— Він був по життю екстремалом: вилазив на високі дахи нашого міста, ставав на захист слабших і ніколи не боявся заявити свою думку, — так про загиблого сина Вадима говорить його мама Олена Хлуп’янець.

Вадим знав про війну не з книг, бо мама, що на власні очі бачила події в Донецьку у 2014 році, все розповідала йому. Повномасштабну війну зустрів артистом балету Київського національного академічного театру оперети.

— Витримаєш. Я зробив свій вибір, тож поважай його. І давай без крайнощів, — писав Вадим Хлуп’янець матері стосовно свого рішення вступати в лави ЗСУ.

Погане відчуття з’явилося, коли син приїхав на чотири дні до батьків під час ротації. Олена пригадує, що він був веселим, і важко було уявити, що саме хлопець пройшов на війні. Розповідав про свій досвід мало, але батькові зізнався: у полон не піде, у кишені завжди має гранату.

Він загинув у Бахмуті 15 листопада під час боїв. Мати Олена згадує той день так: коли чоловіку зателефонували й повідомили про смерть сина, вона не одразу зрозуміла, що сталося.

— Я ніколи не бачила його в такому стані: він чи то плакав, чи сміявся. Він мені: “Вадим загинув”, і все…

Вадим любив танці, а його талант визнавали та поціновували й за межами України. Мріяв про перемогу та спільний обід з родичами у рідному Донецьку — обіцяв це своїй мамі.

Вадиму Хлуп’янцю назавжди 26 років.

Олю Кольорово знали чи не всі жителі Кременчука. Своє псевдо вона отримала через керівництво дитячою студією мистецтва Кольорово. Так її підписували батьки та діти — так стали й називати. 

Ольга Павленко завжди мріяла стати мисткинею. Так і сталося: вона навчала дітей з особливими потребами малюванню, була педагогом, а ще — досліджувала українську кухню. Її книга-арт під назвою “ЖУК: Жива Українська Кухня” стала відомою за межами нашої вітчизни. 

— Вона була неординарна людина, весела, оптимістка, — згадує мама Раїса. — Бралася за багато справ, багато що вміла. 

24 лютого вони з дочкою Софією мали летіти до США — та не склалося. Переживши всі перипетії з добиранням до Польщі, пройшовши понад десять кілометрів пішки до кордону, а тоді відправившись до Штатів, Оля все одно прагнула повернутися додому.

Вона приїхала додому через книгу, напрацювання до якої залишилася вдома.

Мама Олі — Раїса, розповідає: вона переживала за дочку, коли та повернулася додому. Найбільше лякала думка про міст, яким Ольга часто їздила в Кременчук. А згодом у жінки зламався її телефон з купою робочих контактів — тож вона планувала купити новий.

—  Ми себе звинувачуємо в тому, що того дня вона поїхала в Амстор. Допомогли їй грошима, щоб купила новий телефон, і я ще запитала тоді в неї: “А чого ти їдеш в магазин після обіду?” — “Бо його тільки після обіду привезуть”. 

Ольга Павленко була однією з 22 офіційних жертв російської атаки на ТЦ Амстор у Кременчуці. Мисткиню опізнали за ДНК та волоссям, пофарбованим у зелений колір.

Волонтерка, очільниця Всеукраїнської громадської організації Не будь байдужим! — Оксана Левкова наразі займається розповсюдженням книжки Олі Кольорово. На меті — поширити напрацювання жінки.

— Ми зараз готуємо новий тираж, але все це дуже складно. Ми з мамою загиблої змушені вишукувати по всіх можливих листуваннях Олі з видавцями будь-яку інформацію про її плани на цю книгу, — розповідає Оксана Левкова.

Зі США Оля привезла валізи з військовим спорядженням: берці, каски, дрон, медикаменти, які зібрала українська діаспора.

Коли вона загинула, то артилеристи, яким дісталась та допомога, прислали доньці Софії фото зі снарядами. На одному з них було написано: “За Олю 27.06.22”.

Антон Дербілов був скульптором і художником із Харкова. А ще — займався музикою. Для дружини Катерини він назавжди залишився найкращим другом і людиною, з якою вона робила все спільно: обговорювала важливі справи чи смажила сухарі серед ночі, коли їх так сильно хотілося. 

— Він найбільше любив проводити час з нами, зі своєю сім’єю. Донечки кажуть, що ми є своєрідною фортецею. Нас було і залишиться п‘ятеро. Він — моє безмежне кохання та найкращий Тато, — розповідає Катерина Дербілова.

Чоловік дуже хотів жити, мав безліч планів, яких, здавалося б, вистачило й на кілька життів. Мріяв займатися улюбленою справою, розвивати сімейний проект Sirko toys.

24 лютого розірвало їхнє життя навпіл. Вечір перед тим був тихим і спокійним. А вже о п’ятій старша донька розбудила батьків — сумнівів у тому, що саме вони чули, не було.

У 2014 Антон не пішов на війну через трьох малолітніх дочок та кредит, який був у сім’ї. Та ще до початку повномасштабного вторгнення, коли РФ почала підтягувати свої війська до кордону з Україною, чоловік сказав — піде захищати свою сім’ю.

Весь час його служби Катерина залишалася в Харкові, щоб хоч інколи бачити коханого.

— Я знала що деякі речі відбуваються востаннє. Але я очікувала інших змін, тому робила інші висновки, — пригадує дружина військового їхній останній спільний день. 

Того вечора вони обоє щось відчували — обоє писали про дивний стан, перебивали одне одного. 

— Зателефонував друг, який служив поруч, і сказав, що треба поговорити. Я все зрозуміла, і поки доїхала до місця зустрічі пройшла, здається, всі кола пекла. Єдине, що було у голові: “Цього не може бути, ми не можемо не бути разом”. 

У пам’яті жінки немає поганих спогадів. Лише вдячність долі за те, що звела їх з чоловіком.   

— За те, що він був, є, і завжди буде поруч, за всі ці безумовно безмежно щасливі спільні роки, за наш крутий тандем, за наших прекрасних донечок, — наголошує Катерина.

— Для когось він був взірцем, для когось — дуже незручним через його порядність та принциповість. Він ніколи ні перед ким не стелився. Не купував прихильність начальства. Як батько він був строгим, вимогливим, але люблячим настільки, що якби треба було для нас, дітей, далеку зірку з неба дістати — дістав би. Мені завжди здавалося, що не існує такої життєвої проблеми, яку б тато вирішити не міг.

Таким пригадує тата Вікторія Слющинська. Своє свідоме життя жінка провела в абсолютно зросійщеному Маріуполі, навіть покинула його у 1990-тих через таку недружню до всього українського атмосферу. 

А Богдан Васильович не покидав міста, хоч і було воно йому не рідне — сам родом із Львівщини. Аби розповісти про нього геть усе, доведеться написати величезну статтю, присвячену лише йому та його працям, якими він українізовував Маріуполь та його населення.

За його участі місто Марії у 1989 році стало Маріуполем, забиралися всі згадки про колишню назву Жданов. Він же ввів таке поняття як соціологія культури, а соціологічна лабораторія — його вимріяне дітище, яке він виборов. У 1993 році, коли розвалювалась вся бюджетна культурна сфера, Богдан Слющинський “підхопив” під опіку відділу культури профспілкову бібліотеку і на її базі створив Історичну бібліотеку імені Михайла Грушевського — другу в країні.

— Коли перерахувати, що він зробив в галузі культури для Маріуполя, можна сказати, що ці досягнення, втілені у життя, з часом втратили прізвище того, хто їх ініціював, ставши “народними”, — розповідає Вікторія. 

Саме її батько запровадив традицію святкування Дня міста Маріуполя у 1986 році. Ще й з родзинкою — карнавальною ходою. Ця традиція вкоренилась. 

Він був чудовим керівником та людиною. Ніколи не крав, а з того мінімуму бюджету робив Маріуполь містом, що процвітає. Під його некрологом у соціальних мережах — десятки коментарів скорботи та жалю. 

Не було тих, хто сказав би про нього погано. Але, зазначає Вікторія, є й такі колишні татові друзі та колеги, що радісно привітали окупаційну владу. Серед них — улюблена виконавиця пісень на вірші самого Слющинського — Тетяна Сидорова.

