Росіяни протягом століття напрацювали надпотужну інформаційну пропаганду, яка й стала основою для вторгнення до України у 2014 році. РФ під копірку діє за методичками німецьких військ під час Другої світової війни: ешелонами вивозить українських дітей до російських глибинок чи тимчасово окупованих територій.
Що відбувається з українськими дітьми, яких депортували з українських міст? Як їх повертають додому та що втовкмачують у голову там, далеко від рідних міст? Про все це можуть розповісти ті, хто зміг пройти через важкі випробовування долі та врешті дістатися дому.
Серед них — 16-річна Марія та 18-річна Анастасія з Херсона, яких російська влада вивезла спочатку до Криму, а потім — в тимчасово окупований Генічеськ.
Депортовані діти
Ви тут — ніхто. Ви приїхали сюди до тюрми й будете виконувати те, що вам скажуть, — так говорили дівчатам окупанти, пригадує одна із дівчат. — Це вам не Україна, в Росії інші правила, — пояснювали іншій.
Дівчата були знайомі задовго до війни: навчалися в одній школі, разом вступили до навчального закладу на кухарів-офіціантів.
Війна обох застала зненацька. Коли росіяни почали бити по житлових кварталах, батьки заборонили дітям виходити на вулицю.
Зрештою дівчатам зателефонувала вчителька: повідомила, що є можливість поїхати на два тижні до Криму. Довіреність за Марію написала її сестра, адже батьки не знали про поїздку. Анастасії ж написали у документах 2005 рік народження, начебто їй 17, а не 18 років.
Дівчата їхали дев’ять годин. Разом із ними — десятки таких же дітей, яких везли нібито на два тижні.
— Якби нас відвезли додому після тих двох тижнів, все було б добре. Ми мали виконувати все, що нам кажуть: піти на концерт якийсь, навіть якщо болить голова, — розвідає Марія.
Треба — йдеш.
Анастасія ж пригадує: на концертах розповідали про Росію, а наприкінці наказували всім підійнятися, бо гратиме російський гімн.
Потім ті, хто не встав — серед них були я й Маша, — слухали, що ми їмо їхній хліб і мусимо вставати на гімн Росії.
Дівчата якось із двох кульок синього та жовтого кольорів зробили синьо-жовте серце та приклеїли його до стіни. Директорка відпочинкової бази зірвала його та кричала на дітей.
Розробка плану втечі
Коли звільнили Херсон, діти раділи та кричали “Слава Україні!”
Марія ж розуміла: їх туди вже ніхто не відвезе. Водночас продовжувала публікувати патріотичні проукраїнські дописи у соціальних мережах, чим дуже здивувала журналістів Слідство Інфо, які й почали розслідування про викрадення українських дітей.
За кілька днів після звільнення Херсона дітей силою вивезли до тимчасово окупованого Генічеська, що в Херсонській області. Маша пригадує: з подругою спали на одному ліжку, щоб хоч якось зігрітися, адже у кімнаті було неймовірно холодно.
О сьомій ранку дітей силоміць підіймали та відправляли… на навчання. За російською програмою, звісно.
Жахливими були умови не лише в кімнаті гуртожитку: дітей погано годували, забороняли замикати двері, а душ вмикали лише раз на тиждень.
Вчителька, яка й попіклувалася про перевезення дітей на підконтрольну Росії територію, переконувала учнів сидіти там “на забезпеченні держави”. Мовляв, чого нарікаєте?
Росіяни ж діяли за методичкою геноциду. Змушували дівчат спілкуватися та писати російською, намагалися видати їм російські паспорти, всіляко переконували, що до України діти уже не повернуться.
Батько Марії боявся, що діти не виживуть, якщо їх спробувати евакуювати: тоді точилися активні бої, по найближчому мосту от-от могло “прилетіти”. Її мама була проти евакуації та хотіла зробити для дочки російське громадянство.
Маша та Настя почали бунтувати, але за це українських дітей жорстоко карали. Окупанти нагадували про “яму”, “військову комендатуру” та погрожували “зашити рота”.
Ситуація ускладнювалася через те, що одна з подруг була неповнолітньою. Вона не могла вільно виїхати, а батьки не підтримували бажання доньки повернутися до України. Журналісти заручилися підтримкою правозахисників, проте й там було багато нюансів: дівчину могли оголосити в розшук ще до моменту перетину КПП.
Дівчатам відкрито погрожували катівнею: такі випадки були серед їхніх знайомих, тоді двох хлопчаків кілька разів водили “на яму”.
Хто винен в депортації дітей з України
Журналістка Юлія Химерник самотужки організувала порятунок дівчат з окупації. Придумала легенду про начебто весілля брата однієї з дівчат. Брат, за словами дівчат, мешкає у Петербурзі. На кожному пункті пропуску дівчата відписували “тітці Юлі”, що вони його успішно пройшли.
Дівчата успішно дісталися Києва. Їх повністю роздягали на кордоні з Росією, але таки пропустили. Обоє раді, що повернулися додому — адже в окупації нічого хорошого їх би не чекало.
З допомогою слідства журналістів було встановлено п’ятьох осіб з Херсонщини, які причетні до депортації українських дітей до Росії. Це — вчителька Галина Мунтяну, на ім’я якої писали довіреності про вивезення дітей, Михайло Родіков, так званий міністр освіти Херсонської області, він є громадянином РФ і видав наказ про вивезення дітей до Криму.
Тетяна Кузьміч — у 2021 році її судили за держзраду. Жінка є заступницею псевдоміністра освіти. Алла Ревко — жителька Херсона, організовувала групи на вивезення з Херсонської області та Галина Райко, яка під час окупації стала ректоркою навчального закладу, який і відправив дітей з України в окуповані частини країни.
Нині дівчата роз’їхалися по своїх домівках: Марія поїхала до тата, а Настя залишилася жити в Києві. Журналістка Юлія стала для дівчат другою мамою.
Наші друзі зі Слідство.Інфо презентували фільм-розслідування Втеча від росіян: історія порятунку викрадених українських дівчат.
Стало відомо й про факти так званого усиновлення депортованих дітей у містах Росії: імена тих росіян, що викрали та “усиновили” українських дітей, читай у матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!