Вона отямилася від удару об холодну підлогу. Навколо було липко й моторошно. Не земля, не трава, а тіла. Десятки тіл. Спроба підвестися обернулася нападом нудоти, що, здавалося, виверне нутрощі.
Її ледь чутний стогін прорвався крізь тишу, викликавши шок і миттєву паніку серед медиків. Пролунали уривчасті команди негайно знайти каталку та везти її в реанімацію. Наступним було питання про її ім’я та прізвище.
Її історію розповіло hromadske.
Лікарі думали, що вона вже мертва
Зібравши останні крихти свідомості, вона змогла назвати себе — Леонідова Неля, — але її першою думкою, сильнішою за біль і страх, була турбота про дітей.
— Око не бачить, де мої діти?! — прохрипіла вона.
Коли їй відповіли, що діти живі й з ними все добре, її тіло, виконавши головну місію, нарешті здалося. Свідомість покинула її, і Неля поринула в глибоку кому, що тривала наступні кілька місяців.
Так почалася нова сторінка життя Нелі Леонідової. Жінки, яку до того моменту вже офіційно визнали мертвою, кинули в морг донецького шпиталю як вантаж 200 і навіть вписали у списки дев’ятнадцяти загиблих того дня, 13 серпня 2014 року. Поки вона боролася за життя, друзі поминали її на 9-й і 40-й день.
Тихий вечір, що перетворився на пекло
Щоб зрозуміти, як вродлива 34-річна жінка опинилася на межі життя і смерті, треба повернутися в той серпневий вечір. Неля жила у невеликому зеленому містечку Зугрес на Донеччині, яке славилося прозорими кар’єрами та річкою Кринка. Працювала на енергомеханічному заводі, що колись забезпечував баштовими кранами пів світу.
Війна прийшла у 2014 році. Вже падали літаки, гриміло в сусідніх містах. У Зугресі з’явилися танки без розпізнавальних знаків і люди у формі, які намагалися мобілізувати місцевих чоловіків, часто силою.
— Ніхто з моїх знайомих ані виїхав у РФ, ані пішов воювати за неї, — серйозно каже Неля.
13 серпня вона на мопеді забрала з садка 4-річного сина Єлизара та сусідську дівчинку Дашу. Дорогою додому вони на кілька хвилин зупинилися біля пляжу. Ці хвилини стали фатальними. Раптом у небі загуло, і на місто посипалися касетні боєприпаси.
Фото: hromadske.ua
— Мені приписують геройство, що я накрила собою дітей, а то був просто переляк, — згадує вона.
На Нелю було страшно глянути: вирваний бік, прострелена легеня, розтрощене обличчя. У двох лікарнях від неї відмовилися. Так вона й опинилася в морзі.
Пекло — це не рани
Коли Неля вийшла з коми, її чекала серія операцій.
Я лежала й чула слова хірурга: Немає ні обличчя, ні кишок. Якщо вона виживе, я повірю в Бога, — розповідає жінка.
З її тіла дістали 18 уламків. Зараз її обличчя тримають десять титанових пластин і тридцять шурупів.
Вона серйозно пояснює, що нескінченні операції та фізичний біль, який триває роками, — це не найстрашніше.
Справжнім пеклом для неї стала невидима, щоденна боротьба з самою собою та новою реальністю. Це виснажливий процес, де найважче — не витримати чергове хірургічне втручання, а навчитися жити з наслідками, прийняти своє нове відображення в дзеркалі й знайти сили продовжувати шлях.
Фото: hromadske
Ледве зіп’явшись на ноги у березні 2015 року, вона вивезла дітей з окупації. Оселилися в П’ятихатках під Харковом. Виживали на мізерну пенсію та допомогу переселенця, орендуючи житло. Доглядала за мамою, яка часто непритомніла, 14-річна донька Кароліна.
Неля згадує, як їй допомагали прості люди: приносили одяг, їжу, техніку.
Але водночас їй доводилося боротися з реакцією суспільства на її зовнішність. Люди на вулиці сахалися, відверталися, ховали від неї дітей.
Людська байдужість
Проте її іронія зникає, коли вона торкається справжньої суті своїх страждань. Вона серйозно пояснює, що нескінченні операції та фізичний біль, який триває роками, — це не найстрашніше.
Не лякайтеся, тьотя не дивна, тьотя просто з війни, — згадує вона.
Біль від людської жорстокості був нестерпним. Вона вирішила, щойно доньці виповниться 18, вона накладе на себе руки.
Переломний момент стався в нічному магазині, де вона працювала. “Ей ти, одноока, ану йди сюди”, — сказав чоловік напідпитку.
І тут Неля, яка при зрості 186 см важила 54 кг, відчула небачену лють і закричала. Чоловік, схожий на буйвола, якого танком не зіб’єш, знітився. Відтоді вона зрозуміла, що змусить усіх поважати себе.
— Я прийняла себе такою: скалічена, вигнана, обпльована. І я навчилася відділяти думку людей про мене від себе. І вони відчувають кордони, мою силу, — розповіла Неля.
Війна, що наздогнала вдруге
До повномасштабного вторгнення Неля стала бабусею. Коли почалися обстріли Харкова, родина знову була змушена тікати. Після недовгого перебування у Швеції, вона оселилася в Коломиї.
Тут вона пережила яскраву історію кохання з чоловіком Назарієм, який освідчився їй на коні з оберемком троянд.
Назар побачив мене і сказав, що я — найгарніша, — згадує вона.
Фото: hromadske.
Але щастя тривало недовго — пара розійшлася через згубну пристрасть чоловіка, миритися з якою Неля не захотіла, цінуючи власне життя, подароване їй вдруге.
Сьогодні вона продовжує мріяти про кохання та родину. Каже, хочеться прийти додому, покапризувати, побути маленькою дівчинкою.
Про себе вона каже з іронією та гордістю.
У мені два метри шарму та епатажності. Титановий фасад, сталевий прижмур і погляд пітбуля після бою. Але водночас я й дуже ніжна всередині, — говорить жінка.
Неля Леонідова планує й далі покращувати своє обличчя, піти на танці, на пілон — відчути задоволення, а не лише біль. Її головна мета — не виживати, а по-справжньому жити. І, дивлячись на її незламну силу волі, немає сумнівів, що їй це вдасться.
Головне фото: hromadske.
Кожна з таких історій — як шрам, що ніколи остаточно не загоїться. Але попри біль, жінки продовжують жити. Читайте також, історію Даші у неї війна забрала все: дім, спокій, а згодом — і чоловіка.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!