А ще — Олена Главінковська, яка також виконувала українські пісні на слова Богдана Васильовича. 

— Шкода усвідомлювати, що навіть відео з татовими віршами я не можу показати — бо поруч стоять ось ці прізвища зрадників України та колаборантів, — зізнається Вікторія.

Серед його творінь — десятки книг самвидаву: В обіймах часу, Відлуння, Пори року, Дорогами життя, Світанкова роса, Зорепад, Музика епохи, Подих вітру, Осінній вітряк, Втомлена надія. На момент початку великого вторгнення у місцевому видавництві друкувався останній його підручник. Типографія згоріла, разом із усіма матеріалами.

— Тато знав, що буде повномасштабна війна. В нього не було ілюзій щодо цього. Він відчував її “запах у повітрі”. Але він не знав, ми не знали, що з цієї війни для маріупольців не буде виходу. Він хотів виїхати, але в нього була 93 річна теща, моя бабця, яка майже не ходила, а після 24 лютого вже зовсім злягла. Маріупольців місцева влада переконувала, що війни не буде і жодних запасів робити не треба, — пригадує Вікторія ті часи.

Через війну Вікторія втратила спочатку бабцю — 30 березня, а за десять днів, 9 квітня, загинув і Богдан Васильович, під час спроб забити дошками вікна вдома. Уламок снаряда, який росіяни скинули на будинок, влучив у серце. Він встиг лише сказати: “Наталю, я помираю”. 

— Через постійний обстріл мама не могла вийти на двір до батька, лише кричала молитву у кімнатці. Тіло тата пролежало надворі до початку травня — від розкладання його рятувала лише холодна весна Маріуполя. 

На початку травня так зване “ДНР-івське МЧС” забрало тіло Богдана Слющинського до моргу. Його поховали у братській могилі. 

Наталія Слющинська змогла виїхати з окупації й зараз перебуває у безпеці. Але щоночі їй сняться ті жахи, які вона пережила в Маріуполі навесні 2022 року.

Наталя Харакоз усе своє життя провела у Маріуполі, йому ж присвятила багато своїх книг та творів. Переоцінити вклад пані Наталі в українську культуру неможливо: у її творчому доробку тисячі текстів, окремі з яких друкувалися не лише в Україні, а й поза її межами, майже десяток власних книг і багато збірок.

Співпрацювала з багатьма письменниками, серед яких також був і Богдан Слющинський.

Видатна українська письменниця та журналістка пишалася власним грецьким корінням, вивчала генеалогічне дерево своєї сім’ї й навіть деякі твори писала грецькою мовою.

Її онука Ганна Прокопенко змогла випустити книгу Наталі Харакоз — Новели Азовського узбережжя. Нам вона розповіла: пам’ятає бабусю вишуканою, вимогливою до себе та інших.

— Ми були близькими — і в особистих, побутових, сімейних справах, і в роботі та творчості. Вона редагувала мої твори й видавала книги — як і багатьох інших маріупольських письменників. Протягом багатьох років вона була керівницею літературного об’єднання Азов’є. 

Також онука розповіла, що Наталя Харакоз була дуже чуйною людиною. 

— Інколи — навіть на шкоду собі, але вона завжди допомагала, кому могла і чим могла.

Зараз Ганна Прокопенко ділиться, що живе тим, що має, попри гірку втрату. 

— Я не знаю, чи варто щось говорити (Наталі Харакоз, якби вона зараз була поруч — ред.), тому що я вірю, що вона бачить все, що відбувається. Хотілося б сказати величезне дякую за те, що вона зробила для мене, була поряд. Я дуже сильно її люблю і дуже сильно ціную, — каже Ганна.

Вона пригадує, що її бабуся у свої 86 років була спраглою до нових знань, вміла користуватися комп’ютером і часто надсилала онуці електронні листи — це дуже дивувало друзів Ганни.

— 2 березня 2022 року в Маріуполі зник зв’язок. Ніхто не міг додзвонитися рідним, тож, власне, маріупольці створювали у соцмережах групи окремих вулиць, будинків, а потім ті, кому вдавалося виїхати з міста, могли розповісти там інформацію про решту жителів міста, яких шукали родичі, — згадує жінка.

Ганна Прокопенко розповідає: кілька разів їй написали, що Наталя Харакоз була у підвалі. Жінка вже бачила в інтернеті фото будинку бабусі — він був спалений, з величезною дірою на місці одного під’їзду.

— Пізніше написали, що вона померла, але не дали ніяких подробиць. Лише одне слово — “померла”. Я не повірила одразу, але пізніше вже й інші сусіди почали підтверджувати це. 

Наталя Харакоз померла 29 березня 2022 року. Її разом з загиблими сусідами поховали у братській могилі на подвір’ї. 

За кілька днів до того її двір зруйнував снаряд, внаслідок чого померли інші маріупольці, які готували їжу на вогнищі у дворі. За кілька днів їх разом поховали у братській могилі на подвір’ї. 

— Пізніше, коли знайомим вже вдалося приїхати в місто і знайти принаймні місця поховання, то сусіди сказали, що цю братську могилу вже розкопали, а тіла кудись забрали. Знайти їх вдалося вже влітку, — розповідає Ганна.

Наталя Харакоз тепер похована на Старокримському цвинтарі — найбільшому та єдиному кладовищі Маріуполя, яке дії.

— Якщо, звісно, можна казати так — маріупольці ховали одне одного в клумбах, парках і де завгодно, — додає Ганна Прокопенко. — Могилу Наталі Харакоз облаштували, як змогли.

Роман Барвінок народився та виріс в Одесі та змалечку мав неабиякий хист до музики. Попри російськомовне середовище, ще у віці десяти років ухвалив свідоме рішення спілкуватися українською. 

Активна громадянська позиція не зникла й у 2012, коли Роман був учасником мовного майдану. 

На війну він потрапив “лише” у 2016, через складну вагітність дружини, — розповідає посестра та офіцерка Олена Білозерська. Військовослужбовиця пам’ятає, що особисто познайомилася з Романом ще у 2009, коли вони разом проходили вишкіл УНСО.

— Сам момент знайомства не пам’ятаю, але це було ще задовго до війни, орієнтовно у 2009 році, на одному з унсовських вишколів. Один з наших побратимів, Антон, привів ще зовсім юного Скрипаля на вишкіл і той залишився з нами. Те, що Роман — талановитий музикант, ми зрозуміли одразу, бо він часто приносив скрипку і грав.

Був дуже самокритичним, постійно прагнув до самовдосконалення. Казав, що грає погано, що фальшивить — щоправда, ніхто, крім нього, цього не помічав. Пізніше, на бойових, він теж часто грав, просто в окопі. 

З ним не завжди було просто. Музикант, людина творча, з усіма особливостями психіки, властивої творчим людям, а це і певний максималізм, і непримиренність, і гаряча реакція на несправедливість, і прагнення досконалості в собі та інших. Коли Роман вважав когось неправим, міг посваритися з ним, — каже Олена. 

Посестра загиблого військового пригадує, що на фронт Роман Барвінок не міг потрапити ще й тому, що мав сильну короткозорість. Але коли донечці виповнився один рік, він пішов у військкомат. Після невдачі, удався до афери: упросив працівників військкомату виписати йому повістку і віддати на руки, а потім знайомий, якого в сім’ї не знали в обличчя, приніс йому цю повістку додому, ніби з військкомату. 

Він розписався за неї та пішов в Українську Добровольчу армію.

— Найбільший свій подвиг він здійснив, коли ми вже не служили разом. Він був кулеметником у 503 окремому батальйоні морської піхоти. У березні 2022 року вони виходили з оточення, і він, поранений, до кінця прикривав відхід своїх, а потім, коли всі вийшли, кілька кілометрів добирався пішки до медиків, за що отримав орден За мужність.

Про нагородження, побачивши знайоме прізвище в указі президента, йому повідомила я. Він був дуже здивований і щиро вважав, що не зробив нічого, гідного нагородження. 

Олена Білозерська також розповіла, як у 2017 році Роман під час обстрілу важкими кулеметами горища хати, де відпочивали військові, говорив із донькою телефоном.

