Когось війна спонукає змінити напрям діяльності або навіть професію. Хтось сприйняв події за каталізатор до змін у роботі, а хтось — як вимушену реальність. Хтось шукає себе, а хтось планує просто вижити.
Ми записали розповіді жінок із Києва, Авдіївки (і Мукачева водночас) та Ужгорода про їхню нову працю та як їм це далося.
Оксана Купер
Юристка, комунікаційниця, бізнес-консультантка зі знанням англійської мови. Зі стартом війни змінила напрямок діяльності.
Рідне місто: Київ. Наразі мешкає у Львові.
33 роки.
Далі — пряма мова.
— До війни я співпрацювала як консультант із юридичних, комунікаційних і проектних завдань. Також перебувала в одній організації з фокусом на проектному менеджменті. Я мала повну зайнятість із гнучким графіком.
Коли почалася війна, то насправді відразу відпало майже все.
Мої консультації стали неактуальними з різних причин, тому що припинилася переважна більшість бізнес-процесів, у які я була залучена. Організація також цілком зупинила свої проекти.
В результаті ми стартували трошки в іншому напрямі, але поступово це трансформувалося в те, що на сталу зайнятість моїх експертизи і завдань зараз не потрібно.
З війною я почала пропонувати свої послуги.
Писала багатьом друзям, що відкрита до нових пропозицій. З колегами з попередньої роботи ми переформатували завдання на пошук фінансування за напрямками інвестицій та грантів, допомогу нашим потенційним клієнтам.
Ми обʼєдналися з іншими експертами як бізнес-консультанти — це мій перший новий напрямок.
Моє нове актуальне завдання — гранти, пошук фінансування, потенційний розвиток нових ідей та проектів — саме для бізнесу, який зіткнувся з викликами війни. Раніше це була одноразова допомога для друзів чи колег: підготувати якісну коротку заявку на грант.
Зараз же все інакше — написати проект, узгодити з усіма сторонами деталі, зокрема бюджет, подати заявку тощо.
Виходить, можу цілком писати заявку і за бухгалтера, і за комунікаційника.
У моєму комп’ютері навіть з’явився новий файл “можливості для фінансування”. Дуже незвичайний досвід — водночас почуваєшся підприємцем та інвестором — та відразу думаєш, чи сама профінансувала б таку ідею. Вірю, вже незабаром будуть успішні результати цієї роботи.
Мій другий напрям повʼязаний з тим, що ми з друзями робили багато волонтерських проектів.
Я захотіла долучитися, як професіонал зі своєю експертизою, до висвітлення війни в медіа. Тому у Львові зайнялася фіксерством та українсько-англійським перекладом — це переважно волонтерство.
До речі, один британський журналіст вказав у своїй статті, що я допомогла йому з фіксерством, перекладом та перевіркою фактів.
Наразі мені абсолютно комфортно.
Моя основна ціль тепер — бути корисною своєю експертизою, допомагати іноземцям бачити те, що відбувається в Україні.
Щодо викликів, то є нестабільність. Умовно кажучи: сьогодні є задача, а завтра — немає. У принципі, можна сказати, перебуваю в перманентному пошуку постійних завдань — таке умовне підприємництво, на яке на всіх спрямувала війна.
Ми стали самозайнятими з тієї причини, що не можеш гарантувати, що завтра в тебе буде робота.
Щодо життя у Львові, то, за моїми враженнями, дуже велика проактивна частина Києва переїхала до Львова. Зокрема бізнес. Тобто — з деякими людьми ми як у Києві спілкувалися на професійні теми, так тепер у Львові.
З іншого боку, мені здається, що у Львові, можливо, більш сповільнені процеси, ніж зазвичай у Києві. Можливо, це і через воєнну причину.
Нелля Чернишенко
Засновниця і власниця продовольчих крамниць у Донецьку та Авдіївці.
У 2014–2022 роках мешкала між Авдіївкою та Мукачевом, щомісяця їздила на Донеччину контролювати справи.
Один магазин в Авдіївці згорів від снаряда, другий — ушкоджений і, звісно, зачинений.
З початком повномасштабної війни виїхала до доньки Яни в Португалію, місто Порту-де-Мош.
Наразі працює помічницею кухаря в будинку престарілих.
64 роки.
Далі — пряма мова.
— Крамниці — це сімейна справа. Є одна в Донецьку, яка тепер під ДНР. Там 400 кв. м продовольчих товарів. Я здала магазин в оренду за символічну ціну.
Завжди, коли мені телефонують звідти, я зі щемом у серці беру слухавку і думаю, що зараз скажуть, що відтиснули чи ще щось.
Також у мене є два магазини в місті Авдіївка. Один називається Черговий. У 2014 році його тричі пограбували й мені довелося все виплатити постачальникам.
У березні 2022-го в нього влучив снаряд і він згорів із обладнанням, товаром.
Я ним пишалася, бо це був магазин-раритет, він був першим збудованим у місті, у 1956 році.
Другий магазин — Удача — розташований в житловому приміщенні. Там пошкоджений фасад, вибиті вікна. Звісно, він не працює.
Згорів магазин, я перебувала в Мукачеві. А ви знаєте, що в Мукачеві, Ужгороді дуже зросли ціни на оренду житла.
