Спочатку не настала весна, імла закрила сонце й місяць, люди почали помирати через голод, а земля була завалена тілами загиблих. Армія зла стала на стежку війни та перетнула кордони, аби спалити все вщент.
Цей опис Раґнароку в Асґарді — кінця старого світу — чітко збігається з кадрами початку повномасштабної війни та перших днів в оточеному Маріуполі, що зафільмував на свою камеру український відеограф, фотограф, журналіст та режисер Мстислав Чернов.
Він чимало працював у багатьох гарячих точках, фіксував протести на площі Таксим у Стамбулі, події Революції Гідності, під час яких був поранений.
Висвітлює анексію Криму, війну на Донбасі, зокрема одним із перших документував наслідки катастрофи малайзійського літака Boeing 777 рейсу MH17. В об’єктив Мстислава Чернова потрапили події в Сирії, Іраку, міграційна криза у Європі, протести в Каталоні.
Його документальний фільм 20 днів у Маріуполі 31 серпня вийшов у широкий прокат. А 18 вересня Український оскарівський комітет вирішив — саме ця стрічка представить нашу країну на Оскарі 2024.
Тож Вікна поспілкувались з Мстиславом Черновим про його стрічку, знімання в оточеному місті та його особисте сприйняття подій.
— Насправді, на жаль, наша війна, коли Росія напала на Україну дев’ять років тому, сформувала багатьох журналістів та документалістів. Зробила нас тими, ким ми є зараз.
Я б бажав, щоб переломним моментом мого життя та моєї кар’єри було щось інше, але це не так. І з цим потрібно жити, мабуть, всім українцям.
Саме цей момент, ця подія і є ключовою у моєму житті. Принаймні до сьогодні.
— Перша робота? Я працював в агенції MediaPort. Я давно вже закінчив Харківський університет радіоелектроніки. Але я не працював за спеціальністю, а став фотографом і журналістом.
І так агенція взяла мене на стажування, а потім я продовжив кар’єру журналіста. А з 2014 року почав знімати конфлікти.
— Мене завжди цікавило розуміти світ навколо мене. Журналістика, а потім журналістика конфлікту — вона дає нам можливість бути там, де відбуваються події.
Зараз нас оточує багато інформації, і чимало її деформується, поки потрапляє до нас на екрани. Наше розуміння світу теж деформується. Тому для мене завжди було важливо бути свідком подій.
Ніколи не думав, що я буду свідком злочинів. Ніколи не думав, що бути свідком важливо для мене не тільки як для людини, але й взагалі для суспільства, для людства. Так вже сталося.
Для мене це завжди було головним драйвом — бути там, де відбуваються події, та бачити їх на власні очі.
Маріуполь — це був абсолютно найстрашніший та найважчий момент мого життя, ці 20 днів. І для мене, і для команди. І гадаю, що для всіх, хто пережив чи, на жаль, не пережив цю страшну облогу.
Такого за вісім років зйомок у зонах конфлікту я ніколи не переживав. Настільки інтенсивний та абсолютно безконтрольний, неприцільний вогонь зі сторони агресора, стільки вбивств цивільного населення та стільки небезпечної роботи. Раніше зі мною ніколи такого не було.
— Вже 23 лютого було зрозуміло, що війна близько. Ми не знали, що вона почнеться завтра, але за різними шматочками інформації, розуміли, що, найімовірніше, так буде. І питання було тільки в тому, де ми її зустрінемо.
Ми ухвалили рішення зустріти її в Маріуполі всією командою, тому що це місто було стратегічною ціллю РФ протягом багатьох років. Інакше просто не могло бути. Росія у будь-якому разі атакувала б Маріуполь. І ми хотіли бути саме там, щоб все показати світу.
Ми їхали вночі, рано-вранці 24 лютого заїхали у Маріуполь. Передова мовчала, стояла абсолютна тиша. І ми заїхали в місто, а за годину Путін заговорив та почали падати бомби по всій країні. Все понеслося.
І досі все здається як один страшний сон, від якого ми не можемо прокинутись.
— Так, ми ж відміряємо час подіями. І стільки всього відбувалося тоді! Кожну хвилину щось вибухало, кудись треба було бігти, думати про те, що робити, щоб вижити, де дістати воду та їжу, де зарядити камеру, як дістатися до місця подій, де щось сталось.
Все було без секунди перерви. І, звісно, це було схоже на один великий день. Здається, що час зовсім по-іншому йшов.
— Побут був такий самий, як і в 300 тисяч людей, які намагалися вижити в місті.
Ми спочатку забронювали готель, потім була заброньована квартира, було ще декілька місць для того, щоб якщо вимкнуть світло чи воду, то можна було б заряджати батарейки, щось пити й так далі.
Ми готувалися, як могли, ще не розуміючи, наскільки буде важко. Перші кілька днів пожили в готелі. Але вже потім ми переїхали в лікарню, спали на підлозі разом з лікарями, з пацієнтами, пораненими.
Допомагали лікарям носити їжу, переносити поранених, коли це було потрібно. Топили сніг, коли він випадав, щоб була вода. Перші дні нам заряджав батарейки Червоний Хрест, але потім їх розбомбили й вже можна було щось зарядити тільки в операційній.
Операційні генератори ніколи не вимикалися, тому що постійно когось оперували, постійно були поранені.