— Він тоді казав: “Софійко, тато на роботі. Тато приїде в наступному місяці. Коли це? Це приблизно через тридцять днів. Розказати щось? Навіть не знаю, що тобі розказати. У нас тут є чорний кіт, його звати Матумба. І є дві собаки — Ефка і Шкавулик…” І тут — близький, оглушливий приліт. У мене заклало вуха. Зі стелі посипалась штукатурка. Скрипаль, не міняючи ні пози, ні інтонацій: “Я теж тебе дуже люблю, Софійко”. 

У пам’яті Олени, всі мрії та цілі Романа були пов’язані з музикою. Без неї він свого життя не уявляв.

Загинув Роман Барвінок в районі Пісків Донецької області, коли великокаліберний снаряд влучив у бліндаж, 20 серпня 2022 року. Захиснику було всього 29 років. У нього залишилася донечка Софійка, народжена на початку війни — зараз їй має бути близько дев’яти років, матір та колишня дружина Аліна, з якою він розлучився незадовго до загибелі. Батько Юрій, що теж служив, загинув на кілька місяців раніше Романа.

— Зі слів Аліни та деяких побратимів, Рома хотів бути похований поруч з батьком на його батьківщині, але поховали його у Києві, — каже Олена Білозерська.

Сергій Скальд був непримиренним борцем за справедливість. Родом із Чернівців, він завжди опинявся у центрі історичних подій.

Під час Революції Гідності чоловік був на Майдані, а у 2014 пішов добровольцем в АТО, у складі Правого сектору виконував завдання в Авдіївці. А разом з цим — автором збірки Навиліт. Рими калібру 5,45 та Інший, співавтором збірки націоналістичної поезії Голос крові.

Члени його родини пам’ятають Сергія як вічного борця. Для нього боротьба — це стиль життя.

— Він був глибокою та цікавою людиною, з ним завжди було про що  поговорити. Гострий, як лезо, з тонким почуттям гумору. Сергій — архетип воїн.

Коли у 2014 році почалася війна, він казав, що ніби всередині весь час цього чекав. Він хотів реалізувати свою внутрішню місію — захист батьківщини, — ділиться родина Сергія.

Він був люблячим батьком, але боротьба за країну стала для нього важливим етапом у житті.

Повернувся із зони АТО у 2015 році, але продовжував займатися активною громадською діяльністю у Чернівцях.

На третій день після початку повномасштабного вторгнення він поїхав у Київ: саме йшли активні бойові дії у Бучі, Ірпені та Бородянці.

За деякий час вирушив добровольцем у Маріуполь — тоді місто уже було заблоковане і бійцям потрібна була підтримка.

Так Скальд став одним з оборонців заводу Азовсталь у Маріуполі, дістатися до якого вони змогли на гелікоптері.

— Зі слів його побратимів, коли вони робили там зачистку деякої території, Сергій опинився на відкритій місцевості.

Він дістав вогнепальне поранення, але не смертельне. Йому вчасно не надали медичну допомогу, й тому врятувати Скальда не вдалося.

Сергію Скальду було 43 роки.

У Чернівцях вулицю Комарова перейменували ім’ям героя — тепер вона має назву імені Сергія Скальда.

Український громадський і політичний діяч Микола Кравченко був ідеологом Азовського руху, був одним із засновників ГО Патріот України в Харкові, ветераном полку війни та начальником Чорного корпусу.

А ще — співзасновник видавництва Орієнтир. Перерахувати всі його досягнення практично неможливо — настільки непересічною людиною був Микола Кравченко.

Дружина Ольга розповідає: її коханий був націоналістом ще до того, як це стало мейнстримом. — Завжди мав проукраїнську позицію, а з 2005 року безпосередньо долучився до націоналістичного руху України.

Член Проводу Організації Патріот України, учасник Революції Гідності, стояв біля витоків Правого Сектору. Він заснував літературний конкурс імені Анатолія Лупиноса, започаткував відзначення Дня Українського Коміксу і заснував комікс-премію імені Леоніда Перфецького та відзнаку української Вікіпедії Вікімеч.

Микола співзаснував Інститут Національного Розвитку, який розробив і подав до РНБО, уряду України та різних міністерств не один документ стратегічного рівня, варто згадати хоча б Стратегію деокупації та реінтеграції окупованих територій.

Вона пригадує, що чоловік завжди працював допізна, а на весь місяць мав лише один або два вихідних.

— А вдома більшість вільного часу Микола присвячував нам. Він був надзвичайно чуйним та люблячим батьком, по максимуму вкладав сили та знання в доньок, вчив географії, біології, міфології, релігії, сам писав для них казки.

Ми завжди гуляли чи подорожували всі разом. Власне, таким ми його і пам’ятаємо: науковцем, письменником, політиком, істориком, але насамперед — дуже добрим, відданим родині, чудовим сім’янином, коханим чоловіком та прекрасним батьком.

З першого дня повномасштабного вторгнення РФ Микола Кравченко долучився до формування київського підрозділу ТРО Азов і став одним з командирів цього підрозділу. Завдяки його організаційним зусиллям 4 березня була сформована 4-а рота батальйону ТРО Азов-Київ.

З початку березня 2022 він відповідав за спорудження українських оборонних позицій, формування та облаштування лінії оборони на західних підступах до Києва, яку тримав ТРО Азов-Київ.

Це був гарячий напрямок, на якому відбувалися активні бої, ворог щільно обстрілював українські позиції з артилерії, мінометів, наносив авіаудари.

Але Микола показав себе як безстрашний і холоднокровний командир, надихав своїм прикладом своїх бійців і мотивував їх триматися перед атаками значно більш оснащеного на той момент ворога, який до того ж мав значну перевагу у живій силі. 

14 березня у селі Горенка Київської області разом з бійцем ТРО Азов Сергієм Машовцем, Микола проводив перевірку позицій батальйону. І до цього він особисто супроводжував групи журналістів, адже не тільки був високоосвіченою людиною, здатною вести конструктивну співпрацю та діалог зі ЗМІ, а й офіцером з бойовим досвідом, який міг супроводжувати групи в умовах війни.

— Він, усвідомлюючи небезпечність таких поїздок, все ж боровся за силу правди та свободу слова. Розумів, що освітлення подій війни на світовому рівні робить вклад в пришвидшення перемоги, в тому, щоб світова спільнота розуміла, що відбувається в Україні і яка нам потрібна допомога в цій війні, — розповідає Ольга.

— Того дня Микола погодився показати іноземним журналістам, що висвітлювали оборону Києва від російського наступу, ситуацію та результати ворожих обстрілів в одній із гарячих точок Київської області. Микола загинув внаслідок обстрілу російськими артилерійськими системами РСЗВ Град.

— Про його смерть мене сповістив командир. У нього було стільки планів на майбутнє, що неможливо осягнути. Робота була розписана на багато років, а може й десятиліть вперед.

Я стала військовослужбовицею за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення, тож і зараз служу.

Працюю у Патронатній Службі Азову переважно у напрямку полонених та безвісти зниклих бійців. Роблю свій вклад в роботу тилу. Виховую наших з Миколою доньок. Пишаюся ними — вони неймовірно сильні дівчата, мій сенс.

Усе, що робив Микола, і те, що роблю я — для їхнього майбутнього в Незалежній Україні, — розповідає жінка. А ще додає: подякувала б своєму коханому за його вклад в патріотичне виховання українського народу.

— Я ним пишаюся! Це може бути не помітно сторонньому, але близькі знають. Наприклад, саме Микола запровадив читання Молитви Українського Націоналіста перед строєм, популяризував її, і тепер ця молитва лунає щодня, її знає вже не кілька десятків патріотично налаштованих молодиків, а мільйони людей як в Україні, так і за її межами.

З сотень юнаків, яким він читав лекції виросли тисячі мужів, які зараз боронять нашу Батьківщину.

Олександр Снігуровський був відомим українським актором театру Чорний квадрат та жителем Лос-Анджелеса у США. Та коли дізнався про початок повномасштабного вторгнення, то скупив на власні кошти спорядження і рушив до України. 

Його колега, друг та побратим Євген Волошенюк розповідає про нього так: веселий, розумний, гарний товариш — багато чого з ним пройшли, і працювали разом і грали, і відпочивали. 

