Йому лише 21 рік. Півтора року тому, воюючи на Авдіївському напрямку, Дмитро Попко втратив праву руку, але не втратив свого почуття гумору і гідності.
Зараз Фонд Милосердя та Здоров’я оголосив про збір коштів на протез хлопцю. А ми записали з ним інтерв’ю, аби дізнатися про його історію, плани на життя, психологічну реабілітацію та разом зібрати необхідну суму.
До речі, ось посилання на збір.
Евакуювали через 19 годин після поранення
— Розкажіть, як це сталося, як ви втратили руку?
— Це досить прозаїчна історія, як мені здається. Мінометний масований обстріл, упіймав осколок, наклав собі турнікет. Зробив запит на евакуацію, але через певні проблеми евакуюватися вдалося лише через 19 годин. У мене були перебиті дві артерії, почався некроз, турнікетний синдром, рука просто перестала функціонувати…
— Тобто ось так 19 годин провели у полі з пораненням? Про що думали? Було страшно?
— Через те що я втратив багато крові, дуже сильно хотілося їсти. Побратим допоміг знайти батончики. Я сидів, їв, пив енергетик, нормально почувався. З нами був побратим, якому одразу відірвало руку, тому ми опікувалися більше ним.
— Як ви тепер з однією рукою живете?
— Зрозумів, що три кінцівки — це теж не так мало. В принципі, нормально живу, звик до цього. Я правша, моментами буває трохи складнувато. Але водночас це і зручно. Бо ти кажеш, що ти не вмієш писати, і за тебе все пишуть. Але я обов’язково навчуся писати лівою рукою.
— Вже почали вчитись?
— Лише трішки, не до того зараз. Добре, що зараз ми всі диджиталізувались: смартфони, планшети, ноутбуки, й навчання відбувається дистанційно. Я просто лівою рукою доволі швидко друкую, і все.
Ліпив вареники для військових, потім сам пішов служити
— А на фронті ви як опинились?
— Теж досить проста історія. Коли почалася повномасштабна, я з батьком поїхав у військомат. Він служив там. І перший час я просто як цивільна особа допомагав. Волонтерив, купував хлопцям цигарки. Потім коли в мене роботи не було, я займався ліпленням вареників і возив хлопцям у військкомат. А потім мобілізувався і почав готуватися. На той час мені було 19 років. Почав служити у квітні 22-го року, а мінометний обстріл стався в березні 23-го.
— Як до вас ставились побратими? Не було якогось шеймінгу через ваш юний вік? Ви, мабуть, були наймолодшим?
— Не певен, що наймолодший. Насправді все залежить від того, як ти себе ставиш.
Тобто повага, в будь-якому випадку, повинна бути присутня, неважливо скільки людині років.
Плюс я освічена, свідома людина, тому зі мною є про що поговорити, скажімо так. І я досить комфортно почуваюся з людьми, які старші за мене. Зараз у мене багато друзів за 30 років, комусь 40-50. У когось з чоловіків сини були такого ж віку, тому вони сприймали мене як сина: опікувалися, переживали.
Не хотів до армії
— Чим займалися до війни, і чим тепер?
— Вчився, працював, звісно, студентське життя. Я є бакалавром психології, навчався в Університеті Шевченка, на третьому курсі пішов до армії. Зараз повернувся, далі продовжую навчатися в магістратурі, на нейропсихолога. Про академвідпустку я не розмовляв, якісь роботи здавав, і особливо не афішував, що я служу. Дізналися лише, коли побачили, що в мене ампутація.
— Як ваш батько, який також військовий, поставився, що ви мобілізувалися?
— З батьківською обережністю, скажімо так. Просто батько вважає мене досить доброзичливою і м’якою людиною. Але зараз трохи змінив ставлення. Раніше навіть якось мене мотивував, наче погрожував: “здам тебе в армію”. А потім я прийшов і сказав: “забирай мене в армію”, а він не хотів.
Я просто закінчував військовий ліцей свого часу. І зрозумів, що в армію я не хочу йти, бо мені не подобається, як все влаштовано.
Ієрархія не подобається, не для мене це все. Але все одно, армія і війна — це різні речі.
— У чому ж різниця?
— На війні є елементи армії, але немає стройової, наприклад. Коли відбувається горизонталізація, стає дуже приємно служити. Тому що ми всі виконуємо єдину справу, спілкуємося “на ти”, з повагою один до одного. Коли важливе не звання, а досвід.
— А навчання в військовому ліцеї вам допомогло на фронті?
