Під час війни вони потрапили в окупацію. Жінки розповідають, як свої ж здали місто, як під час одного з численних прильотів, один зі снарядів розірвався за п’ять метрів. Травмовані, та не зломлені. Історія життя на межі смерті — в нашому матеріалі.
Історія життя на межі смерті — як жінки рятувалися з окупації
Тетяна Пшенична з Ізюма під час окупації перебувала в Камʼянках. Тетяні травмувало щелепу після того, як снаряд розірвався в п’яти метрах від неї. Нині вона проходить реабілітацію в Івано-Франківську.
— Як почалася війна, ми виїхали в село Кам’янка, там я мешкала півроку. Забрала з собою дітей, онучку. Коли півміста було окуповано, іншу частину росіяни взяти не могли, почали шукати обхідні шляхи. Наші колаборанти здали дороги. Росіяни зайшли в село.
Російські окупанти почали обстрілювати будинки людей з мінометів. Десант висадився з літака вночі. Син прийшов провідати Тетяну вранці, бо носив у місто людям їжу, щоб вони могли вижити.
Росіяни побачили сина Тетяни та почали прицільно обстрілювати їхній двір.
Вибух трапився в пяти метрах від мене. Мене трохи захистили дрова. Я присіла, мені відірвало щелепу, язик, було багато уламків у роті, — розповідає Тетяна.
У той же день жінку вивезли. Під час виїзду вони не бачили окупантів, але росіяни заходили з усіх сторін. У Слов’янську Тетяні надали першу допомогу. За вісім днів її вдалося прооперувати в Дніпрі.
Я приїхала, в мене немає губи, немає зубів. Шукала лікарів, щоб відновити обличчя. Мені прибрали рубці та пересадили шкіру, — каже Тетяна.
Відірвана щелепа висіла на шкірі. Жінці поставили титанові пластини. Потрібно буде робити ще кілька операцій. Жінка сподівається, що матиме гарну усмішку. Тетяні доводиться їсти через шприц.
Наталія Кошара — родом з Харківщини, також була в окупації. Вона працює вчителькою англійської мови. Виїхати не могла, бо мала в селі своє господарство. Під час одного з обстрілів уламком їй травмувало обличчя. Жінка втратила око.
— Увесь березень ми провели в окупації. Було важко, але ми витримали. Квітень був більш-менш тихий, виїхати не мали змоги. Росіяни заходили настільки тихо, що ми навіть не помітили.
Наталія розвозила гуманітарну допомогу людям у своєму селі. У травні стало зовсім жахливо. Росіяни почали стріляти куди завгодно.
23 травня мене поранили, разом з моїм сином. Він сидів у підвалі, вибух стався настільки близько, що двері вибило і його зачепило, — розповідає Наталія.
Спершу приліт стався в сусіда. Наталія побігла йому допомагати, і тут на очах жінки снаряд прилітає в її будинок. Вона побігла назад. В хаті була діра, вікон не залишилося. Жінка завмерла, каже, мабуть, зупинив янгол-охоронець. Якби вона побігла відразу, загинула б на місці.
На моє подвір’я було 11 прильотів. У той день — три. Я відразу зрозуміла, що в мене немає ока, прикрила його рукою. Було багато крові, — каже Наталія.
Потім жінка лягла на траву. Мати та чоловік Тетяни вибігли до неї. У них був ступор. У тілі Тетяни було вісім уламків, три в оці, в шиї, в печінці та нозі. Жінка завдячує харківським лікарям, які врятували її.
Нині жінка очікує на операцію. Навіть у лікарні Тетяна викладає дистанційно.
Раніше ми розповідали про один день з харківської лікарні, де життя на конвеєрі війни.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!