25-річна Євгенія Омельченко вже восьмий рік займається мистецтвом татуювання. Дівчина народилася та жила у місті Добропілля, що на Донеччині. З початком війни у 2014-му році перебралася до Харкова, щоб вивчати там комп’ютерну справу.
Дівчина змалечку малювала, тому не покинула цього заняття. Одразу почала працювати за творчим фахом.
— Мене завжди цікавила творчість. Та моє покликання, мабуть, це спілкування з людьми. Є такі емоції, які дарує татуювання. Вони унікальні, бо людина тобі довіряє набити те, що пов’язане зі спогадами з дитинства чи важливою для клієнта людиною. Відтворювати такі ідеї на тілі, які завжди будуть з людиною — це дуже важливо й відповідально.
Нині Добропілля — не окупована територія, там залишились рідні Євгенії. А дівчині вже вдруге довелося покидати рідну домівку.
Спогади про 24 лютого
На початку березня дівчина перебралася з Харкова до Дніпра. Каже: добре пам’ятає 24 лютого.
— Я була вдома. Ми прокинулись о четвертій ранку від вибухів неподалік. Почали будити своїх родичів та друзів. Потім ми почали читати інформацію про те, як реагувати, що робити. Я зібрала валізу з найважливішим — речі, аптечка, провізія та почала читати, куди йти, щоб сховатися.
Того ж дня Євгенія побачила на вулицях танки. Ночувати вже з друзями та родичами вирішила у метро. Із собою забрала й кота. Дівчина каже, що разом із подушками та ковдрами (бо спати на підлозі без них було б холодно), захопила ще один важливий предмет — планшет. На ньому вона малює всі свої ескізи.
— Я малювала, щоб відволіктися. Просто вирішила малювати Харків — улюблену архітектуру міста. Малювала і малювала.
Про допомогу іншим
За кілька днів Женя вирішила вийти зі сховища та допомагати іншим людям. Разом із друзями та однодумцями організували поміч на районі — купували у магазинах найнеобхідніші продукти та розносили по домівках тих, хто не міг вийти надвір. Сирену перечікувала у коридорі. Там же і спала.
У Харкові Євгенія змогла побути вісім днів, а потім з найнеобхіднішим поїхала до Дніпра. Коли виїжджала, всі робочі матеріали залишилися в тату-студії у середмісті. Женя згадує: боялася туди їхати, адже в серці Харкова були вибухи, але забрати інструменти таки вдалося — допомогли друзі.
Фото майстрині
Про переїзд у Дніпро
— Вже коли я приїхала в Дніпро, мені стало трішки спокійніше. Салон я не шукала — сам знайшовся. Деякі люди поїхали з Дніпра, і моя знайома через знайомих написала, що студія шукає майстрів. Я навіть не мріяла, що так швидко почну працювати. І вже люди почали писати: “Женю, я була б дуже рада до тебе прийти, як буде можливість!”.
Першими клієнтами Жені у Дніпрі були харків’яни-переселенці. Далі уже й місцеві. Деякі хотіли освіжити старі тату. Але майже одразу почали приходити за новими: віночки, колосочки з пшеничкою, з лавандою. Все те, що росло, наприклад, біля будинку бабусі або на дачі.
Фото майстрині
Про нові патріотичні татуювання
— Наприклад, з хлібинкою-паляничкою. Наша дівчинка з Харкова, яка в мене вже робила не перше татуювання, дуже хотіла паляницю і багато колосочків.
Багато людей нині роблять мапу Ти моє серденько — з сердечками на містах, де знаходяться їхні рідні домівки. Найбільше — з Харковом, а ще міста Донеччини та Дніпро. Євгенія каже: завжди робила тату з ідеєю, які торкають душу. Зараз вони набули нового змісту.
Фото майстрині
— Болить зараз Маріуполь. У мене були клієнтки — у них хлопці служать в Азові. Дівчата з ними на зв’язку бувають раз на місяць, але хлопці ще не знають, що кохані зробили їхнім почерком собі такі тату-нагадування. Це вислови, які дівчатка попросили мене зробити із їхнього письма, висловлювання про любов. Дві дівчинки робили тату з позивними хлопців.
Такі ніжні роботи — дуже символічні та мінімалістичні. Але до створення кожної Євгенія підходить серйозно.
— Спершу ми спілкуємося щодо тату, щоб я зрозуміла ідею. Потім малюємо на руці. Я можу спершу показати, як це виглядатиме на планшеті. Ми завжди разом з клієнтом коригуємо все, вносимо правки. На сеансі промальовуємо, як це буде виглядати анатомічно правильно.
Можемо і п’ять варіантів накидати. І тільки потім остаточно переносимо на тіло.
Та зовсім новою спеціалізацією для Євгенії стали червоно-чорні вишиванки. Їх майстриня вже виконала кілька штук.
Майстриня каже, що маленькі візерунки можна набити протягом одного сеансу. А великі — за кілька.
Наприклад, вишиванка. Тут складність у тому, що треба набивати хрестиком або квадратиками. Хлопці вибирають більше квадратики, бо вони масивні, яскраві, а дівчата — ніжні хрестики. Деякі приходять з фото вишиванки, яку хочуть набити.
Фото майстрині
А ще з розгортанням повномасштабної війни у магазинах закінчилися жовто-блакитні фарби. Ці кольори стали просто трендом. Хочеться людям чорний і червоний. Багато фарб для татуювання були російськими, та майстри вже від них відмовилися.
Поки повертатися до Харкова тату-майстриня не планує. Каже: зараз до неї приходять клієнти, які майже десять років хотіли зробити тату і не наважувалися. Усі тепер стали сильні духом!
Нині українців надихають не тільки ЗСУ, а прості громадяни, що допомагають нищити ворога. Раніше ми розповідали історію Андрія Покраси – підлітка, що спалив десятки одиниць російської техніки.
До речі, у Вікон тепер є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!