1 лютого в українських кінотеатрах виходить стрічка Ідеальні дні. Це нова картина Віма Вендерса, якого вважають одним із найзнаменитіших німецьких режисерів. Фільм повністю знятий у Японії, і саме цю країну він представляє на Оскарі в номінації Найкращий міжнародний фільм.
Головний герой стрічки — чоловік, на ім’я Хіраяма — прибиральник туалетів у Токіо. Його життя — це проста, але чарівна рутина, в якій він віднайшов своє щастя. Кожен його день має чітку структуру, де поряд із роботою існують творчі хобі: плівкова фотографія та вирощування дерев, а також слухання рок-музики (саундтрек фільму сповнений культовими піснями) і читання книг. Але кілька раптових зустрічей привідкриють завісу великих таємниць головного героя.
Вікнам удалося отримати коментарі культового режисера напередодні українського прокату.
Історія виникнення фільму
— Ідеальні дні знаменують ваше повернення до Японії після кількох десятиліть. Як це виникло і яка його історія, у двох словах?
— Стрічка розпочалася з несподіваного листа, який я отримав на початку позаминулого року: “Чи хотіли б ви зняти серію короткометражних художніх фільмів у Токіо, можливо, чотири або п’ять, приблизно по 15-20 хвилин кожен? Усі ці фільми стосуватимуться дивовижного громадського соціального проекту, залучатимуть роботу видатних архітекторів, і ми гарантуватимемо, що ви зможете самостійно розробити сценарій і отримати найкращий акторський склад. Також гарантуємо вам повну творчу свободу”. Це звучало, м’яко кажучи, цікаво. Вже протягом багатьох років я прагнув повернутися до Японії та відчував справжні напади туги за Токіо.
Отже, я читав далі: тема стосувалася громадських туалетів, і сподівалися знайти персонажа, через якого можна було б зрозуміти суть японської культури гостинності, в якій туалети відіграють зовсім іншу роль, ніж у нашому власному західному баченні “санітарії”.
Для нас, дійсно, туалети не є частиною нашої культури, навпаки, вони є втіленням її відсутності. В Японії це маленькі святині миру та гідності.
Мені сподобалися фотографії тих чудес архітектури, які я побачив. Вони радше були схожі на храми санітарії, ніж на туалети. Мені сподобалася ідея “мистецтва”, пов’язана з ними. І мені, звичайно, подобалося бачити їх у вигаданому контексті. Я завжди вважаю, що “місця” краще захищати в історіях, ніж у невигаданому контексті. Але мені не сподобалася ідея серії короткометражних фільмів. Це не моя мова. Замість того, щоб знімати чотири рази по чотири дні, я відповів, чому б нам не зняти справжній фільм за ці 17 днів. Що можна зробити з чотирма короткими фільмами?
Уявіть, що замість цього у вас був повнометражний фільм! Відповідь була така: “Нам подобається ваша ідея! Але чи можна це зробити?” Я відповів: “Так! Якщо ми скоротимо нашу історію до меншої кількості місць і до однієї головної ролі. Але спершу я мушу приїхати й переконатися на власні очі. Я не можу уявити історію, не знаючи місць для неї”. Але я саме був посеред знімального процесу, тож сказав, що можу виділити тиждень у травні, а потім, можливо, ми зможемо зробити це в жовтні, коли я матиму вікно для постпродакшену іншого фільму. (Це був Ансельм).
У травні я поїхав до Токіо на десять днів. Там зміг зустрітися зі своїм омріяним актором для можливої ролі Кодзі Якусьо (я бачив його в дюжині фільмів і завжди ним захоплювався). Я бачив ці місця, усі вони розташовані в Шибуї, яку я люблю. Ці туалети були занадто красиві, щоб бути правдою.
