Український Шлях Святого Якова: як пілігрими відкривають Поділля та допомагають ЗСУ

Марія Дзюба редакторка сайту
Український Шлях Святого Якова: як пілігрими відкривають Поділля та допомагають ЗСУ

Я б теж пішла в таку подорож. Удачі вам, дівчата, — привітно каже продавчиня сільського магазину у Селищі, що на Вінниччині.

Наталія Патрікєєва та її подруга Саша щойно купили морозиво та воду, готуючись до продовження своєї незвичайної мандрівки.

Жінка вже звикла до туристів з рюкзаками — через її село пролягає український аналог знаменитого європейського маршруту Camino Podolico.

Для журналістки ВВС України це не просто туристична поїздка, а спроба зрозуміти феномен, який набирає популярності серед українців.

Разом з подругою вони вирішили пройти половину 250-кілометрового шляху від Вінниці до Бару, щоб на власному досвіді відчути, що приваблює людей у цій багатоденній пригоді.

Що таке український Шлях Святого Якова

Цей 250-кілометровий маршрут з’єднує Вінницю та Кам’янець-Подільський, пропонуючи мандрівникам пройти пішки або проїхати на велосипеді через історичні місця Поділля.

Створений за прикладом іспанського Шляху Святого Якова, він адаптований до українських реалій і ландшафтів.

Проект стартував у 2021 році з амбітною метою: показати туристам місцеві пам’ятки та стимулювати розвиток сільських громад.

Війна призупинила ініціативу на два роки, але у 2024-му маршрут офіційно відновив роботу.

Як збиралися дві непрофесійні пілігримки

Наталія зізнається: ні вона, ні Саша раніше не ходили західноєвропейським Шляхом Святого Якова, тому збиралися як на звичайний туристичний похід.

Головне правило — намет залишити вдома і спробувати офіційні місця для ночівлі, максимально зменшивши вагу рюкзаків.

У мене вийшло близько семи кілограмів, — розповідає журналістка.

До найкритичнішого спорядження вона віднесла зручне трекінгове взуття “бажано не нове, а з досвідом”, надійний дощовик, базову аптечку з пластирами від мозолів та потужний павербанк.

Особливо корисним виявилося змінне взуття типу кроксів:

Перевзутися у щось легке наприкінці дня — це дійсно щастя.

Перші кроки від Вінниці: між трасою та красою

Подруги прибули до Вінниці поїздом і одразу вирушили до Костелу Пресвятої Діви Марії Ангельської — офіційної стартової точки.

Тут видають паспорт пілігрима (credential), куди протягом подорожі збирають печатки та наклейки.

Перші кілометри не надто радують краєвидами — мусиш йти по краю траси поруч із автівками та вантажівками, — згадує Наталія.

Але незабаром відкрилася справжня краса маршруту: стежка вздовж Бугу з симфонією пташок, зустрічними коровами, лелеками та зеленими панорамами.

Зустрічі з історією: від руїн до живих спогадів

У селі Селище подруги познайомилися з Черленківським замком — точніше, з тим, що від нього залишилося.

Здалося, що його реконструювали, однак виявилося, що навколо руїн збудували ресторанно-розважальний комплекс, — описує враження Наталія.

Це стало типовою картиною маршруту: багато історичних об’єктів існують лише як руїни або недбало відновлені муляжі.

У обрисах важко впізнати колишню велич і красу, — констатує журналістка.

Зовсім іншими виявилися зустрічі з людьми.

У Браїлові, рятуючись від зливи, дівчата забігли до Літературного музею Володимира Забаштанського.

Директорка Надія Слободенюк з ентузіазмом розповіла про письменника, який після втрати зору та рук став лауреатом Шевченківської премії.

Дивовижні попутники

У музеї подруги познайомилися з Олею з Києва, яка самостійно йшла весь маршрут до Кам’янець-Подільського за вісім днів.

— Я не думала, що Вінниччина настільки гарна. Років 8-9 думаю про великий Шлях святого Якова, поки не доїхала туди, але дізналася, що є українська альтернатива, — поділилася дівчина.

Для неї це була можливість побачити нові місця та перевірити власну витривалість.

Такі зустрічі, каже Наталія, додавали особливого смаку подорожі.

Фото: BBC Україна
Фото: BBC Україна
Фото: BBC Україна

Жмеринські пригоди та комора “під охороною бога”

У Жмеринці сталася одна з найкумедніших пригод.

Шукаючи наклейки для паспорта біля Костелу святого Олексія, дівчата подзвонили отцю Ігорю.

Він підказав, що все необхідне лежить у коморі, яка завжди відкрита, бо речі там “под охраной бога”.

Перед костелом подруги не втрималися і за 50 гривень грали в іграшковий автомат.

