Сотні тисяч українців, які виїхали з рідних домівок ще у перші дні вторгнення, нині прикуті до новин. У кожному кадрі, світлині з рідних міст вони роздивляються знайомі вулиці. Й тисячі людей — про те, що їм більше нема куди повертатися, дізнаються саме з новин.
Ця історія про Марину та її дітей, які до березня були мешканцями однієї з харківських багатоповерхівок, в яку згодом влучила російська ракета.
Це було перше фото, яке я побачила….
На цьому фото — їхній під’їзд, який вщент розтрощила російська ракета. Видно плакати з кімнати її доньки та шпалери з їхньої з чоловіком кімнати.
Марина із сім’єю тікали з Харкова через постійні обстріли та авіанальоти — а до того вони тиждень просиділи у підвалі. Від березня її родина мешкає у Луцьку.
Я плакала цілий день. Ввечері хотілося ще, але вже не було сліз.
Так ламаються людські долі
Із собою вони взяли лиш документи та трохи речей. Виїжджали разом з сусідами кількома автівками, вдома довелося залишити кішку: мовляв, та через стрес дряпалася, і вони не ризикнули взяти в машину, повну люду. За твариною всі ці місяці доглядала сусідка, пані Валентина.
Жінку, до речі, завалило після того обстрілу. Мешканку другого поверху, 73-річну Валентину Поповичук дістали з-під завалів після ракетного удару — майже неушкодженою. Вона навіть від шпиталізації відмовилася.
Вона виїжджати з дітьми та онуками з Харкова категорично відмовилася. Так і лишилася — єдиною мешканкою на весь під’їзд від першого до шостого поверху. Кішку сусідів з четвертого поверху, яку годувала весь цей час, каже, після вибуху вже не бачила.
Марина ж зізнається — вони вірять, що їхня кішка жива та знайшла вихід з-під завалів.
Ось наша киця, її звати Зося. Ми сподіваємося, що найгірше, що могло з нею статися — контузія, і вона десь є жива, хоч і в шоковому стані.
Родина вже облаштувалася у Луцьку, куди їхали майже тиждень. Марина — барбер, знайшла роботу й тут. Місяць тому, каже, вже хотіли повертатися до рідного Харкова, та тепер нема куди.
Від їхньої квартири нічого не залишилося.
— Я ненавиджу і я не пробачу цього. Це зламане і зруйноване життя тисячі людей, які вижили.
Тут справа не у квартирі, це — переламані життя. У мене є загиблі друзі, у мене є загиблі знайомі діти.
А пані Валентина досі живе поруч свого будинку — не покидає його ні на день. Передає своїм знайомим привіт та каже — не переймайтеся, мовляв, за мене. Все добре!
Життя наших рідних — найдорожче, що у нас є. Але що робити, якщо твої родичі похилого віку відмовляються евакуюватися навіть попри загрозу їхньому життю? Читай у нашому матеріалі поради, як їх переконати виїхати з небезпечної зони.
Також підписуйся на наш Telegram, аби бути в курсі всього першим!