Спочатку чоловіки служили разом в одному підрозділі. Та Олександр хотів бути розвідником — купив на власні заощадження дрона, пройшов курси та пішов у підрозділ розвідки. 

— Його дуже цінували як спеціаліста. Спочатку до нього зверхньо поставилися, бо з цивільного життя прийшов. Але потім я особисто чув, як про нього доповідали нашому командиру — спеціаліст, казали. 

Він вів спостереження за противником, але не помітив пострілу з танку. 

Євген вважає, що історія Олександра варта того, аби про неї знали всі. Каже: у такій ситуації багато людей за великі кошти виїздили з країни, а Сашко повернувся зі США, щоб боронити рідну землю.

В Олександра залишилася сім’я. 

Паша Лі

Кожен, хто знав актора Пашу Лі, згадують його як людину, що сповнена світлом.

Павло Лі був українським актором кримсько-татарського походження. Він грав не лише в театрі та кіно, а був також й актором дубляжу, композитором і співаком.

— Він відчував людей, завжди був готовий підтримати та допомогти, вмів влучно пожартувати та вчасно мовчки обійняти, — так про колегу писав у своєму Facebook режисер і актор Ахтем Сеітаблаєв.

Роль капітана на псевдо Осіріс у фільмі Мирний-21, режисером якого є Ахтем Сеітаблаєв, стала є останньою роллю для Павла Лі. 6 березня 2022 року росіяни розстріляли автівку Павла, який волонтерив в Ірпені. 

Оксана Швець

Померла через війну, не беручи до рук зброї.

Заслужена артистка України Оксана Швець працювала на сцені Київського Молодого театру з перших днів його створення. Свою першу роль в тоді ще Молодіжному  театрі вона зіграла у виставі З весною я до тебе повернусь.

10 лютого 2022 року їй виповнилося 67 років. За своє життя вона стала зіркою не лише театральних вистав, а й повнометражних картин українського виробництва.

Театральний критик Олег Вергеліс згадував: “Традиційно характерний образ язикатої свекрухи Ганни Оксана грала підкреслено м’яко, не передаючи лихий норов лихої свекрухи, а шукаючи навіть у злому те, що може бути інколи й добрим”.

Росіяни вбили її ракетним обстрілом у власній квартирі 17 березня 2022 року.

Володимир Строкань

Завжди все прораховував до міліметра. Безстрашний! Відчайдушний!

Актор та каскадер Володимир Строкань був, без перебільшення, відомим українцем. На його рахунку — тисячі вдало виконаних трюків, часом — несумісних з життям.

Став популярним ще за СРСР, а у часи незалежності України жоден великий проект не обходився без нього.

Колеги повідомляли про його смерть у своїх соціальних мережах 7 березня 2022 року. Лілія Ребрик у своєму Instagram писала про Володимира так: “Один із найкращих каскадерів у кіно, який робив карколомні трюки, часом несумісні з життям… Але він їх робив! Завжди ідеально!”.

Ймовірно, 64-річний актор загинув внаслідок удару російської ракети по Києву в районі Академмістечка.

Івана Кузьмінський

Саме теорія Івана залишається цінним дороговказом до найменш вивченого періоду партесної традиції.

Відомий український музикознавець та режисер телеканалу Малятко TV, завдяки якому досліджували та вивчали давню українську музику, загинув у боях на Луганщині 17 травня 2023 року.

Іван Кузьмінський приділяв значну увагу дослідженню давньої української музики, присвячував цій тематиці свої публікації. Його згадують як унікального науковця, музикознавця-медієвіста, який пристрасно досліджував різні періоди української музичної історії.

Але чоловік покинув мирне існування й пішов захищати власну країну.

Цього червня пам’ять полеглого захисника вшанували у Києво-Печерській Лаврі музикою, якій вже 400 років.

Віктор Онисько

Ти мусив монтувати кіно, але натомість “монтував” військову реальність як ротний.

Віктор Онисько на війні отримав псевдо Тарантіно. Режисер монтажу працював над відомими українськими проектами, серед яких Сторожова застава, Захар Беркут, Кава з кардамоном, Віддана, Незламна та інші.

Його дружина Ольга Бірзул у своєму Facebook писала: дуже мало говорила про нього у соціальних мережах, та й чоловік вважав це не найкращим місцем для відвертості.

— Два рази на нулі — Херсонщина і Донбас. Без жодної можливості на побачення. Ти дуже втомився, але беріг своїх побратимів. Ти переживав за кожну втрату. Ти казав, що на війні немає більших тортур, ніж повідомляти родинам про загиблих.

Тепер і я відчула це на собі. Моє серце розривалося, коли твій воїн ридав у слухавку і присягався мені, що не знав кращої людини та командира, — пише дружина загиблого героя.

Відомо, що Віктор Онисько загинув у бою на Донеччині. Без батька залишилася дев’ятирічна донька, з такими ж сірими, як у тата, очима.

Сергій Шкварченко

Не “філонив” і не шукав п’ятий куточок.

Сергій Шкварченко був українським танцівником, хореографом, артистом ансамблю ім. Павла Вірського та Заслуженим артистом України.

Талановитий, артист присвятив своє життя творчості.

— Багато років він працював в ансамблі Вірського. І виконував свою роботу з повною віддачею! Він, як кажуть, не філонив і не шукав п’ятий куточок, щоб менше працювати, — написала знайома з артистом Оксана Андрушко.

Сергій Шкварченко приєднався до лав ЗСУ одразу після початку повномасштабного вторгнення РФ на територію України.

Достеменно не відомо, де саме загинув Сергій, та потрапивши під мінометний обстріл, свій останній бій окупантам він дав 19 грудня 2022 року.

Артем Дацишин

Він був дуже щирою і тонкою людиною.

Артем Дацишин був видатним та широко відомим українським артистом балету.

Виходець з Херсона, він підкорив не лише Київ, а і Європу.

26 лютого 43-річний артист потрапив під обстріл російської ДРГ, яка намагалася прорватися до столиці України. Три довгі тижні чоловік боровся за життя в лікарні.

17 березня 2022 року стало відомо про смерть талановитого танцівника.

Своїми спогадами про колегу та друга з газетою День поділилася народна артистка України Тетяна Боровик.

— Він був надзвичайно чесним, навіть принциповим. І оскільки він був дуже щирою і тонкою людиною, його здебільшого любили й поважали в колективі, — розповідала Тетяна.

На жаль, у день обстрілу Артем Дацишин опинився сам на сам з окупантами.

Олександр Шаповал

Він один з небагатьох, хто жив сценою.

Соліст Національної опери України Олександр Шаповал за своє життя та творчу кар’єру здобув славу відповідальної й талановитої людини.

Чоловік змінив сцену на окопи, а софіти — на зброю, аби захистити рідну землю.

— Він був видатним артистом, кожна наша партія була наповнена таким життям…тому, що він один з небагатьох, хто жив сценою. А тепер його танець став вічним, — відреагувала на смерть колеги та партнера по танцю українська прима-балерина Катерина Кухар.

Артист загинув у понеділок, 12 вересня 2022 року під Майорськом на Донеччині.

Юрій Керпатенко

Вбили за відмову у співпраці.

Юрій Керпатенко був відомим українським диригентом, аранжувальником, оркеструвальником та баяністом.

Про смерть талановитого українця стало відомо 13 жовтня 2022 року від кореспондентки Олени Ваніної. За її словами, чоловіка розстріляли 28 вересня у його власній квартирі.

Після початку повномасштабної війни Юрій Керпатенко відмовився виїздити з рідного міста і відкрито заявляв про свою проукраїнську позицію.

— Окупанти пропонували музиканту організувати свято до Дня музики, аби зробити картинку про нібито щасливе життя з Росією. Але пан Юрій відмовився співпрацювати з ворогом, — писали в Херсонській міській раді.

Диригент та талант українського народу загинув у віці 46 років.

Данило Подибайло

Він справжній козарлюга. Життя прожив яскраве і гідне.

Був поетом і талановитим музикантом, волонтером та режисером масових заходів, а ще — справжнім патріотом, вихованим в стилі української національної свідомості.

Одна із перших його пісень згодом стала відомою у Маріуполі — Синьо-жовта балаклава.

