Треба стиснути зуби й рухатись далі — як військовий втратив зір, але не жагу до життя

Ірина Цимбал
Історія військового, який після поранення знайшов сили жити далі

Сьогодні, 5 травня, відзначається Міжнародний день боротьби за права осіб з інвалідністю. Ці люди щодня показують, що життя після поранення існує.

Це своїм прикладом довів черкасець Євген Дорошко. Чоловік працював за кордоном охоронцем.

Та коли почалась повномасштабна війна, повернувся в Україну і вже на другий день був у лавах тероборони. У Попасній дістав тяжке поранення — втратив зір. Але не зневірився і не здався.

Натомість вступив до ВНЗ, зайнявся професійним спортом і опанував нову спеціальність, щоб допомагати таким, як сам. Читай історію про сильного духом українця.

Жага до життя українського військового

У свої 44 роки Євген — студент-першокурсник Черкаського університету. Навчається за спеціалізацією Ортопедагогіка та професійно займається силовими вправами.

У мене є ціль, і я до неї йду. Мета — закінчити навчальний заклад і хоча б кандидатом у майстри спорту стати за цей період, за чотири роки, — каже чоловік.

Заняття Євгена проходить під пильним контролем тренера. Той запевняє, що наполегливість його підопічного невдовзі матиме результат.

— Обрання цього виду спорту досить правильне, тому що для загального відновлення організму якраз чудово використати елементи гирьового спорту. Наступного року, якщо нічого не завадить, будемо його демонструвати на змаганнях, — каже заслужений майстер спорту України Юрій Петренко.

До повномасштабного вторгнення Євген працював спочатку в спецпідрозділі поліції, потім — охоронцем і консультантом з безпеки за кордоном. Та на другий день великої війни став до лав тероборони.

Під час боїв за Попасну 25 квітня чоловіку в голову потрапив уламок снаряда.

Самої Попасної як такої вже не було, на околицях бої велись. З неба летить метал, тонни металу летять постійно, і це не припиняється.

Я зрозумів, що з зором щось не так, хоч побратими й надали первинну допомогу, обв’язали, щоб кров зупинити, — згадує Євген.

Після поранення він майже втратив зір. Але не здався. Пройшов реабілітацію і паралельно опанував професію масажиста. Хоче допомагати відновлюватись таким же пораненим бійцям, як сам.

— З війною у багатьох хлопців будуть проблеми, бо поранення осколкові здебільшого. З цими людьми потрібно працювати. Нам, цим людям, жаль не потрібний. Потрібна своєчасна допомога, — вважає Євген.

Чоловіка в усьому підтримує його дружина Людмила. Разом подружжя вже 22 роки. Жінка сама волонтерить у гуманітарному центрі, допомагає вимушеним переселенцям. 

Саме там її й застала звістка про поранення Євгена. Людмила одразу поїхала до нього у шпиталь. Каже, найскладнішими були перші тижні, але разом вони здолали всі негаразди.

Ситуація була критична, його оперували, були хвилювання, але ми все це пережили. У госпіталях ми бачили молодих хлопців ще в гіршому стані, ніж Женя.

Тому він сказав: “Мені треба стиснути зуби й рухатись далі”. Я пообіцяла, що в цьому йому допоможу. Моя маленька допомога, а він просто великий молодець, — ділиться жінка.

Своїм прикладом подружжя Дорошків доводить, що життя після поранення триває. Головне — не втрачати віри, сили духу й допомагати один одному. У цьому і є сила українців.

Кожна історія військового про поранення та реабілітацію унікальна, але водночас має дещо спільне з іншими — незламність українського духу.

Читай, як 19-річний захисник втратив ногу на Донеччині, але продовжив боротись за життя.


А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!