Його бойове хрещення сталося на початку повномасштабної війни, коли терміново треба було вивозити поранених, а медична логістика ще не була налагоджена. Тоді під загрозою було людське життя. Для армійця на псевдо Док, що нині боронить одну з ділянок Запорізького напрямку та рятує там побратимів, це стало головним викликом, який спонукав поліпшити медичну евакуацію за найкращими стандартами.
Я — бойовий медик роти, — говорить 41-річний Максим.
Тут, у роз’ятрених запорізьких степах, він боронить країну. Каже, що пішов не вагаючись. Бо має медосвіту і півжиття тому рік працював на швидкій.
— Я за фахом фельдшер швидкої допомоги. Але це було дуже давно. Медиків не так багато насправді, тому вже довелося якось оце все.
Згадувати колишню професію довелося без прелюдій. Максим розповідає, що на початку війни під час нашого контрнаступу кинулися допомагати сусідньому підрозділу вивозити тяжкопоранених. Один з них не вижив.
— Ми його завантажили в автівку, їхали, але не змогли знайти тоді ніякої кваліфікованої медичної допомоги. Її просто не було. На жаль, цей боєць загинув. У машині у нас. Це показало мені, яка на той час була не налагоджена вся медична служба.
Відтоді Док, як ще й фаховий менеджер, почав налагоджувати свою медичну логістику. Тішиться, що вже має кілька евакуаційних автівок. І завжди тримає напоготові свою головну зброю — наплічник із порятунком.
Це гілки декомпресорні при пораненні, пневмотораксі. Пов’язки при пораненні легень, шини є. Це хороший рюкзак — за натовськими стандартами.
Док каже: через його руки вже пройшло зо кількадесят поранених побратимів. Бо ця ділянка завжди гаряча. Навпроти стоять, як твердять армійці, професійні вояки Росії.
— Зараз там вже є регулярні війська, спілкування в ефірі у них відбувається дуже професійно. Без зайвих слів, чітко: координати й так далі. Тобто немає там жодних мобілізованих, — твердить головний сержант роти на псевдо Капрал.
Родина Дока — дружина та двоє синів — нині в Івано-Франківську. Каже, що поїхали, коли росіяни почали бомбити житлові будинки у його Запоріжжі. Тож принагідно передає рідним вітання.
Передаю привіт вам, кохані мої. Я дуже за вами сумую. І сподіваюсь найближчим часом побачитися. Люблю вас.
Наші бійці — найкраще, що є в України. Вони своїм життям боронять мирне населення та вкотре доводять: страху немає, коли перед тобою очі ворога. Історія бійців харківської ТрО вражає та нагадує, як важливо завжди триматися одне одного.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!