— Якоюсь мірою так. Перший час, коли я служив у Києві, то мене ставили на сержантську посаду, але швидко зняли з неї. Звісно, якісь ази допомогли. Просто коли заходжу у сферу, яка не сильно мені близька, або нова, я починаю все вивчати. Синдром студента — куди б ти не прийшов, просто починаєш вивчати, як все має працювати. І, звісно, підтримувати фізичну форму, займатися.
Сам собі психолог
— Чи довелося вам працювати з психологом після поранення, ампутації?
— Довелося — це досить таке сильне слово. Це завжди моя ініціатива, тому що обожнюю цю сферу. Адже я сам психолог. Почав займатися власною терапією ще з 17 років. І це дуже допомагає насправді. Дуже сильно допомагає, коли ти розумієш, що з тобою може відбутися у стресових ситуаціях. Тобі набагато простіше.
Мені здається, саме психологічна підготовка у військовослужбовців має бути на дуже високому рівні.
Коли відбуваються якісь посттравматичні моменти, ти розумієш, що саме треба з цим робити, і це дуже рятує ситуацію.
Я працював, в мене була супроводжувальна терапія, але я переживав ампутацію досить таки ейфорійно. Я вижив, почав трансформувати це в позитивні аспекти, багато жартувати, знову повернувся додому, побачив всіх рідних, близьких. Мене, напевно, “наздогнало” на місяць дев’ятий після ампутації.
Але ж була не тільки ампутація. Я поховав свого найкращого друга, і постійно похорони. Коли там робити семінари, коли ти їдеш на кладовище і трошки вибиваєшся з цього всього. Ти постійно в якихось дисоціаціях — ти військовий, чи ти студент…
— Тобто, можна сказати, спочатку допоміг собі сам?
— Так, але в якийсь момент нервова система дала збій, і перше, що я зробив — звісно, пішов до психіатра, і почав медикаментозно себе витягувати. Потім працював з психологом, а зараз — з психоаналітиком. Це допомагає.
— Як ви знаходите сили і мотивацію жартувати про втрачену руку, бути на позитиві?
— По-перше, напевно це один з основних механізмів боротьби зі стресом, без цього ніяк. Не знаю, що б я робив без гумору. По-друге, це індивідуальні особливості: те, що я вмію трошки розкручувати жарти. Насправді люди досі бояться цього гумору, з ним треба бути трішки обережним, лекції якісь треба проводити з цього приводу (усміхається).
— Як змінилися погляди на життя та цінності після пережитого? Чи є якісь моменти, які ви тепер цінуєте більше, ніж раніше?
— Не знаю, відверто кажучи. Як будь-яка стресова ситуація, з якої ти вилазиш живим, робить тебе міцнішим. Напевно, основна трансформація, яка відбувається — це перестати сприймати людей як даність і сприймати власне тіло як даність. Ну, тобто, у нас люди народжуються з якоюсь презумпцією безсмертя. Але коли ти розумієш наскільки людина досить-таки кришталева істота, що насправді руки і ноги, на жаль, уже не даність, це треба цінувати.
— Яким бачите своє майбутнє? Є якісь очікування, мрії?
— Зараз буду розвиватися у психологічному напрямі.
Хочу займатися реабілітацією військових, імплементувати деякі новітні методики, чи ті, якими ми не користуємося.
Тому що я, звертаю увагу на це питання, і досі не можу зрозуміти, чому реабілітація не така якісна, як могла би бути. Тому мені цікавий цей напрям. З Центром Милосердя та здоров’я працюватиму далі.
— Ви на собі ці методики вже випробовуєте?
— Можна сказати й так. Але знову-таки — для того, щоб віддавати ресурс комусь, треба спочатку закрити це питання з власним тілом, здоров’ям. Трошки “підзібрати раму”, як то кажуть.
Цей матеріал є частиною нашого спільного спецпроекту з Реабілітаційним центром Милосердя та Здоров’я, який займається фізичною та психологічною реабілітацією ветеранів, чинних військових та їхніх родин.
У низці матеріалів ми розповідатимемо історії українських військових, даватимемо цінні поради від спеціалістів Реабілітаційного центру як для військових, так і для цивільних.
Адже суспільство має забезпечити відповідне ставлення до захисників та захисниць, а також умови, в яких їм буде легше відновлюватися, спілкуватися й адаптуватися. Це надважливого, і кожен та кожна з нас має докласти до цього зусиль.
А підтримати діяльність фонду Милосердя та здоров’я можна тут.
Про те, як жити далі після поранення та ампутації, знає також ветеранка Руся Данілкіна, та розповідає як не здаватися.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.