Його життя можна було б назвати розміреним та відносно спокійним. У 2015 році Станіслав Чечко вступив до лав французьких легіонерів, до яких з усіх охочих потрапляло не більше ніж 10%. Зміг дослужитися до звання офіцера.
Але все змінилося 24 лютого, коли чоловік вирішив повернутися додому та боронити рідну країну.
Про легіон у Франції, війну в Україні та чим довелося пожертвувати заради повернення додому, Станіслав розповів у інтерв’ю The Village.
Легіонерська служба
Зараз Станіслав каже: уже після переоцінки усього, що мав у житті, він зовсім інакше дивиться на свою попередню роботу. Бо легіонери брали участь в місіях поза межами Франції: країна має свої інтереси в Африці, тож неодноразово починала місії в чужій державі.
— Я лише зараз почав дивитися на це інакше. Типу, ми втручалися у справи інших держав, нібито з правильного боку. Бо під час служби там не ставив собі цих запитань. Яка сторона має рацію, а яка — ні.
Власне, так ця служба і проходила: кілька місяців у чужій країні, а потім повернення до Франції. А головне — без аналізу політичного впливу.
Відбір до легіону був тривалим та важким. Але кандидатів вибирали не за вольовими якостями, а за “правильністю” на думку суспільства. Як пояснює Станіслав, туди не могли взяти чоловіка, у якого не було батька, або ж того, в кого у родині хтось пиячив.
Були випадки, коли я спілкувався з кимось із претендентів і розумів, що я з ним не зможу дружити у житті. Бо якщо щось трапиться, він тебе просто не підтримає. Уже не кажучи про гарячі точки.
Були й інші перевірки, а серед перевіряльників обов’язково був хтось із твоєї рідної країни, щоб перевірити, чи немає чорних плям на твоєму житті вдома.
Зі ста претендентів могли б узяти десятьох у кращому випадку.
У 2014 військовий думав про повернення до України: на той момент Росія уже анексувала Крим. Але після довгих роздумів вирішив ще повчитися в легіоні, щоб згодом бути корисним на українському фронті.
Кожен його день розпочинався зі сніданку. А після отримання звання офіцера — зі сніданку та ще й круасана. Але четвер 24 лютого розпочався з дзвінків з України, а не круасанів.
Зрадити легіон
Станіслав згадує, що за декілька годин до початку повномасштабного вторгнення Росії до України їхній легіон був на навчаннях у французьких лісах. Але пів на дванадцяту ночі їх усіх відкликали та забрали до казарм. Ранком Стаса розбудив друг, що жив у Івано-Франківську, та повідомив, що росіяни вдарили по аеродромах країни.
У легіоні було близько 400 українців. З кількома з них чоловік пішов до керівництва з проханням відпустити їх до України. Дві доби це прохання розглядали, але зрештою — відхилили: бо військові Франції не можуть воювати в інших країнах, навіть якщо це їхня батьківщина.
— На нас тиснули, говорили, що якщо поїдемо додому, то будемо зрадниками: втратимо громадянство Франції та не отримаємо жодної виплати.
Я зрозумів, що мені потрібно пакувати речі та поволі передавати їх додому. За вісім років служби я встиг обжитися. У Європі вже почали полювання на легіонерів, які могли піти на війну.
Складність полягала в тому, що якби легіонера спіймали десь у Європі з військовою формою чи навіть спальником, то його або відправляли б назад з усім його майном, або відпускали на батьківщину абсолютно без нічого.
Зараз Станіслав розуміє: на нього можуть відкрити кримінальну справу за дезертирство, а спіймати в будь-якій країні ЄС.
Чоловік приїхав до України у перших числах березня та одразу подався до батальйону Сафарі — одного з найпрестижніших українських спецпідрозділів, до якого багато хто лише мріє потрапити. Бо, як сам каже: не дарма ж служив в одній із найкращих армій світу.
Після боїв у Київській області, на Харківському та Сумському напрямках, Станіслав перейшов до ЗСУ — дія цього контракту скасується після завершення війни.
Завдяки своїм знанням колишній легіонер не розгубився навіть у дуже екстремальній ситуації, хоча й зізнається: страшно, коли по тобі стріляє танк.
Я чи не я
Станіслав отримав поранення на Луганщині. Тоді по них також бив танк, а рухатися не можна було зовсім — бо у ворога були тепловізори.
Про танкові атаки Станіслав каже: такий звук не сплутаєш, бо він дуже неприємний.
— Спочатку чуєш пуск, потім три секунди тиші, за які встигаєш подумати: “Я чи не я?”
Але гріє думка та ідея, в яку віриш. Гріють дитячі листи, в яких тебе називають захисником, — зізнається військовий.
Він отримав поранення під час чергової вилазки за провізією, коли велися активні бойові дії. Станіслав каже, що йому пощастило — поранення припало на ногу.
— У мене на грудях був увімкнений телефон, який усе зняв. Після першого пострілу, який прилетів по мені, було ще пострілів 15, які не влучили. Відстрілюючись, я дістався до блоку. А вже там була операція.
Він радіє, що вся Україна нині об’єдналася заради спільної мети. А ще каже: добрі слова справді допомагають військовим.
А про ветерана, який зумів повернутися до мирного життя попри втрату ноги, ми розповідали тобі в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!