Він з дівчиною та маленькою донькою провів перші пекельні тижні широкого вторгнення у блокадному Маріуполі. А виїхавши, приєднався до ЗСУ.

Чоловік звільняв Київщину, Харківщину і воював у Бахмуті.

— Більш вірного друга було не знайти. І мені, і його хлопцям. Це справді було круто аж так беззастережно любити свого Сина як я, — ділилася у своєму Facebook Марія Подибайло.

Данило загинув разом зі своїм напарником Растою 1 червня 2023 року під час виконання бойового завдання неподалік Кліщіївки, що поряд з Бахмутом.

Василь Сліпак

Мав Україну у своєму голосі.

Василь Сліпак — всесвітньо відомий оперний співак зі Львова. Він 19 років прожив у Парижі, але двічі відмовлявся від французького громадянства, бажаючи залишитись громадянином України.

Колега Василя, солістка Паризької опери Гоша Ковалінська казала, що голос чоловіка уособлював собою всю Україну.

— Василь мав унікальний голос. Так, голос кожного є унікальним. Але Василь мав Україну у своєму голосі. Він містив сяйво вашого блакитного неба, і золото ваших полів, — каже Гоша Ковалінська.

Тричі їздив на війну: був у Пісках та бився за Авдіївку у 2015, потім — воював у Водяному під Маріуполем. Зрештою у червні 2016 він відвозив гуманітарну допомогу добровольцям і хотів залишитися у зоні бойових дій на пів року.

Життя 41-річного артиста, який пішов зі сцени в окопи, обірвала куля ворожого снайпера 29 червня 2016. 

Він загинув, захищаючи побратимів.

Вікторія Амеліна

Боролася за справедливість та робила все, щоб про злочини російської армії знали у всьому світі.

Вікторія Амеліна — активна громадська та культурна діячка України, айтівиця, письменниця та авторка таких творів, як: Синдром листопаду, або Homo Compatiens, Хтось, Або Водяне Серце, Дім для Дома.

Її книги перекладали багатьма мовами.

Жінка стала засновницею Нью-Йоркського Літературного Фестивалю на Донеччині, який відбувся за п’ять місяців до початку повномасштабного вторгнення, а пройшов за декілька кілометрів від лінії фронту АТО та ООС.

Відома українка стала однією з 13 загиблих через удар російськими військами по закладу громадського харчування у Краматорську 27 червня 2023 року.

Вікторія померла 1 липня, після тривалих спроб лікарів врятувати її життя.

У неї залишився десятирічний син.

Ярослав Гаркавко

Життя обірвалося через русняву мразоту.

За два тижні йому мало б виповнитися 27 років, однак 7 грудня 2022 року український актор, телеведучий, комік та учасник Ліги сміху загинув на війні з Росією.

Попереду — багато планів, але не судилося. Деталей про службу та смерть ніхто не розголошував, а сам Ярослав не був активним у соціальних мережах після вступу до лав ЗСУ.

На звістку про смерть чоловіка відреагував його друг Олег Свищ. У своєму Instagram він написав пост, присвячений Ярославу Гаркавку.

— Хочу, щоб ви його пам’ятали. І я його пам’ятав. Це Ярік Гаркавко, мій друг — прекрасна і світла людина, захисник України, життя якого обірвалось через русняву мерзоту.

З самого початку війни я тримався та ні разу не плакав. Сьогодні плачу. Бо для мене він був дуже близьким, — пише Олег Свищ.

Сергій Буров

Він жив Маріуполем і помер разом із ним.

Історик та кінематографіст, письменник Буров написав книгу та вів телепрограму про рідне місто — Маріуполь. Колишнє (ор. — Мариуполь. Былое) та видав книгу Маріуполь і маріупольці.

Понад 40 років свого життя він присвятив промисловому виробництву.

У вільний час займався кіноаматорством, друкувався у газетах та збірках, а спільно з народною артисткою України Світланою Отченашенковою, яка померла в окупованому Маріуполі 7 квітня 2022 року від набряку легень, написав книгу З історії Маріупольського театру.

— Він жив Маріуполем і помер разом із ним. В окупованому та обстрілюваному. Де не тільки знищують будинки, що пережили дві світові війни, а й історію та культуру нашого міста, — писали в офіційному Telegram Маріупольської міської ради.

Про його смерть повідомили 21 квітня. На 84 році життя Сергій Буров загинув у Маріуполі від війни, яку розпочали росіяни.

Гліб Бабіч

Не було альтернативи йти чи не йти, тобто не було сумнівів і вибору.

Гліб Бабіч займався музикою та писав вірші з самого дитинства. Так і виріс — творив і навіть вів власний бізнес. Але у 2014 році все змінилося — з початком АТО чоловік пішов боронити країну.

На фронті він отримав псевдо Лєнтяй, а пісня його авторства Подай зброю стала неофіційним гімном 10 гірсько-штурмової бригади, в якій служив поет. Гліб Бабіч писав також слова до пісень українського рок-гурту Kozak System.

Він очолював волонтерську ініціативу Res_Publica.Брати по зброї, був активістом громадської організації Справа громад.

Творчий доробок Гліба Бабіча нараховує понад 500 віршів. У 2021 році він видав першу й останню збірку — Вірші та пісні.

Він боровся за Україну зі зброєю в руках протягом шести років, а загинув уже під час повномасштабної війни 28 липня 2022 року.

Ірина Осадча

Рятувала музейні експонати в окупації.

Директорка краєзнавчого музею у Куп’янську Харківської області Ірина Осадча була віддана своїй роботі повністю, наскільки це можна уявити.

Жінка працювала на посаді понад десять років, а за її керівництва Куп’янський краєзнавчий музей перетворився на один із кращих на Харківщині.

— Ірина Анатоліївна за час перебування на посаді директора зробила все, щоб музей став одним з найкращих на Харківщині. Після звільнення Куп’янська, продовжила роботу з рятування нашої культурної спадщини, — писали у Департаменті культури та туризму Харківської обласної державної адміністрації.

25 квітня 2023 року російські військові влучили ракетою С-300 у Куп’янський краєзнавчий музей, де саме перебували Ірина Осадча та Олена Водоп’янова.

Юрій Руф (Дадак)

Якщо ми зараз не українізуємо фронт, то повзуча русифікація візьме своє.

Тернополянин Юрій Дадак, більш відомий під псевдо Юрій Руф, був активним українським громадським діячем, активістом та поетом.

Протягом багатьох років Юрій Руф був ведучим та сценаристом мілітарі-фестивалю Холодний Яр. Також він пропагував здоровий спосіб життя та був одним із критиків алкокультури в Україні.

Юрій почав писати вірші, коли йому було 14 років. Серед виданих збірок — Багряна лірика, Час Революції, На зламі епох, а також його вірші увійшли до збірок Голос крові та Відлуння свинцевих громовиць.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення до України, Юрій Руф став на захист рідної землі. Він воював у складі львівської 24-ї бригади у Луганській області.

Там же і загинув 1 квітня 2022 року від мінометного обстрілу. У Юрія залишилося дві доньки.

Олександр Бережний

Писав навіть у зоні бойових дій.

Олександр Бережний у цивільному житті був працівником залізниці, але у вільний час писав вірші.

У рідних Жовтих Водах він був очільником літературної студії Горицвіт і навіть видав кілька книг.

— У перший день війни добровольцем прийшов у військкомат, був мобілізований на службу до ЗСУ. Свій 57-й день народження в березні відзначив зі зброєю в руках, — писали про загиблого колегу у Telegram Укрзалізниця.

Олександр загинув 4 травня 2022 року під час виконання бойового завдання під Старим Салтовом на Харківщині.

8 травня чоловіка поховали на його батьківщині у Жовтих Водах у Дніпропетровській області.

Олександр Бережний віршував у вільні хвилини навіть у зоні бойових дій. Побратими передали дружині його блокнот зі збіркою віршів Харків. Вірші під обстрілами. Він і вона.

Сергій Миронов

Український Ремарк.

Сергій Миронов народився та все життя провів у Києві. Він став відомим завдяки своєму блогу в Instagram vanishing_kyiv, де показував правдивий Київ.

