Дмитро був стриманим, принциповим і завжди готовим підтримати. Його слово було тверде, а серце — сповнене любові до родини. Він мріяв, щоб його сини зростали чесними та сильними.
У квітні 2022-го, попри право на відстрочку, Дмитро долучився до лав ЗСУ. Служив обласним психологом, а згодом став заступником командира батальйону. На жаль, під час виконання завдання Дмитро потрапив під артобстріл і загинув.
Після того життя його дружини Ганни ніби зупинилося. Вона розуміє, що ніколи не зможе замінити дітям батька-Героя. Але робить усе можливе, щоб їхні сини виросли сильними та мужніми — як і мріяв Дмитро.
Як нині живе родина та хто підтримав їх у нелегкі часи — розповідає Ганна, дружина полеглого Героя.
Він був стриманим, але завжди поруч у найважливіші миті
— Ми були студентами історичного факультету Чернівецького університету, коли вперше перетнулися з Дмитром. Ще тоді я відчула в ньому силу, яка не потребувала гучних слів. Після випуску я працювала в інтернаті для дітей-сиріт, та згодом через стан здоров’я довелося змінити професію — перейшла на роботу у Чернівецький водоканал.
А Дмитро одразу став на службу й приєднався до загону МНС. Він залишався у строю до травня 2004 року, аж поки підрозділ не розформували, а його, як офіцера, звільнили в запас. Та й тоді він не полишив справу: працював начальником МНС і охорони в тому ж водоканалі.
Ми довгий час працювали пліч-о-пліч, і ніхто навіть не здогадувався, що ми подружжя. Дмитро був людиною стриманою.
Якось його запитали, чому він не говорить про наші стосунки, а він лише відповів: “Дружина вона вдома, а на роботі — працівник”.
Це була відповідь типового Дмитра — принципового та скромного. Тож коли на річницю весілля він раптом забрав мене під час зміни, це стало одним із найтепліших і найнеочікуваніших спогадів. Він не був схильний до таких жестів, і саме тому той вечір залишився у пам’яті назавжди.
П’ятнадцять років ми чекали на дітей. І коли я дізналася, що вагітна — це було як диво.
Коли отримала перші результати аналізів, то спочатку навіть не повірила власним очам. Але це було правдою. Ми готувалися до народження двійні.
Дмитро був переконаний, що це будуть хлопчики. Він був настільки впевнений, що я жартома питала: “А якщо дівчатка, то не забереш нас із пологового?” Він лише усміхався і повторив: “Будуть хлопці”. І дійсно, за кілька місяців на світ з’явилися двоє наших хлопчиків: Дмитро і Володимир.
Дмитро обожнював читання і хотів передати цю любов синам. Він був вимогливий, але водночас умів надихати й підтримувати. На важливі для хлопців дати він завжди приходив додому по обіді й ми йшли святкувати до піцерії — це наша маленька сімейна традиція. Навіть якщо я була проти, його слово було останнім.
Він змалку говорив синам, що в кожного є свій обов’язок перед країною і його слід виконувати. Сам Дмитро походив із військової родини — його батько й дід були військовими, і він мріяв, що й наші хлопчики продовжать цю традицію.
Для нього честь і обов’язок — не просто слова
У квітні 2022 Дмитра мобілізували. Він мав повне право залишитись удома, адже наші сини потребують особливого догляду. Але він навіть не розглядав цієї можливості. Такою була головна риса характеру чоловіка — він ніколи нікого ні про що не просив. Хоч як би я благала, він лише хитав головою і відповідав: “У них є всі документи. Вони все бачать”.
Офіційно службу Дмитро розпочав 23 квітня 2022 року. Рік і два місяці він служив на посаді обласного психолога та займався морально-психологічним забезпеченням військових. Працював він в обласному військкоматі, але постійно їздив у відрядження по всій Україні, тож мало бував вдома.
У лютому 2023 мого чоловіка перевели на посаду заступника командира в діючий батальйон. І знову жодних відстрочок чи прохань. Лише обов’язок.
