Дмитро Коцюбайло на псевдо Да Вінчі пішов на фронт добровольцем ще у свої 18 років. Він брав участь у Революції Гідності, був членом проводу національно-визвольного руху Правий сектор.
Хлопець був командиром взводу — першої штурмової роти ДУК ПС. Воював у Пісках, потім — поблизу Авдіївки. Плідно співпрацював із підрозділами ЗСУ на всіх напрямках. У 2017 році Дмитро отримав звання Народний герой, а у 2021 році — Герой України.
Влітку 2022 він приєднався до ЗСУ та отримав своє первинне військове звання — молодший лейтенант. Свою історію про війну, перехід до ЗСУ, Залужного, визволення населених пунктів і не тільки він розповів для Новинарні.
Ми переповідаємо її зараз, коли Дмитра не стало. 7 березня 2023 року під Бахмутом загинув Дмитро Коцюбайло на псевдо Да Вінчі. Вічна пам’ять герою.
Про перехід до ЗСУ та Залужного
Хлопець розповідав, що приєднатися до ЗСУ вирішили усім підрозділом Вовки Да Вінчі. Вирішили рухатися далі під командуванням Валерія Залужного.
Однією з ключових причин, чому ми “легалізувалися”, є те, що всі ми віримо Залужному, — наголосив Дмитро.
У 2022 році він отримав звання молодшого лейтенанта, проте говорив, що це майже нічого не змінило. Адже у колективі усі “його” люди. Він з ними воював, вони повернулися у мирне життя. А потім знову прийшли до підрозділу.
— Усі мої заступники — кадрові військові. Я — молодший лейтенант, а офіцери в підрозділі — капітани, майори. Це люди, які закривають усі документальну частину і підказують, як правильно все формувати, — розповідав він. Додавав, що один із його заступників та начальник штабу теж були командирами батальйону.
Про початок повномасштабної війни
24 лютого Дмитро разом зі своїм батальйоном зустріли поблизу Щастя Луганської області. За кілька тижнів до вторгнення ворог активізувався й бив по позиціях наших військових.
— Коли ми “літали” (проводили розвідку квадрокоптером — ред.), помітили велике скупчення військ: танки, артилерію, колони, понтонні переправи за пару кілометрів від річки Сіверський Донець.
23 лютого повернулися на базу в Авдіївку, лягли спати десь о третій. О п’ятій мене будить Аліна Михайлова (волонтерка, депутатка Київради, наречена Коцюбайла — ред.) і каже, що почалася війна, ракети пішли.
Ми забрали озброєння й покинули базу, бо була велика небезпека, що ракети полетять туди, — розповідав Дмитро.
За його словами, спершу працювали біля Авдіївки разом із 25-ю повітряно-десантною Січеславською бригадою. Потім зустрілися з росіянами на Запоріжжі, біля Пологів та Оріхового.
Це були перші колони, які ми разом зі 128-ю бригадою палили. У нас була трофейна гармата, — згадував він.
Тоді провели розвідку квадрокоптером і побачили, що російських військових дуже багато — усі посадки буквально були забиті технікою. Тож наші відразу почали по них стріляти, вдалося спалити щонайменше десять одиниць техніки. Потім Вовки Да Вінчі вирушили на захист Києва, де брали участь у боях біля Згурівки Броварського району.
Про найбільш підготовлене місто до війни
Потім підрозділ Дмитра перемістився на Криворізький напрямок.
— Коли ми заїжджали в Кривий Ріг, здавалося, що це найбільш укріплене місто. Люди живуть, їздять, жодного блокпоста.
Зате навколо — вісім ліній оборони! Протитанкові їжаки. Ці їжаки виготовляли, а поруч копали протитанкові рови.
Кривий Ріг готувався до активних бойових дій. Адже росіяни підійшли на 30 км до міста, — говорив військовий. Згодом його підрозділ знову перевели на новий напрямок.
Харківщина, Луганщина, Донеччина
Вовки Да Вінчі стали спецпризначенцями. Уже з травня вони стримували окупантів біля Барвінкового на Харківщині. Росіяни постійно обстрілювали артилерією.
Один виїзд нашої артилерії — це 10–15 одиниць ворожої техніки. Вони дуже щільно стояли. І там не було й секунди тиші.
Він розповідав, що тоді було багато втрат серед наших, але втрати ворога були у десятки разів більші: як живої сили, так і техніки.
На початку літа підрозділ Дмитра перемістився на Луганщину. Тоді окупанти намагалися створити котел біля Сєвєродонецька і Лисичанська. Коцюбайло розповідає, що біля Білогорівської переправи стояли колони з понтонами. Ворог наступав від Попасної та хотів перерізати шляхи українським військовим. Проте зробити це не вдалося.
80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ змогла стримати росіян, а Вовки Да Вінчі розбили артилерією близько 15 понтонів.
— Близько двох тижнів ми їх бомбили, забирали їхню техніку. Захопили там перший танк, два БМП, МТ-ЛБ Штурм. І весь цей час росіяни продовжували їхати, попри колосальні втрати, — згадував Дмитро.