Власним коштом він реставрував історичні двері й вікна у старих київських будинках. До початку повномасштабного вторгнення основною діяльністю було письменство. Також Сергій організовував екскурсії столицею України, які називав прогулянками.

На війні Сергій вів власний щоденник, де записував все пережите. У блозі він також залишав окремі думки стосовно побаченого на війні.

— Деякі читачі неодноразово називали Сергія “українським Ремарком” за його гуманістичні, просякнуті антимілітаризмом нариси та реалістичний погляд на війну, — пишуть у відкритих джерелах.

Виконуючи бойове завдання поблизу Бахмута та прикриваючи побратимів, він потрапив під російський авіаобстріл.

Помер Сергій за п’ять днів після цього, 16 листопада 2022 року у лікарні Мечникова в Дніпрі.

В’ячеслав Зайцев

Яке дарма?! Припинити паніку, тримаємо оборону!

До повномасштабного вторгнення В’ячеслав був науковцем та активно вивчав історію, став завідувачем інформаційно-видавничого відділу Державного підприємства Національний заповідник Хортиця.

Чоловік був учасником АТО у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади, де пройшов бої на Донеччині, Дебальцеве, та бої за Донецький аеропорт. Чоловік навіть став героєм фільму Радіо Свобода Січ.

Він загинув 5 жовтня 2022 року під час боїв на Донецькому напрямку. У В’ячеслава Зайцева залишилася донька.

Сергій Пущенко

Сергій перший ввів слово рашизм.

Український графік та живописець Сергій Пущенко став відомим завдяки проекту Фронтовий кобзар, який вийшов за рік до повномасштабного вторгнення, та книзі Портрети добровольців на війні.

Чоловік був автором понад 900 картин, серед яких не лише портрети, а й пейзажі, натюрморти. Найбільше інтересу викликала тема козацтва, тож згодом він став автором серії полотен Козацькому роду — нема переводу.

Його побратим Роман Коваль — один із тих, чиї портрети увійшли до Фронтового кобзаря, — розповів, що Сергій захистив його та інших побратимів власним тілом.

— Сергій перший ввів слово “рашизм”. 27 лютого ми виїхали на Київ. Не думали, що станеться така трагедія з художником, — розповідав Роман виданню Радіо Свобода.

На жаль, вже в ніч з 1 на 2 березня Сергій загинув у бою з російською ДРГ в селищі Васильків Київської області.

Ілля Чернілевський

Ти прощався — я не зрозумів.

Відомий український актор дубляжу, поет, співак та композитор Ілля Чернілевський народився у сім’ї талановитих Станіслава Чернілевського та Ольги Чернілевської.

Понад десять років чоловік працював перекладачем для дубляжу та кіно. У 2011 він видав російськомовну збірку Розділимо простір.

Після 24 лютого він вирішив більше ніколи не писати мовою агресора, однак створити нових пісень не встиг.

Ілля Чернілевський добровільно вступив спочатку до сил територіальної оборони Києва, а у березні — у ЗСУ, без бойового досвіду.

Загинув 7 травня 2022 року поблизу Кам’янки у Донецькій області через мінометний обстріл.

Йому було 30 років.

Надія Агафонова

І мови замовкнуть.

Українська поетеса та членкиня Національної спілки письменників України Надія Агафонова народила у Миколаєві.

Жінка творила здебільшого російською мовою, однак також була авторкою та співавторкою понад 50 публікацій у періодиці та літературно-художніх збірках.

Серед них — україномовна І мови замовкнуть.

Загинула під руїнами будівлі Миколаївської обласної державної адміністрації, зруйнованої російськими загарбниками 29 березня 2022 року.

Любов Панченко

Уся її творчість мала яскраво виражений український колорит.

Без перебільшення — найвідоміша українська художниця та модельєрка. Любов Панченко належала до мисткинь-шістдесятниць, які відроджували та поширювали українську культуру під час відлиги у СРСР.

Працювала у Республіканському будинку моделей, де й досягла вершин у своїй справі: створювала моделі одягу, зразки вишивок та графічні полотна.

Ця велика українка відстоювала українську мову та наші традиції, не без її участі в Києві відродилися колядування та щедрування.

На 85 році життя вона померла у лікарні 30 квітня 2022 року після місяця голоду в окупованій Бучі.

— Любов Панченко не змогли зламати в КДБ, але художниця дуже постраждала під час нової російської навали, — писав у своєму Facebook мер Бучі Анатолій Федорук.

Уся її творчість мала яскраво виражений український колорит, через що Любов Михайлівну переслідували, а її картини приховували.

Володимир Вакуленко

Найбільший мій страх — зникнути з цього світу порожнім.

Український громадський діяч, дитячий письменник, контрлітератор, поет та перекладач  Володимир Вакуленко був автором тринадцяти книг та шести проектів, Лауреатом літературних премій.

Зупинятися у своїй роботі він не планував навіть з початком повномасштабної війни, під час якої російські військові окупували рідну Ізюмщину, селище Капитолівку.

24 березня його викрали. Про перебування Володимира та те, що він пережив, нічого не відомо.

Після звільнення села українська письменниця Вікторія Амеліна знайшла щоденник Володимира, який той закопав у садку за день до викрадення.

Тіло Володимира Вакуленка виявили у братській могилі під номером 319. Начальник слідчого управління Харківської області Сергій Болвінов у своєму Facebook писав, що Вакуленка застрелили з пістолета Макарова.

— Від свідків, які хоронили українців на Ізюмському масовому кладовищі, відомо, що 12 травня до них звернулися військовослужбовці РФ з вказівкою поховати тіло чоловіка, яке знаходилось неподалік від села Капитолівка Ізюмського району.

Свідки помітили кульові отвори в тілі та прострілені документи українського письменника. Тіло перебувало на вулиці понад місяць.

Мати Володимира перепоховала тіло свого сина у Харкові.

Артем Азаров

Аристократ духу.

Артем Азаров поєднував у собі фізичну силу — боксерські навички, та вміння бачити складне в простому — мав хист до малювання.

З 2018 року навчався в Харківській державній академії дизайну та мистецтв (станковий живопис). Коли розпочалося широкомасштабного вторгнення, навчався на 4 курсі. Однак ще до 24 лютого він брав участь в АТО та ООС.

З 2017 року Артем Азаров мав псевдо Художник, здійснив шість бойових ротацій, брав участь у боях в районі Первомайського, Невельсього, Пісків Донецької області.

Чоловік брав участь у створенні добровольчого підрозділу Фрайкор, де й служив сам.

5 березня 2022 року він загинув у боях під Харковом, боронячи рідне місто від російських окупаційних військ.

Твори Артема Азарова презентувалися на 15 виставках, три з яких відбулися вже після його смерті — в Італії та Україні.

Євген Світличний

Кожна загибель воїна – велика втрата для нації, кожна загибель “Вовка” – велика втрата для зграї.

Євген Світличний був актором та спортсменом, став чемпіоном з фрі-файту й досягнув звання майстра спорту.

Українці знають його за роллю Карася у фільмі Олега Сенцова Носоріг 2021 року.

З початком повномасштабного вторгнення Євген Світличний вступив до лав 1-ї окремої штурмової роти Гонор батальйону Вовки Да Вінчі.

Загинув 19 липня 2023 року у важкому стрілецькому бою під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку.

Побратими Євгена прокоментували втрату так: “Кожна загибель воїна – велика втрата для нації, кожна загибель “Вовка” — велика втрата для зграї”.

Йому назавжди — 29 років.

Гліб Говорухін

Прощавай друже, пам’ятатиму тебе, будеш завжди у нашому серці.

Життя ще одного таланту обірвалося 3 грудня 2022 року внаслідок атаки російських дронів. На жаль, багато дізнатися про Гліба не вдалося.

Відомо, що чоловік навчався у Запорізькій державній інженерній академії, проживав у Запоріжжі.

Гліб Говорухін захоплювався гумором, тож також брав участь у Лізі сміху.

Гуморист пішов на війну, де загинув у віці 30 років. У Гліба Говорухіна залишилися дружина та донька.

Під дописом загиблого Гліба його друг (ім’я не вказано з огляду безпеки) написав, що пам’ятатиме його все життя.

Роман Іваненко

Не знаю, як жити без тебе, але я буду заради тебе.