Його поважали за принциповість, справедливість і людяність. Він ніколи не оминав деталей, завжди читав кожен документ і ставив підпис тільки тоді, коли був певен.
Одного разу мій чоловік погодився відвезти зброю роті, яка стояла на позиціях, хоч це не входило в його посадові обов’язки. Уперше вони проскочили, а вдруге Дмитро з водієм потрапили під артобстріл. Їх відкинуло по різні боки від машини й мій чоловік, на жаль, не вижив.
Попри всі обставини його служби, у документах, було вказано іншу, формальну причину загибелі. Через це наша родина наразі не має можливості отримати передбачену державою підтримку для родин полеглих військовослужбовців.
Ми не шукаємо винних, але щиро віримо, що з часом справедливість буде відновлено.
Хлопці, слухайтеся мами
Востаннє я чула голос свого чоловіка 22 червня 2023 року. Тоді він зателефонував і Дмитро ще встиг поговорити з батьком, а от Володимир не встиг. Його останніми словами до синів було: “Хлопці, слухайтеся маму”. Наступного дня я готувалася надіслати йому посилку, але вона вже не знадобилася.
Коли прийшла трагічна звістка, здавалося, що світ перевернувся. Я продовжувала жити, куховарила, збирала хлопців до школи, але все було ніби уві сні.
Та найболючішим було не усвідомлення самої втрати, а думка, що Дмитро більше не побачить, як ростуть наші сини. Не почує їхні голоси, не поділиться мудрою порадою.
Коли Дмитро загинув, у моєму житті з’явилося відчуття пустоти, яке ніяк заповнити. Раніше в будь-якій складній ситуації, я знала, що можу на нього розраховувати. А тепер його нема і я мушу покладатися лише на себе. Та навіть у найтемніші часи знайшлися ті, хто протягнув руку. Саме завдяки їхній підтримці ми змогли встояти, оговтатись і потрохи адаптуватися до нової реальності.
Мамо, тепер у нас є хтось, кому ми небайдужі?
Про Благодійний Фонд Діти Героїв я дізналася від однієї знайомої та вирішила подати заявку. Коли мені передзвонили з Фонду, мій син запитав: “Мамо, про нас хтось піклуватиметься?” І дійсно: з того часу Фонд став нашою опорою.
Завдяки БФ Діти Героїв наша родина отримала не лише матеріальну і психологічну допомогу. Пам’ятаю, Дмитрику потрібно було робити дорогі аналізи, а коштів не було.
Я була ледь не в розпачі й готувалася брати кредит, але за сприяння Фонду нам вдалося зробити ці аналізи безкоштовно.
Мені аж не вірилося, що таке можливо. Але найголовніше — це емоційна підтримка. Я особливо вдячна нашому сімейному помічнику від Фонду, яка завжди готова вислухати й допомогти порадою.
Моє найбільше бажання, щоб діти пишалися своїм татом
Після втрати тата мої сини дуже змінилися. Вони докладають усіх зусиль, щоб гарно навчатися, щоб не засмучувати мене, але я все одно бачу, як їм важко. Вони з трепетом бережуть усі татові речі й не дозволяють мені їх відвезти в село, активно цікавляться, як ми з Дмитром познайомилися.
Час від часу ми із синами провідуємо тата на кладовищі. І якщо один із хлопців спілкується з татом та ділиться своїми переживаннями, то інший просто сидить мовчки. Він досі не визнає, що тата більше немає.
Я знаю, що я не зможу замінити їм батька. Але я можу дати їм любов, турботу й силу. Бо діти Героя мають вирости гідними свого тата. “Бережи хлопців”, — останнє, що сказав мені чоловік. І я зроблю все можливе, щоб виконати його останню волю.
Історій жінок, які продовжують виховувати дітей попри втрату опори, нині чимало. Марина з Чугуєва ростить десятьох нащадків полеглого Героя, читай історію родини наступною.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.