Я — просто без грошей, магазина нема, тому нема звідки заробляти.
Зібралася і поїхала в Португалію. Там бодай можу жити безкоштовно (мається на увазі безоплатне житло в доньки Яни, — авт.).
У Португалії чекаю свою соціальну виплату, але не знаю, коли дочекаюся. Щомісяця мало б бути €185.
Я вирішила, що треба щось освоювати, бо ж нема грошей, а я не можу впасти на плечі дітей.
І можу працювати, тому треба пробувати себе в нових напрямах.
Що я могла обрати? Свого часу я була приватним підприємцем, у трьох магазинах під моїм керівництвом перебувало 50 людей.
Я думала, а що могла б далі робити.
Португальської не знаю. Планую вивчати, але не знаю коли. Тут курси з 18:00 до 22:00 або з 10:00 до 14:00 щодня. Тоді й працювати не виходить.
Дисонанс: щоб вчити мову, треба, щоб хтось тебе утримував.
Ми подали заявки до центру зайнятості. Тут, наприклад, є великий завод керамічних тарілок. Ми записалися, чекаємо, відповіді наразі нема. Потім поїхали в місто Торреш-Новаш, стали на облік в їхньому центрі зайнятості. Ось є фабрика, яка займається папером, серветками, там позмінна робота. Звідти також очікуємо відповідь.
Мій зять, побачивши мій порив до роботи, поспілкувався в будинку престарілих, який неподалік від нашого дому. Спершу мене почали навчати догляду за старшими людьми.
Було важко, адже треба було спілкуватися і добре розуміти їх.
Тож адміністрація зателефонувала зятю і сказала, що складно мені це все дається, і запропонували перевести мене на кухню як помічницю кухаря.
Нас троє — дві кухарки і я. Їм обом по 45 років. З ними можу порозумітися, інколи перекладаємо собі через телефон.
Які мої обовʼязки? Допомагаю чистити цибулю, картоплю, моркву, груші, яблука, нарізаю хліб, мащу булочки маслом, а також мию посуд, прибираю.
Хоча посуд миє машинка, я отримую від цього радість, бо вона миє і сушить рівно дві хвилини.
У будинку мешкає 45 людей, тож постійно треба чистити овочі наперед. Ось сьогодні ми начистили сітку цибулі, десь 15 кг.
Я все роблю не сама, це спільно з кухаркою. Тут кухар і підлогу миє.
Я працюю з 8:00 до 17:00, перерва — з 13:00 до 14:00.
І ось взагалі протягом робочого часу не маю права присісти.
Все маю роботи навстоячки, там на кухні нема стільців.
Я влаштувалася з 2 травня, все офіційно. Щодо зарплати, то скажу так, як говорять португальці: роботи багато, а платять мало.
Наразі в мене нема вибору, залишаюся тут. Але водночас перебуваю в пошуку.
Хочу спробувати на керамічній фабриці, мені цікаво. Або на фабриках паперу, свічок…
Андріана Шимко
До війни — журналістка на телебаченні. Наразі — вихователька в дитсадку.
Ужгород.
27 років.
Далі — пряма мова.
— Раніше я займалася журналістикою, працювала регіональною кореспонденткою, шість років — у редакції новин.
Я звикла їздити на зйомки, писати сюжети, синхрони, інтервʼю.
Трошки виснажлива робота, насичена, з відрядженнями, щодня — різна. За шість років відчувалося, що треба перепочити.
Але ніколи не наважувалася на це, думала: ще трохи, ще трохи.
І от, напевно, саме війна стала тим таким ключовим моментом, який цілком змінив вектор моєї діяльності. До 24 лютого я планувала переходити з новин на більш розважальну програму, але з подіями вона стала неактуальною, і в новинах я вже не працювала.
Перший місяць я взагалі була без роботи, в роздумах, куди йти, що робити, починала дивитися різні вакансії. Мабуть, так мало статися, що почала працювати з дітьми, бо завжди хотіла спробувати.
Я мала таку потребу і казала собі, що колись неодмінно попрацюю в школі або дитсадку, адже моя освіта — вчитель-педагог.
Все саме склалося: випадково побачила вакансію, прийшла, спробувала, тепер працюю в одному з приватних садочків Ужгорода.
У цій професії теж є свої труднощі.
Я уявляла собі, що відразу буде яскраво, класно.
Але мої рожеві мрії розтанули, адже спершу з дітьми треба знайти спільну мову, налагодити дисципліну і систему. Мені не було складно встановити контакт, але зі структуруванням роботи траплялися моменти.
Якщо ж ставити на терези “класно” і “складно”, то більше “класно”.
Мені подобається, що в мене інакша робота, вчуся нового. І те, що я хотіла, тепер є реальністю. Так воно мало бути.
Щодо повернення до журналістики, то тепер нічого не загадую. Мені здається, що згодом може зʼявитися якась можливість, шанс, і тоді я повернуся.
А тепер я тут, мені класно й цікаво, справді дуже комфортно. Я думаю, все на краще.
P.S. Війна змінила попит на фахівців, ми саме писали, які професії тепер найбільш затребувані в Україні.