Ведучий і актор, зірка та фіналіст Ліги сміху Роман Іваненко відомий через участь у гумористичній команді Наш Формат.

24 лютого чоловік перебував у Німеччині, проте він відразу вирішив повернувся в Україну та активно займався волонтерством, а дещо пізніше вирішив піти на фронт добровольцем.

Відомо, що воїн потрапив в оточення на Вугледарському напрямку ще наприкінці лютого цього року і був поранений та взятий в полон, де й загинув через ненадання окупантами медичної допомоги, — про це повідомив голова Кам’янець-Подільської районної ради Михайло Сімашкевич на своїй сторінці у Facebook.

Він додав, що чоловік боровся за життя з моменту взяття у полон 24 січня, але помер 28 лютого 2023 року.

Про смерть чоловіка також повідомила дружина Катерина Іваненко у своєму Instagram.

— Ти був для мене всім… дякую тобі за десять років щастя. Тепер я не знаю як жити без тебе, але я буду заради тебе, — написала жінка.

Василь Довбня

Щиро любив Україну, казав це всім, співав про це і довів це своїм життям.

Майбутній комік народився на Чернігівщині.

Під час навчання він неодноразово брав участь у КВК університету, що згодом завело його у на Лігу сміху, де він грав за команду Парк Шевченка.

З початком повномасштабного вторгнення Василь Довбня вступив до лав 57-ї окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України. В ЗСУ він боронив Київську область, потім поїхав на Донеччину.

26-річний юнак загинув у боях за Херсонщину під час контрнаступу 29 серпня 2022 року.

Випускник ННІ журналістики КНУ Валерій Дичаківський у своєму Facebook писав, що Василь завжди любив Україну і довів це власним життям.

— Ти щиро любив Україну, казав це всім, співав про це і довів це своїм життям. Ми робитимемо усе можливе аби ти пишався нами, пишався своєю країною, — писав Дичаківський.

Максим Остяк

Мала, я ж безсмертний… не переживай.

Максим Остяк захоплювався музикою й згодом став солістом гурту Reve tа Stogne.

Чоловік був учасником Революції Гідності. З початком повномасштабного вторгнення він пішов добровольцем до аеророзвідувального підрозділу 49-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ Карпатська Січ.

Відомо, що за п’ять днів до відряджання на фронт, Максим познайомився із дівчиною Катериною. Вони закохалися.

— Усього 50 днів нам подарувала доля. П’ять з 50 ми були поряд, — розповідала Катерина Ставицька.

Обоє планували спільне майбутнє, а Остін казав їй: “Мала, я ж безсмертний… не переживай”.

— У ніч з 3 на 4 липня Макс попередив, що йде на важливе завдання, буде без зв’язку близько п’яти днів.

Через 12 днів Катерині зателефонував військовий побратим Остіна і повідомив про смерть хлопця.

Давид Якушин

Мій синочок золотий грає для нас. Тепер навічно з неба.

Молодий музикант обожнював свою скрипку: грав навіть тоді, коли вже був на війні.

— Давид Якушин — перша скрипка. Мій синочок золотий грає для нас. Тепер навічно з неба, — писала мати Оксана Якушина у своєму Facebook.

Про смерть Давида Якушина 21 липня 2023 року повідомив лідер гурту Хорея козацька, військовослужбовець тероборони ЗСУ Тарас Компаніченко.

Деталей про загибель Давида не розголошують, але відомо, що його підрозділ виїздив на Східний напрямок.

Тепер Давиду навічно — 22 роки.

Олександр Осадко

Жити не можна померти.

Його книга, яку видали посмертно, могла б стати початком письменницької кар’єри.

Жити не можна померти — на жаль, історія сама розставила розділові знаки у назві його роботи.

Олександр Осадко пішов на війну 26 лютого 2022 року у складі 105-ї окремої бригади територіальної оборони.

На жаль, чоловік загинув внаслідок артилерійського обстрілу поблизу Краснопілля Донецької області, 9 липня 2022 року.

У чоловіка залишилася дружина, син та донька.

Микита Каламбет

Вчитися разом із дітьми.

Викладач, драматург і поет із Харкова Микита Калембет був режисером харківського дитячого театру Каламбур.

Там він викладав акторську майстерність та сценічний рух. Любив гітару, мандрівки, фізкультуру, сценічне фехтування, акробатику, писав вірші.

Чоловік пішов служити у січні 2023 року, спочатку розміновував Харківщину, а згодом як сапер вирушив на першу лінію оборони.

— Своє викладацьке кредо (Микита Каламбет — ред.) визначав так: “Вчитися разом із дітьми, відкривати для себе нові сторони театрального мистецтва, зокрема, й життя взагалі”, — писали про нього.

Про смерть Микити Каламбета стало відомо 6 червня 2023 року.

Ігор Ригель

Ти жив на високих обертах, на повні груди.

Ігор любив ковальську справу, виробляв ковані меблі та елементи інтер’єру.

Саме його роботи українці бачили у фільмах Захар Беркут, Сторожова Застава, Козаки. Абсолютно брехлива історія та багатьох інших.

Відомо, що чоловік загинув, зазнавши смертельних поранень у бою з російськими окупантами.

Подруга Ігоря — Антоніна Белінська, у своєму Facebook розповіла, що пам’ятатиме захисника талановитим та дуже веселим чоловіком.

— Ти жив на високих обертах, на повні груди, ти надихав мене, вмів підтримати та підбадьорити цими своїми дурними жартами, які я досі не розумію, але це змушувало мене посміхатися, — писала Антоніна.

В Ігоря залишилися батьки та сестра.

Андрій Максименко

Він був геній.

Режисер та сценарист Андрій Максименко став відомим завдяки кінострічці Чоловік про життя В’ячеслава Чорновола.

Служити Андрій Максименко пішов ще у 2014, у батальйон Дніпро. Після 24 лютого 2022 року він захищав Україну в батальйоні ім. Джохара Дудаєва та мав псевдо Режисер.

Андрій Максименко дістав уламкове поранення лівої частини обличчя, був прооперований у Дніпрі та у стані коми доправлений до Києва.

Чоловік помер у віці 49 років у лікарні Києва 3 травня 2023 року. Його цивільна дружина Анастасія Баша у своєму Facebook писала: її коханий був генієм.

— Він був геній. Режисер і сценарист. Те, як він писав — отак просто на ходу вигадуючи інше життя — мене захоплювало. Те, як він вмів працювати з акторами — надавало крила, — писала Анастасія.

Євген Гулевич

Хай з нами залишиться його наповненість смислом.

Євген Гулевич був автором культурологічних та мистецтвознавчих матеріалів, а також — головним редактором видання Світовий атлас вуличного мистецтва та графіті.

Чоловік пішов на війну добровольцем і коли приїздив додому востаннє, бачився з рідними та встиг дати кілька інтерв’ю.

Наприкінці грудня 2022 року Євгена оголосили зниклим безвісти. Лише 30 березня 2023 року стало відомо, що культуролог та військовий 46-ої окремої аеромобільної бригади Збройних сил України Євген Гулевич загинув у боях поблизу Бахмута.

Про це написав на своїй сторінці у Facebook музикант Юрій Хвостов.

— Хай з нами залишаться його наповненість смислом, спокій і гідність, які він випромінював, правдива людяність і поезія його висловів, — написав музикант.

Євген Баль

Окупанти перевернули догори дном будинок, а самого господаря забрали на підвал.

Євген Баль був не лише відомим українським письменником та журналістом, а й ветераном.

З 2014 року він активно волонтерив, писав книги, надавав допомогу військовим та цивільним.

На 78 році життя його довели до смерті російські окупанти. Як повідомляла Національна спілка журналістів України у своєму Telegram, 18 березня його незаконно арештували російські військові у нього вдома — в приморському Мелекіному під Маріуполем.

Приводом для затримання начебто стали “компрометувальні” фото з українськими військовими.

— Окупанти перевернули догори дном будинок, а самого господаря забрали “на підвал”. За три дні його, жорстоко побитого, відпустили, — інформує Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ.

2 квітня Євген Баль пішов із життя.

Костянтин Старовицький

Тепер він гратиме свою музику разом із Небесним оркестром.

