Війна внесла корективи не лише в саме життя громадян країни, а й змінила, зсунула акценти звичайної людської етики.
Все це цілком зрозуміло для нас: бо коли ти щодня живеш з відчуттям смерті за плечима, коли щодня країна здригається від обстрілів то тут, то там і коли щодня ми ховаємо наших людей — відчуття українців притупилися й те, що раніше могло лякати, стало буденністю.
Особливо це стосується сучасної журналістики, фотокореспонденції. Та чи варто забувати про журналістську етику і якими є вимоги до нового українського мартирологу — розбираємося разом з УП.Життя.
Воєнна етика: що не так з такими фото
Від 24 лютого українці бачать страшні, криваві фото поранених та убитих чоловіків, жінок, дітей, людей старшого віку. Особливої ваги в такому калейдоскопі горя віднайшли фото з похоронів наших героїв. Останнім став похорон героя України та патріота Дмитра Коцюбайла на псевдо Да Вінчі.
Підрозділ, в якому служив Дмитро, запросив Костянтина та Владу Ліберових зафіксувати прощання та чин похорону з Да Вінчі.
Під фото одразу розгорнулася ціла дискусія, наскільки доречно фотографувати згорьованих близьких біля трун полеглих. І це — не єдиний прецедент: нині фотографія слугує нашими доказами російської агресії.
Водночас ці фото безпроблемно перетинають кордони з іншими країнами, їх бачать іноземні читачі та глядачі.
Історикиня мистецтва, кураторка, докторантка Оксфордського університету Олена Червоник каже: нині фотографія стала на місце графічних зображень. Бо якщо колись трагічну подію зображали малюнком, зараз ми це робимо з допомогою фотографії.
Історія — фотографується, міф — живописується, — пояснює вона.
Історикиня пояснює доцільність фотографування таких подій словом вуаєризм.
Вуаєризм — це термін, взятий з психоаналізу, який означає також й отримання насолоди від того, що споглядаєш. Дивлячись на ці фото ми не відчуваємо ніякого задоволення чи піднесення. Але вони викликають у нас емпатію, співчуття до людей на фото.
— Частина цього горя передається і мені, бо я є частиною цього суспільного тіла, що горює. Безпосередня, інтегральна частина цього суспільного згорьованого тіла — ось що говорить мені зображення людини, яка втратила найдорожче саме для того, щоб особисто я продовжувала жити. Емпатія та величезна вдячність, а не вуаєризм, — пояснює жінка.
Не можна уникнути публічного фотографування, якщо ти або є вже публічною людиною, або прийшов на публічний захід.
Так вважає історикиня. Водночас редакторка хоче зазначати: ймовірно, важко стежити та сприймати всі етичні норми, якщо за рік війни ледь не кожен з нас піддавався важким психологічним випробуванням. Адже війна змінила не лише інформацію, яку ми щодня подаємо читачам, а й шляхи її подання та характер.
Разом з тим, шокуючі фото можуть навіть нанести тобі психологічної травми. Що таке синдром свідка та як з ним впоратися — читай у нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!