Знала, що маю вижити й повернутися: історія 73-річної медикині, яка пройшла полон та Азовсталь

Ольга Чайко Журналістка програми Факти ICTV
Знала, що маю вижити й повернутися: історія 73-річної медикині, яка пройшла полон та Азовсталь

Фото до: Знала, що маю вижити й повернутися: історія 73-річної медикині, яка пройшла полон та Азовсталь

Тетяна Теплюк з позивним Хрещена — чи не найстарша жінка у війську. Колись вона працювала медсестрою в пологовому будинку, але у 2015 році пов’язала своє життя з Азовом.

Хрещена була на Азовсталі саме тоді, коли росіяни рівняли її з землею. Вона рятувала бійців та вісім місяців провела у полоні. Повернувшись, знову долучилася до медичної служби Азову. Нині жінці виповнилося 73 роки й вона у відмінній формі.

На Українському жіночому форумі Тетяна Теплюк отримала нагороду імені Мері О’Хейген за жіноче лідерство. Пройшовши життєве пекло, до слави медикиня ставиться спокійно і розуміє — це велика можливість розповідати людям про важливе. 

Історія Хрещеної, яка пройшла пекло Азовсталі та полону

На перший погляд здається, що Тетяна зовсім не нервує. Військова виправка, впевнений погляд. Та все ж помітна втома від популярності, яка прийшла до пані Тетяни лише нещодавно. 

— Я завжди була небагатослівна, непримітна. Звичайна пересічна людина. Тепер я розумію, що не маю права мовчати.

Це вже друга її війна. У 80-х роках вона поїхала медиком до наших військових в Афганістан. Згодом працювала у пологовому, а далі був Майдан, який повністю змінив її життя. 

— На Майдані я розуміла, що починається велика боротьба. Я хотіла бути поряд. Я розуміла, що не можу брати активну участь, бо була у поважному віці — 62 роки. Але я розуміла, що мої руки можуть зіграти роль у медицині. 

З 2015 року медикиня працювала з азовцями у Маріуполі — тоді це був тил. Але у 2022 році усе кардинально змінилось. 

— Війна прийшла до мене в Маріуполь. Коли росіяни кричали: “Чого ти попхалась на війну”, я думала: “То це ж війна до мене прийшла”. Спочатку далекий гуркіт, потім все ближче і ближче і потім вибухи на сусідніх вулицях. 

Тетяна провела у полоні вісім місяців. Спочатку в Оленівці, потім у Таганрозі. Разом з іншими азовцями росіяни вивезли її туди з оточеної Азовсталі. 

— Знаєте, з ким я себе порівняла у Таганрозькій в’язниці? З портретом Доріана Грея. Це була копія: хоч я і жінка, але це було щось без статі, з колючими злими очима. 

У в’язниці наших полонених змушували співати радянські та російські пісні. З них знущалися і навіть повернення перетворили на фарс, бо повертали до камери двічі. Приїзд додому жінка вважає щастям. 

— То було щастя, я не відчувала ні ваги тіла, ні рук, ні ніг. Є знімок, як мене хтось обнімає, і моє обличчя на плечі у цієї людини. Я цей знімок називаю “щастя”. 

Вона завжди вірила, що Україна її не залишить. У свої 73 роки продовжує службу в Азові. Свій позивний отримала після того, як на фронт її покликав похресник. А тепер вона стала фактично мамою для всіх воїнів. 

— Так склалося, що молоді хлопці не хочуть нести навіть медичну службу. А старша жінка захотіла продовжити й взагалі завжди рвалася ближче до передової. Це така її яскрава риса — піклуватися про всіх, опікуватися всіма, окрім себе, — каже Євген Чуднецов, начмед 1 корпусу НГУ Азов.

На Українському жіночому конгресі її нагородили відзнакою Мері О’Хейген. Медикиню обрали з шести сотень кандидаток. 

— Я смілива людина, бо вижила. Знала, що маю вижити, а не загинути там, у невідомості, як вони казали нам, під парканом. Була ціль, що я маю повернутися додому і далі працювати. 

Для пані Тетяни вручення нагороди стало сюрпризом. Як і те, що нагороду вручить мама загиблої Госпітальєрки Ірини Цибух — торішньої лауреатки.

— Я передаю Вам цю нагороду не просто як відзнаку, а як естафету світла. І я знаю: Іринка зараз нас бачить і посміхається своєю щирою посмішкою, — сказала Оксана Цибух під час церемонії. 

— Служу Україні — найпрекраснішій землі, найпрекраснішій країні, найпрекраснішим людям. Я люблю цю землю, я люблю цю країну. У тому Мордорі я зрозуміла, що прекраснішої землі нема, — стверджує медикиня. 

Кажуть, що медик — це не професія, а покликання душі. Ми розповідали, як три українські медикині допомогли чоловікові у Лондоні.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!