Потім вже в останні дні нам допомагав Володимир — це поліцейський, абсолютно фантастична людина, яка ризикнула своїм життям та життям своєї сім’ї, щоб нас вивезти з облоги. Нещодавно він, на жаль, був поранений в Покровську російською ракетою. Адже продовжив після Маріуполя виконувати свою роботу.
— Ми в контакті з багатьма людьми, які є героями фільму: і з лікарями, які вибралися з Маріуполя та відкрили маріупольську лікарню в Києві, і з хлопцями Сил спеціальних операцій, які врятували нас та вивели з оточеної лікарні. Вони вже повернулися на фронт, але були у російському полоні.
Також контактуємо з сім’ями, які, на жаль, втратили дітей. Ми намагаємось допомогти, як можемо. Але, звісно ж, життя цих людей розбиті, і вже не можна повернути те, що втрачено.
— Там є надія. І я зараз розумію, що це саме те, що допомогло мені та всім нам пережити Маріуполь та вийти з нього не зламаними людьми, а продовжити працювати далі.
Це той факт, що в будь-який момент: коли ми бачимо страждання, коли ми бачимо людей, які втрачають своїх дітей, близьких, домівки, рятують свої життя від бомбардування, все одно завжди є хтось поряд, хто підтримує, допомагає, тримає за руку. Це, мені здається, щось абсолютно унікальне, що сталося з українцями.
Ми всі стали однією сім’єю та допомагаємо одне одному. Саме тому Маріуполь є символом нашої боротьби.
— Бачити цю підтримку. Бачити те, що лікарі, поліцейські, волонтери, прості люди — ні в кого з них не опускаються руки. Кожен намагався робити те, що міг, щоб якось зберегти те, що залишилося від міста.
— Зараз у мене в голові той Маріуполь, яким я бачив його до того: квітучий, блискучий.
Але я бачив і той Маріуполь, який, як жива людина помирав. З кожним днем він помирав все більше разом із людьми та будинками. І все котилося у прірву, в хаос.
Це не просто щось, що сталося. І це була тактика РФ не просто зруйнувати місто, але й посіяти паніку, хаос, страх. І, на жаль, у той момент їм це вдалося, але більше — ні.
— Багато людей тоді до повномасштабного вторгнення не були готові психологічно. Вони не були готові до цієї жорстокості, яку проявила Росія.
І багато людей ще сподівалося, що все може бути вирішено більш-менш мирним шляхом, або хоча б у спосіб, коли не буде вбито так багато цивільних людей. Але мені вже здається, що цієї надії немає. Тому всі готові боротися.
Саме тому, що всі готові боротися, того, що сталося в Маріуполі, вже не повториться.
— Я не аналізував свої почуття, емоції, доки я не почав монтувати фільм. Але ось це питання “Що ви відчуваєте”, воно було завжди дуже важливим, щоб дати людям зрозуміти, що не просто хтось пробігає повз та записує все, не цікавлячись тим, що у людей в серцях.
Одна з найгірших речей, що може з нами статися — у момент стресу та трагедії залишитися наодинці та розуміти, що нікого взагалі не цікавить, що ти відчуваєш та що з тобою відбувається.
І багатьох людей підтримує саме те, що хтось цікавиться їхніми почуттями.
— Багато сімей знайшли своїх близьких завдяки фотографіям Євгена Малолєтки та відео, які я знімав. Тому що не було зв’язку. Знаходили їх в наших сюжетах, писали нам, запитували де саме перебувають їхні родичі, знаходили їх та рятували з міста. Це рятувало життя.
І коли Червоний Хрест та політики домовлялися про зелений коридор, то вони використовували наші зйомки. Це теж дає мені надію на те, що журналістика має силу. Це дає мені сенс життя і наснагу працювати далі.
— Вже є команда: військові, поліцейські, лікарі. Всі чекають можливості повернутись. І я чекаю можливості показати фільм у відреставрованому драмтеатрі Маріуполя.
— Туди ми всі повинні повернутися. Принаймні для того, щоб почати розслідування воєнних злочинів.
Тому що поки місто не буде деокупованим, справжні процеси з приводу російських воєнних злочинів не можуть розпочатися. Потрібна ексгумація тіл, потрібен доступ до місця подій, тому це дуже важливо зробити. А поки що окупаційна влада руйнує докази цих злочинів.
— Ні 90 хвилин, ні 30 годин не буде достатньо, щоб показати увесь масштаб руйнувань та страждань. І важливо тримати глядача зацікавленим в тому, що він побачить. Це перше.
По-друге, звісно, хотілося показати більше. Але водночас було важливо знайти баланс між стерилізацією та страхом злякати глядача, між цим переживанням не показати достатньо та необхідністю показати все, що там було.
Але, як я вже казав, ми зняли може один відсоток від того, що відбувалося у Маріуполі. А Маріуполь — це, може, один відсоток від тих трагедій, які відбуваються з українцями про всій Україні. Тому це хороший початок, але звісно, ж цього недостатньо.
Тому що якщо ми не будемо заповнювати цю тишу, цей вакуум, який відкрився там зараз у Маріуполі, то його буде заповнювати пропаганда.
Побачити жахи Маріуполя та захищати його до останнього довелось і його оборонцям. Читай інтерв’ю захисника Маріуполя, який вижив у теракті в Оленівці.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.