Хосе Андрес — іспансько-американський шеф-кухар. У 2010 році заснував неприбуткову організацію World Central Kitchen, яка забезпечила їжею жертв землетрусу в Гаїті.
Команда шеф-кухаря продовжує роботу в гарячих точках світу, нині вони в Україні.
Початок роботи в Україні
— Як ви почали роботу в Україні і як масштабували виробництво?
— Наша команда приземлилася на місці подій за лічені години після того, як почалася війна.
Ми обрали селище Медика на польсько-українському кордоні, тому що цей напрямок став головним для перетину українцями кордону з Польщею в напрямку Європи.
Після цього ми почали покривати й інші пункти перетину кордону: з Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Молдовою.
Подекуди люди стояли в черзі 2-4 дні, тому, ясна річ, потребували їжі. Вони перетинали кордон пішки, на автівках, на автобусах — і всі вони повинні були їсти.
Після цього ми почали годувати людей і в тимчасових сховищах, де люди можуть зупинятися на кілька днів і вирушати далі. Тож таким чином ми почали розширювати зону роботи від кухні в Перемишлі.
У певний момент стало зрозуміло, що ми повинні розширюватися ще більше, тож Львів став нашою штаб-квартирою. Ми почали працювати з багатьма партнерами: ресторанні компанії, кейтерингові служби, фудтраки.
Зараз я у Львові, у приміщенні, яке було дитячим садком, а зараз стало сховищем. Це сховище дає покрівлю над головою та гарячу їжу сотням українців.
— Чи можете виділити когось з українських шефів, із ким активно працюєте?
— Я намагаюся зосереджуватися на стратегії, у нас велика команда, яка взаємодіє з кухарями.
Але, наприклад, є шеф Олександр Шостак із Херсона та його партнери. Є багато надзвичайних людей: є ресторанна мережа Mafia, які роблять дуже багато. Незабаром я детальніше розповім про всіх наших партнерів у своєму Twitter.
Як вразили українці
— Ви мали нагоду спілкуватися з багатьма постраждалими, чи були історії, які особливо вас вразили?
— Таких історій дуже багато. Я хотів би, щоб це були поодинокі історії, але, на жаль, їх було багато.
Коли жінка каже тобі, що її чоловік загинув. Коли дитина каже, що вона виїхала за кордон без батька. Коли матір чи бабуся намагаються захистити дітей від жахіття війни. Це жахливо, що тисячі дітей мусять через це пройти.
Якщо ви не проходили через війну самі, ви ніколи не можете усвідомити цей жах.
Навіть тут, у Львові — хоча ракети цілили вже й по цьому місту — ми відчуваємо себе, як у будь-якому звичайному місті в Європі. Але водночас ти розумієш, що ця ситуація зовсім не звичайна.
У будь-який день може впасти бомба. І водночас не так далеко інші українці страждають від бомбардувань, переховуються від обстрілів чи відчувають голод. І це все — без жодного логічного обґрунтування. Навіщо ця війна?
Про мотивацію роботи в Україні
— Як ви знаходите для себе мотивацію? Що змушує вас продовжувати працювати?
— Я сподіваюся, що люди по всьому світу зможуть розділити сум і страждання українського народу.
Гадаю, Зеленський зараз є не лише президентом України, він стає світлом для всього людства. І я вважаю, що це дуже важливо. Нам потрібно більше таких лідерів, як Зеленський.
У його промовах, у його відвідуваннях лікарень — він не лише захищає свою країну, він бореться за демократію, свободу та краще майбутнє для всього світу.
На жаль, Україна не отримує достатньо підтримки від НАТО та Європейського Союзу. На жаль. Не бачимо ми в дії й ООН, я очікував від них більшого. Ваш президент не може дозволити собі цього сказати, а я можу. Я хотів би, щоб ми всі могли робити більше.
Але це неймовірно — як Зеленському вдалося об’єднати увесь український народ. Об’єднати цілий народ навколо ідеї, що не можна дозволяти авторитарному вождю вказувати, що йому робити.
Навколо ідеї, що Україна буде вільною. І в цьому процесі Україна бореться за увесь світ!
Я люблю його, він зробив неймовірне, він дав мені надію.
Він давно вже міг залишити країну, залишити війну генералам, але він залишається тут, веде українців уперед і піклується про те, щоб про його народ не забули у світі. Це просто вражає!
— Яким є головний виклик для вашої команди в Україні під час війни?
Різниця полягає в (масштабі — ред.). Зазвичай, коли ми працюємо — приміром, на місці урагану — ідеться про окреме місто чи регіон.
В Україні ж зараз вся країна перебуває в умовах війни. У перший день, коли ми приїхали в Медику, я побачив, як колишні пожежники сиділи й готували суп. До них підійшла жінка, яка запропонувала допомогу, запропонувала дати їжу чи відвезти їх кудись.
І це показує ситуацію в усій країні: вся Україна допомагає одне одному. Усі намагаються щось робити, знаходити способи бути корисними. І це неймовірно!
Війна — це ураган, який ніколи не закінчується. Ми починаємо вже п’ятий тиждень війни, і починає здаватися, що ми звикаємо до неї. Це така дивна нова нормальність. Хоча ми розуміємо, скільки людей навколо втратили коханих, втратили дім чи колишнє життя загалом.
Український шеф-кухар Євген Клопотенко також не стоїть осторонь. Він спочатку готував їжу в Києві, а потім поїхав до Львова, адже там велика кількість переселенців. Раніше Євген Клопотенко у своєму інтерв’ю розповідав про волонтерство.