Кадр з фільму Ідеальні дні
Та фільм не міг бути про них. Це могло б стати фільмом, лише якби нам вдалося створити унікального доглядача, справді правдоподібного, реального персонажа. Лише його історія мала б значення, і лише якби його життя було варте перегляду, він міг би нести фільм, і ті місця, і всі пов’язані з ними ідеї, як-от гостре почуття “загального блага” в Японії, взаємна повага до “міста” й “одне до одного”, які роблять суспільне життя в Японії таким відмінним від нашого світу. Я не міг написати це сам. Але у мене був чудовий спаринг-партнер і співавтор в особі Такуми Такасакі. Ми копали глибоко, щоб знайти нашу людину.
Про головного героя
— Фільм майже поетично описує красу повсякденності через історію людини, яка живе скромним, але дуже задоволеним життям у Токіо.
— Так, все це правда. Але все це вийшло з Хіраями. Саме так ми вирішили назвати цього чоловіка, який повільно формувався на наших очах. Я уявив людину, яка мала привілейоване й багате минуле, і яка глибоко занепала. І яка потім мала прозріння одного дня, коли його життя було на найнижчій точці, спостерігаючи за проблисками сонця крізь листя, яке дивовижним чином освітило пекло, в якому він прокидався. Японська мова має спеціальну назву для цих раптових явищ, які з’являються нізвідки: коморебі — танець листя на вітрі, що падає, як гра тіні, на стіну перед вами, створений сонцем.
Таке явище врятувало Хіраяму, і він вирішив жити іншим життям, простим і скромним. І він став тим прибиральником, яким він є в нашому сюжеті. Відданий, задоволений кількома речами, які він має, серед яких його старий фотоапарат (яким він фотографує лише дерева та коморебі), свої кишенькові книжки та свій старий касетний магнітофон із колекцією касет, які він зберіг із молодих днів. Його вибір музики також зробив відбиток у назві, коли Хіраяма (вже в сценарії) одного дня слухає Perfect Day Лу Ріда.
Рутина Хіраями стала основою нашого сценарію. Принадність такого регулярного ритму “завжди однакових” днів полягає в тому, що ти починаєш бачити всі дрібниці, які не є однаковими й щоразу змінюються.
Річ у тім, що якщо ти справді навчишся повністю жити тут і зараз, рутини більше немає, є лише нескінченний ланцюг унікальних подій, унікальних зустрічей і унікальних моментів. Хіраяма переносить нас у це царство блаженства та задоволення. І оскільки фільм — це погляд на світ його очима, ми також бачимо всіх людей, з якими він стикається з такою ж відвертістю та щедрістю: його лінивого колегу Такаші та його дівчину Аю, безпритульного чоловіка, який живе в парку, де Хіраяма працює щодня, його племінницю Ніко, яка шукає притулку у свого дядька, “маму”, власницю скромного ресторанчика, куди Хіраяма ходить у вихідні, її колишнього чоловіка та багатьох інших.
Кадр з фільму Ідеальні дні
Про захоплення японською культурою
— Що в Японії та її культурі викликає у вас таке захоплення, і які саме елементи японської культури переважають у цьому фільмі?
— “Сервіс” має геть інше значення в Японії, ніж у нашому світі. Наприкінці знімань я зустрів відомого американського фотографа, який не міг повірити, що я зняв фільм про людину, яка чистила туалети. “Це історія мого життя!” — сказав він. “Коли я приїхав юнаком до Японії, щоб вивчати бойові мистецтва, відомий учитель, до якого я ходив, сказав мені: “Якщо ти півроку будеш працювати в громадських туалетах, чистячи їх щодня, то ти зможеш повернутися і побачити мене”. Це я і зробив. Я вставав щодня о шостій ранку, щоб почистити туалети в одному з найбідніших районів Токіо. Учитель здалеку стежив за цим, а потім прийняв мене за учня. Але до цього дня я все ще роблю це протягом тижня щороку”.