Костянтин Старовицький співпрацював із найвідомішими оркестрами країни. Крім майстерності в оркестровці, він перекладав оперні лібрето на українську мову.

З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік служив старшим стрільцем відділення роти охорони Броварського районного територіального центру.

Згодом він продовжив службу в Харківській області.

Чоловік загинув 5 квітня 2023 року на Краматорському напрямку.

— Тепер він гратиме свою музику разом з Небесним оркестром, — писала колега Костянтина Ангеліна Карпенко.

Андрій Касенюк

Не як з приказки “про померлих тільки хороше”, а він реально був дуже класною людиною.

Музикант Андрій Касенюк був гітаристом та менеджером свого гурту. Разом з товаришем та, тепер, військовослужбовцем Костянтином Дюгом, вони творили під назвою Silver Town.

Він пішов на війну ще у 2014 році — служив у 93-й бригаді коригувальником вогню. І 24 лютого сидіти вдома не став — одразу пішов до військкомату, прихопивши амуніцію з часів АТО.

Був на всіх гарячих напрямках. Він не дожив до ротації всього один день — загинув 17 квітня 2023 року.

Тоді, під час артилерійського вогню, біля Андрія Касенюка розірвався снаряд, а через щільний обстріл надати медичну допомогу чи евакуювати пораненого не було можливості.

— Про Андрія — не як з приказки “про померлих тільки хороше”, а він реально був дуже класною людиною, — казав його друг та побратим Андрій Новик.

Максим Краснокутський

Він так і не встиг зіграти.

Він так і не встиг пожити. Хлопець мріяв вступити до Дніпровської академії музики, батьки навіть зібрали кошти на професійний інструмент — однак зіграти на саксофоні він так і не встиг.

24 лютого він пішов до військкомату. Навчання проходив на Яворівському полігоні, потім — у Чернігівській області, а тоді його розподілили на Донецький напрямок.

27 липня юнак востаннє вийшов на зв’язок. Його тітка Ліна Богодиста розповідала регіональному виданню p.tv, що останнє повідомлення, яке вона надіслала йому 28 липня, хлопець вже не прочитав.

— П’ять днів із ним не було зв’язку і ніхто нам нічого не говорив. Максим отримав смертельне осколкове поранення.

Хлопець загинув у Мар’їнці Донецької області 28 липня 2022 року.

Улюблене місто Дніпро прийняло його у морзі. Максиму навічно — 18 років.

В’ячеслав Міщенко

Планував займатися відбудовою України.

Музиканта з гурту Битий Жак В’ячеслава Міщенка називали душею Житомира. Він не став відомим на всю країну, однак його добре знали в рідному місті.

— Він пішов добровольцем та віддав найцінніше — своє життя на фронті за нашу Свободу, — так писали у Facebook на сторінці-блозі про Житомир. — Якщо у нашого міста є душа, то він — велика її частина.

В’ячеслав Міщенко загинув 16 травня 2022 року на Сході країни, попавши під артилерійський обстріл.

Його дружина Ольга розповідала Суспільному, що для чоловіка любов до України була не лише фігуральною, а й реальною.

— У нього були дуже великі плани. І це найболючіше, напевно, — розповідала Ольга.

Окрім матері та дружини, герой мав трьох дітей.

Сергій Захлюпаний

Ти всім відкривав своє сердечко.

Сергій Захлюпаний був художником. Він мав власний канал на YouTube, де ділився власним світобаченням.

Хлопець не пережив російської окупації Гостомеля. Зв’язок з ним зник ще 4 березня.

Відомо, що сина директора Гостомельського ліцею вбили пострілом в голову. Його тіло сусіди знайшли біля гаражів, а поховали — біля будинків, під обстрілами.

Мати хлопця Наталія Захлюпана у своєму Facebook подякувала всім тим, хто відгукнувся та поширював інформацію про її зниклого сина.

Перепоховали хлопця 20 квітня, з усіма почестями. Мама Сергія розповіла, що перед вбивством її сина катували, а вистрілили у нього п’ять разів.

— Ти був завжди веселим, щирим, любив життя і людей, а ще ти був надзвичайно талановитим, — написала про Сергія мама.

Андрій Гудима

Ти найкращий тато на світі.

Він був чудовим татом і талановитим кухарем, відомим блогером та художником. Родом зі Львова,

Андрій до початку повномасштабної війни працював більд-редактором газети Експрес. Та особливо відомим він став завдяки своїй кулінарній книзі, яка вже після його смерті готувалася до видання.

Про його смерть повідомила колишня дружина та мама спільної доньки Уляна Сурмай. Вона зазначила, що змогла повідомити про загибель колишнього чоловіка лише після того, як про це дізналась їхня спільна донька.

— Все, про що я молилась в останні дні — щоб ти з‘явився у мережі. Щоб прочитав повідомлення і переглянув фоточки від Юляшки, на які вона чекала відповідей і постійно питала: “Чого тато не відповідає?”, — писала Уляна.

Вона додала, що стосунки Андрія з донькою Юлією були ніжні та зворушливі, дуже близькі.

— Ти найкращий тато на світі. Ти був ним з першої секунди народження Юлічки.

Андрій Гудима загинув 2 липня 2023 року під Бахмутом.

Олександр Рицький

Мріяв про військовий оркестр, а потрапив у штурмову роту.

Він мріяв грати у військовому оркестрі — обожнював музику і вчився у музичному училищі.

Та замість військового оркестру він пішов у штурмову роту — там і отримав псевдо Музикант.

У 22 він став взірцевим командиром — був командиром протитанкового відділення взводу вогневої підтримки, ніколи сумував і вірив у перемогу українського народу.

Його побратими вважають, що просування на Бахмутському напрямку вони також завдячують Олександру Рицькому.

На жаль, там він і загинув, під час виконання бойового завдання. В Олександра залишилися мати, брат та сестра.

Євгеній Ролдугін

Коли в рідній країні триває справжня війна, то треба нам усім робити щось для захисту країни.

Євгеній Ролдугін поєднував у собі силу та мистецтво — був кандидатом у майстри спорту з панкратіону, мав пурпуровий пояс із бразильського джиу-джитсу, а також — писав вірші та книгу Час відважних.

У 2015 році Євгеній приєднався до батальйону ОУН і поїхав у Піски під Донецьком.

— Коли в рідній країні триває справжня війна, то треба нам усім, по можливості, робити щось для захисту країни, — казав Тунгус у 2016 році.

Під час повномасштабної війни він боронив Київську область. На Чернігівщині він отримав поранення, а після лікування служив бойовим медиком роти 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи.

У віці 27 років Євгеній Ролдугін загинув під час спроби врятувати пораненого побратима.

Це відбулося 11 вересня 2022 року поблизу селища Білогорівка Луганської області.

Віктор Гурняк

Від Майдану до війни.

Чоловік був активним громадським діячем, учасником Пласту та організатором акцій у рідному Тернополі.

За життя встиг не лише захопитися фотосправою, а й знявся в кількох кліпах музичних гуртів, документальних фільмах та навіть зрежисував кліп на пісню Сашка Положинського.

Його фото презентувалися на виставках.

На початку 2014 року Віктор вирішив допомагати українському фронту як волонтер. Уже у вересні він і сам став до лав батальйону Айдар добровольцем.

27-річний Віктор Гурняк загинув 19 жовтня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу.

Герой намагався вивезти поранених під обстрілом поблизу селища Сміле Луганської області.

Олексій Хільський

Він був найкращим з усіх, кого я знаю.

Український актор театру та кіно, відомий за ролями у серіалах На твоєму боці, Лікар Ковальчук, Опер за викликом та Кріпосна, Олексій Хільський став до лав ЗСУ ще навесні 2022 року.

Він служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ.

Брав участь у звільненні Херсона, бився за Бахмут ат Соледар, навіть отримав два поранення, але все одно повертався у стрій.

Про загибель чоловіка під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку повідомила його дружина, Надія Хільська.

— Він був найкращим з усіх, кого я знаю. Найдобрішим! Найгарнішим! Найталановитішим! Все, за що він брався він робив з пристрастю. А яка в нього була жага до життя! Він так любив життя! Я кохаю тебе, мій воїн, — написала Надія.

В 35-річного Олексія залишилася неповнолітня донька.