Маленький червоний краб дістався нам з третього разу, і я вважаю, це був гарний знак, — сміється Наталія.

Люди дивилися здивовано, як дві дівчини з великими рюкзаками під дощем граються в автомат.

Контрасти сільського життя

Дорога розкрила різні обличчя української глибинки.

Село Межирів особливо вразило контрастами — колись воно мало магдебурзьке право, а тепер більшість хат покинуті.

Ми не побачили тут магазину чи школи. Хоча деякі будинки мають дуже симпатичний вигляд, — зауважує журналістка.

Зате в селі були “охочі до розмов” вівці, які радо зустріли мандрівниць на пагорбі.

Водночас навіть у найменших населених пунктах на кладовищах майорять українські прапори — кожна громада має своїх героїв, які загинули на війні.

Фото: BBC Україна
Фото: BBC Україна

Справжня сільська гостинність

Найяскравішим спогадом стала ночівля в Садибі Лукових у Сербинівці.

Господиня Раїса Лукова зустріла втомлених мандрівниць варениками з картоплею, млинцями з м’ясом та домашнім вином.

Пані Раїса саме була на городі, а на столі вже чекали на нас вареники, — згадує Наталія.

Поки дівчата їли, господиня до самої ночі полола буряки.

Жінка щиро не розуміла мотивації пілігримів:

Чесно не знаю, нащо вони ходять. Роботи нема? Але водночас веду детальний список усіх відвідувачів. Буду колись вам дзвонити.

Дощовий день та важкі рішення

Третій день приготував випробування — безперервний дощ.

На вулиці по болоту весело бігали жовті гусенята, а ми з перших секунд намочили ноги принаймні по коліна, — описує Наталія.

Зрозумівши, що запланованих 40 кілометрів не пройти, подруги скоротили маршрут.

У селі Северинівка, під дощем отримавши печатку від учителя історії Анатолія Борисовича, вони сіли в автобус до Бару.

Повністю мокрі, ми скоротили шлях на кілометрів 15 і решту часу мучилися сумнівами — чи правильно зробили, — чесно зізнається журналістка.

Фініш у Барі та перші висновки

У міській бібліотеці Бару директорка Любов Кирилюк, яка працює тут 50 років, урочисто вручила сертифікат про проходження половини шляху.

Жінка розповіла про мотивацію різних пілігримів:

Хтось іде з молитвою, хтось відчуває красу української землі. Буває чую трагічні, але прекрасні речі — йдуть заради коханого, який служить, заради загиблого чоловіка.

За день до Наталії та Саші тут були брати, які везли маршрутом на автомобілі свою хвору маму, вірячи, що поїздка допоможе їй одужати після операції.

Фото: BBC Україна
Фото: BBC Україна
Фото: BBC Україна

Соціальний феномен воєнного часу

Спілкуючись з організаторами проекту, Наталія дізналася про цифри, що вражають.

За 2024 рік маршрутом пройшли понад 300 мандрівників, а майже кожен третій організовував благодійний збір.

Загалом вдалося зібрати близько 450 тисяч гривень для підтримки поранених бійців.

 Заступник міського голови Вінниці,  Андрій Очеретний, розглядає проект як культурну дипломатію:

Ми хотіли акцентувати увагу на тому, що цей проект може бути відновленням для тих, хто служить в ЗСУ або демобілізувався.

Майбутнє українського Camino

У липні 2023 року Camino Podolico офіційно прийняли до Європейської федерації Шляху Святого Якова.

Очеретного навіть обрали віцепрезидентом федерації, що відкриває перспективи з’єднання з європейською мережею маршрутів.

Організатори проводять тренінги для місцевих жителів з розвитку туристичного бізнесу, пропонуючи перетворювати закриті школи на інфраструктуру для паломництва.

Висновки журналістки

Пройшовши 90 кілометрів за три дні, Наталія отримала відповіді на свої запитання.

Camino Podolico — це не просто туристичний маршрут, а унікальний спосіб відкрити Україну під новим кутом.

—  Для когось це духовна подорож, для інших — тест на витривалість або благодійна місія. Незалежно від мотивації, кожен знаходить щось своє на цих подільських стежках, — резюмує вона.

Традиційне привітання пілігримів Buen Camino означає більше, ніж побажання вдалої подорожі.

Це знак підтримки та визнання особливого досвіду, який об’єднує всіх мандрівників.

Одного разу ми обов’язково пройдемо решту маршруту з Бару до Кам’янець-Подільського, — обіцяє Наталія.

А всім майбутнім пілігримам українського Camino вона передає:

Buen Camino! Нехай ваша дорога буде легкою, безпечною та наповненою незабутніми враженнями.

Раніше ми розповідали, як діти також стають волонтерами. Дізнайся, як найменші допомагають ветеранам і що вони роблять для підтримки наших героїв у нашому матеріалі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.