Він розповідає, що ситуація була складна. Нинішній начальник штабу підрозділу Да Вінчі тоді був в одній із механізованих бригад, що стояла у Лисичанську. Росіяни наблизилися до Привілля. Це означало, що за кілька годин кільце могло замкнутися. Надійшов наказ виводити війська.
Виходили в останні хвилини фактично. Кільце змикалося. Мої хлопці стояли в Білогорівці під дуже щільним вогнем, щоб унеможливити маневри ворога.
Згодом йому повідомили, що треба готуватися до переходу на інший напрямок. Він зібрав своїх людей, і вранці вони виїхали. Тоді побачили й зрозуміли — готується щось грандіозне.
Звільнення Балаклії
Під час деокупації Харківщини підрозділ Дмитра мав зайти в Балаклію. Це й було тим грандіозним, на що чекали.
Вовки Да Вінчі мали зайняти ракетно-артилерійський арсенал — база зберігання боєприпасів ЗСУ, яка зазнали диверсії у 2017 році. Військові мали зачистити три групи.
— Операція була продумана до дрібниць. На Харківщині, на відміну від Бахмута, я їздив навіть без бронежилета. Було щось схоже на ситуацію до повномасштабного вторгнення — бойові дії неактивні.
Операція переносилася. Але ми добре підготувалися, кожен знав свою маленьку ділянку роботи.
Тоді легендарна “двадцять п’ятка” пробила першу лінію і змогла пройти 8 км. Те, як вони змусили росіян тікати, здивувало усіх! Дмитро був упевнений, що ця операція увійде в історію.
А “вісімдесятка” йшла в тил противника рейдом на глибину 60 км від річки Оскіл у бік Ізюма. Там легендарна спецоперація! — пригадував Да Вінчі.
За його словами, зачистка Балаклії тривала три дні, адже росіяни мали там велике угруповання.
Тоді спецпідрозділ ГУР МО Кракен, його група та група Зураба закріпилися по периметру. Росіяни обстрілювали їх з артилерії та ще ракетами знищили склади з боєприпасами. Проте наші військові постійно робили дорозвідку.
— Побачили, що вони кинули цілу батарею Мсти (самохідна гаубиця калібру 152 мм — ред.) із машиною управління. Зробили вилазку, і 25 ОПДБР зайшла. Так ми взяли першу трофейну Мсту, модернізовану у 2018 році, — пригадував Дмитро.
Потім українці змогли просунутися на 1,5 км і перекрили шлях окупантам. Вони почали тікати як мурахи.
Наступного дня військові вже перейшли через міст. Проте вони не мали зв’язку з підрозділами, які продовжували зачищати місто. Потім побачили ворожий танк, на якому було близько 15 осіб. Почали по ньому стріляти. Танк врізався в дерево, а окупанти почали тікати.
Деякі підрозділи зазнали втрат, а деякі змогли навіть взяти полонених. І вже наступного дня до міста приїхав командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський, над Балаклією підняли український прапор.
Після Балаклії військові почали діяти в Куп’янську та звільнили ще три села.
— Заходимо в одне село — люди назустріч: “Ура! Ви прийшли!” Пообіймалися, люди плачуть. У другому селі — так само. Ми знову виявились перші. А третє село — вже більше, там базарчик, заходимо — люди дивляться і не розуміють, хто це.
Придивляються: українські військові — і починають виходити з кожного подвір’я, хто з прапором, хто з плакатом.
Тоді Дмитра дуже вразили люди: хто пропонував винести поїсти, хто пропонував житло, несли квіти, були дуже вдячні й плакали.
Оптимістичний прогноз
Військовий припускав, що успіхи також залежать від грамотності наших командирів на місцях, попри всі оборонні споруди росіян. Думав, що наступальна операція продовжиться і не закінчиться взимку.
— Хоча зимові бойові дії значно важчі, ніж літні. Влітку піхота може під деревом поспати, а взимку можна замерзнути під тим деревом. Потрібно постійно бути в русі, це більша виснаженість. Але ворог теж на вулиці, теж веде бойові дії й зазнаватиме значно більших втрат.
Та й командування росіян не цінує своїх людей.
Я собі ставлю оптимістичний план на наступний рік — звільнити всі окуповані території.
Зима буде дуже складна. Весна і літо теж. Але я чомусь думаю, що в нас є великі шанси звільнити Крим наступного року, — говорив Да Вінчі.
Саме таким він і залишиться у нашій пам’яті — оптимістичним, сміливим і відданим Україні. Вічна тобі слава, герою!
А якою була історія кохання Дмитра Коцюбайла та волонтерки Аліни Михайлової, дивись у сюжеті:
Під час бойових дій українські військові ладні зробити все, щоб виконати завдання. Раніше ми розповідали історію офіцера СБУ про оборону Маріуполя.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!
Фото: Анастасія Федченко / Новинарня, з архівів героя та прес-служби підрозділу Вовки Да Вінчі