Життя сім’ї Крістіни та Миколи було спокійним і щасливим до того жахливого дня, коли війна жорстоко увірвалася в їхній світ.
Батько 8-річної Ніколь Микола Купченко воював у складі 24 окремої штурмової бригади Айдар. До війни чоловік був моряком, але коли Росія почала наступ, він вирішив стати на захист держави.
На жаль, 8 вересня 2022 року чоловік загинув в Бахмутському районі. Родині важко справлятися з труднощами без чоловіка, але вони вірять у перемогу та майбутнє нашої держави.
Більше про те, як війна назавжди змінила сім’ю, розповіла дружина військовослужбовця Крістіна Петренко.
Навчання під звуки вибухів
Ніколь разом з мамою проживають в Нікополі Дніпропетровської області. В місті постійно лунають вибухи, адже за 4 км від них розташовані російські окупаційні війська. Дівчинка навчається онлайн у 2 класі, а її мати, вихователька дитячого садка, дистанційно займається розвитком дітей та веде для них навчальний YouTube-канал.
Зараз діти не відвідують дитячий садок, тому ми проводимо свою роботу в дистанційній формі. Я з колегами складаю пізнавальні заняття, записую їх, та у формі відео представляємо нашим діткам, — каже Крістіна.
Ніколь навчається у 2 класі Нікопольської школи. Всі уроки проходять в онлайн режимі, адже в місті дуже небезпечно через постійні обстріли зі сторони ворога.
Наша родина втратила батька, тому зараз ми вчимося жити заново. Найскладніше — усвідомити втрату близької людини та навчитися з цим жити, — каже дружина полеглого військовослужбовця.
Микола до початку повномасштабної війни був моряком. Він дуже любив свою професію, обожнював воду, а особливо своє рідне море (так називали Каховське водосховище). Колись сповнене життям, це місце стало жертвою жорстокості окупантів. Раніше там панували мир і краса — тепер воно повністю зруйноване.
“Він не хотів, щоб ми переживали”
31 травня, трохи більше, ніж через три місяці після початку повномасштабної війни, Микола вирушив на фронт.
Крістіна каже, що під час служби чоловік їй майже нічого не розповідав, крім побутових справ на кшталт “я поїв”, “сьогодні виспався”, “в нас не холодно” тощо. Він дуже не хотів, щоб його рідні переживали за нього.
На жаль, 8 вересня 2022 року його життя обірвалося в Бахмутському районі. Деякий час чоловік не виходив на зв’язок, а через кілька днів надійшла звістка, що Микола загинув на полі бою.
Микола був життєрадісною та активною людиною, любив займатися спортом. Він — один із засновників Нікопольського велоклубу. Полюбляв спортивні квести, тури та різні походи. Його приязність та відкритість приваблювали людей.
У Миколи було багато друзів і знайомих, які щиро його любили та поважали. Коли ж війна жорстоко увірвалася в життя українців, багато з них, не вагаючись, також пішли на фронт, щоб захищати свою Батьківщину.
— Звісно, що я дуже переживала за свого чоловіка і дуже не хотіла, щоб він йшов на війну. Але є така річ, як людська гідність і самоповага. Зрештою, він мене навіть не питав, чи може піти на війну, чи ні. Це було очевидним, і я не могла йому заперечувати.
Він не кричав на вулиці, що любить Україну чи щось тому подібне, а цю любов плекав всередині та проявив її на полі бою.
Я впевнена, що він теж не хотів би брати участь у війні, але іншого вибору в нього не було, бо ворог прийшов на нашу землю, — ділиться Крістіна.
Її ім’я — символ любові
Ніколь — не просто татова донечка, вона — втілення його любові. Її ім’я, дане на його честь, стало символом нерозривного зв’язку, що існував між ними.
З самого народження Ніколь була наділена батьківською ласкою та увагою. Він брав активну участь у її вихованні, з перших днів піклуючись про неї, навчаючи та даруючи їй свою любов.
Мати Ніколь каже, що з часом біль втрати трансформується у щиру вдячність за ті роки, які вони прожили разом. Вона та Ніколь будуть нести пам’ять про свого чоловіка та батька у своїх серцях. Його любов та приклад стануть для них орієнтиром та джерелом натхнення на все життя.
Не самотні у своєму горі: де знайти підтримку та допомогу
Крістіна розповідає, що у складний час її сім’ї допоміг БФ Діти Героїв:
— Моя мама через кілька місяців після загибелі чоловіка прийшла додому і розповіла про БФ Діти Героїв. Люди сказали їй, що це надійна організація, що справді допомагає дітям, які через війну втратили одного або обох батьків.
Я не звикла просити допомоги, але мене зачепила назва фонду — Діти Героїв. Вона глибоко відгукнулася в моєму серці. Тож я таки подала заявку, хоча й не очікувала на відповідь. Відправивши всі необхідні документи, мою доньку зарахували як підопічну фонду. З усіх видів допомоги, яку пропонував фонд, для мене найважливішою стала психологічна підтримка.
Перебуваючи в стані горювання, я не могла усвідомити, що зі мною відбувається. Не хотілося нічого розуміти. І тут на допомогу з’явилися люди з фонду.
Вони щиро, безкорисливо і з добротою в серці пропонували свою допомогу. Просто так, не очікуючи нічого натомість.
Нам надали помічника, який постійно підтримував зв’язок: цікавився нашими потребами й труднощами та допомагав вирішувати їх. Минулого року Ніколь стала першокласницею і фонд підготував її до школи.
Обстріли в Нікополі лише посилювалися і дуже часто зникало світло. Взагалі була велика проблема з технікою, і ми отримали планшет для навчання. Це дуже врятувало нас, тому що іншого гаджета для навчання в нас не було. Тому фонд став буквально точкою опори у надскладний для нас час, за що їм дуже вдячні.
Біль втрати та віра в майбутнє
Коли трапляється таке жахливе горе, люди навколо часто говорять про те, що потрібно жити далі заради дитини. Проте, у момент втрати, розум та тіло людини відмовляються сприймати реальність. Це цілком природна реакція на подібну трагедію.
Важливо пам’ятати, що не існує “правильного” чи “неправильного” способу переживати горе.
Кожна людина проходить через цей процес по-різному, і не варто засуджувати себе за те, що ви не відчуваєте те, що від вас очікують.
Зосередження на очікуванні кращого майбутнього, коли “російська гнила імперія розвалиться”, стала для Крістіни джерелом сили та стійкості. Це свідчить про те, що вона непохитно вірить у перемогу справедливості та прагне мирного життя.
Попри те, що підтримка близьких людей у такі моменти має неоціненне значення, не варто ігнорувати свої почуття. Потрібно говорити про те, що вас турбує, з тими, кому ви довіряєте, або звернутися за допомогою до фахівців.
Пам’ятайте, що ви сильні й не самотні. З часом та підтримкою близьких ви зможете подолати цей біль і жити далі.
Історія цієї сім’ї — це не лише трагедія втрати, але й історія про мужність, стійкість та незламність українського духу. Це історія про те, як навіть у найжахливіші часи люди знаходять в собі сили жити, любити та боротися за своє щастя.
Їхній біль — це біль всієї України, а їхня мужність — це приклад для нас усіх. Їхня історія нагадує нам про те, що навіть у темряві завжди є місце для промінчика світла, а перемога добра над злом неминуча.
Історія Олександри, яка втратила батька на війні, також змушує думати про незламність наших людей та дітей. Розповідаємо, що саме допомагає Олександрі Антоненко жити далі.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.