з нас.
Музикою ми можемо зберегти, передати все, що ми хочемо закарбувати в пам’яті для себе і майбутніх поколінь, ті важливі сенси.
Наша мова — це скарб, вона наче створена для того, щоб вкладатися у пісні.
Наскільки я помічаю, ви часто займаєтесь благодійними ініціативами. Але про це не так часто говорите. Це свідома позиція чи просто не вистачає часу та сил?
— Я роблю донат майже щодня. Не думаю, що доцільно про це постійно говорити, бо так робить кожен українець. Я роблю в міру своїх можливостей, але кожен день!
Також у нас дуже багато саме благодійних концертів, де не маємо взагалі ніякого гонорару. Ми просто приїжджаємо, витрачаємо свої кошти, збираємо всі разом гроші для наших ЗСУ та їдемо далі.
Я дуже ціную свою команду за нашу ідеологію, людяність, відданість, за те, що зі мною справжні та класні партнери по життю.
Коли ви почали займатись благодійністю? У який момент з’явилося це бажання, думка?
— Вона з’явилася десь три роки тому, але з початком повномасштабного вторгнення значно зросла у своїх об’ємах.
Що більше ти віддаєш, то більше отримуєш. Це стосується не тільки матеріального світу. Завжди треба робити добро і думати про інших більше, ніж про себе.
Я скажу вам так, що коли, наприклад, у нас не так сильно заходить пісня, я дійсно передусім думаю не про себе, а про команду, яка, мабуть, трохи засмутилась. Хочу, щоб усі були щасливі та всім було добре.
Мені приємно віддавати, я почуваюся щасливою, коли це роблю.
Тут не йдеться про якісь багатства. Я не маю багато коштів або якогось приданого, так само, як і вся моя команда, але працюю щоденно і, звичайно, що маю певний дохід, яким завжди хочу поділитися.
На вашу думку, повномасштабна війна нас змінила чи просто проявила те, що завжди було в кожній людині — добро чи зло, світло чи темрява?
— Я думаю, просто проявила те, що було в кожній людині. Підсилила, скажімо так. І тут не про добро чи зло, а більше про цінності та справжні риси людини, ті, наприклад, які вона так сильно ховала.
Сьогодні все вийшло назовні. У когось з’явилися страхи, сумніви, у когось навпаки — сила та відвага.
Але людина — це таке створіння, яке вміє підлаштовуватись. Уже майже півтора року йде повномасштабна війна, і сьогодні я помічаю, як люди почали знову видавати себе не за тих, ким вони насправді є.
У моєму світі мені б хотілося суцільної щирості та справедливості.
Чи змінила війна ставлення до смерті?
— Так. Дуже. Мабуть, змінила ставлення до життя, тепер я дійсно розумію його цінність.
Я зрозуміла, що таке зло, до цього я його, виходить, не знала. У людей стільки є гніву та образ… Це так жахливо, я не знала раніше, що таке буває.
Смерть — це біль, і його в нашому житті з’явилося сьогодні дуже і дуже багато. З таким важко впоратись та відчувати. Це нові відчуття для мене, які я й досі не можу усвідомити.
Який найщемкіший момент за весь час війни ви можете зараз пригадати?
— Очі наших жінок з Маріуполя на одному з концертів. Нещодавній спів на Укрзалізниці для наших військових, які їхали на фронт. Вони випадково зайшли саме під пісню Дочекаюсь та залишилися, щоб її послухати, а потім я спустилась і тільки для них заспівала пісню Люди.
Також відчуття кохання, яке, я думала, ще довго не з’явиться в мені, але попри події я його зустріла.
У чому сила українців, на вашу думку?
— У правді. У відвазі та відданості людям, у сміливості та нестандартному мисленні. У співчутті та бажанні допомагати постійно.
Ми — одна родина, і це відчуття має ні на хвилину не залишати нас, а тільки заряджати та робити сильнішими.
Також піклується за розвиток української культури, зокрема й музики, українська композиторка Алла Загайкевич. Зараз одне з її важливих завдань — досягти перейменування музичної академії. Читай повне інтерв’ю Алли Загайкевич про розвиток української музики та повномасштабну війну.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!