Цьому чоловікові зараз за шістдесят, і він ніколи не повертався до Америки. У будь-якому випадку, це лише приклад. Є й інші історії про керівників великих компаній, які завоювали повагу своїх працівників лише після того, як прийшли на роботу раніше за них і почистили загальні туалети.
Це не “неповноцінна” робота. Це радше якась форма духовного ставлення, жест рівності та скромності.
І тоді вам достатньо пожити трохи в Америці, щоб зрозуміти важливість “загального блага”. Одного разу під час тривалого перебування в Японії, коли я працював там над сюжетами снів у До кінця світу, мене відвідав друг-американець, який ніколи раніше не був у Японії. Була зима і багато людей бігало в масках (30 років до пандемії). “Вони всі так бояться заразитися?” — запитав мене мій друг. Я йому сказав: “Ні, в жодному разі. Вони вже застуджені, і вони носять маски, щоб захистити інших”. Він подивився на мене з недовірою: “Ні, ти жартуєш!” Та це була правда, таке загальне ставлення.
Кадр з фільму Ідеальні дні
— Ви давно пов’язані з Токіо та Японією. Саме Токіо відіграє важливу роль в Ідеальних днях, адже ви мали надзвичайну нагоду знімати в місцях, де зазвичай знімати заборонено. Які враження від фільмування у Токіо? І як Токіо змінився після вашого фільму Токіо-Га 1985 року?
— Я закохався в Токіо, ще коли я вперше заблукав у ньому під час прогулянки. Це було вже наприкінці сімдесятих. Це було справжнє диво. Я годинами ходив навколо, не знаючи, де саме я перебуваю в цьому величезному місті, а потім просто заходив у будь-яке метро й знову знаходив свій готель. Кожного дня я йшов в інший район. Я був вражений, здавалося б, хаотичною структурою міста, де можна натрапити на старі квартали зі старовинними дерев’яними будинками поруч із хмарочосами та жвавими перехрестями, де ти йдеш цими науково-фантастичними дво- чи навіть триповерховими автострадами, а поряд із ними знаходиш найспокійніші житлові райони з лабіринтами крихітних вулиць поруч. Я був зачарований усім майбутнім у зародку.
Тоді я завжди бачив Сполучені Штати як місце, де можна зустріти майбутнє. Тут, у Японії, я знайшов іншу версію майбутнього, яка мене дуже влаштовувала.
І тоді, звісно, я багато дізнався з фільмів Ясудзіро Озу (якого досі вважаю своїм учителем, хоч я і побачив його стрічки вперше лиш тоді, коли я вже був молодим кінорежисером із кількома картинами за плечима). Він створив майже сейсмографічний звіт про зміни японської культури з 20-х до початку 60-х років, коли він помер. Токіо-Га я знімав у 1982 році за його слідами, намагаючись побачити, як Токіо вже змінилося відтоді як він востаннє знімав там 20 років тому.
— Ви відомі тим, що особливим чином використовуєте музику у своїх фільмах. Тепер в Ідеальних днях ви також придумали особливу музичну концепцію.
— Здавалося б неправильним уявити “оцінку” для цього простого повсякденного життя. Але оскільки Хіраяма слухає його касети з музикою здебільшого з шістдесятих до вісімдесятих років, його музичний смак дав нам саундтрек його життя: від Velvet Underground, Отіса Реддінґа, Патті Сміт, Kinks чи Лу Ріда до інших, а також до японської музики того періоду.
— Ви присвячуєте фільм маестро Озу, якого вже згадували в цій розмові. Які елементи його творчості справили на вас найбільший вплив?
— Здебільшого відчуття, яке пронизує його фільми, що кожна річ і кожна людина унікальні, що кожна мить трапляється лише раз, що повсякденні історії — це єдині вічні історії.
Український фільм 20 днів у Маріуполі також отримав номінацію на Оскар. Читай інтерв’ю з режисером фільму Мстиславом Черновим на Вікнах.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.