Повномасштабне вторгнення принесло нам горе, руйнування та повне переосмислення тих цінностей, які вкорінилися у свідомості більшості українців. Поширено ми вважали вітчизняний продукт гіршим та не конкурентним із тим, який виготовляв наш сусід.
Нікого не дивували російські фільми перед Новим роком на провідних телеканалах України, стерлися явні кордони між українськими та російськими медійниками чи артистами. Однак 24 лютого нарешті провело чітку криваву лінію, яка відділила загарбників від вільного народу.
За понад рік широкомасштабного вторгнення ми встигли зробити багато чого: потопили флагман ВМС РФ Москва, вийшли на європейську арену на рівні з партнерами, відмовилися від московського продукту у всіх його проявах. Зокрема це стосується українського сегмента YouTube, де щодня з’являється все більше й більше вітчизняного продукту серед рекомендацій.
Тож про наших на YouTube, фільм про Володимира Івасюка, роботу та моральний стан я поспілкувалася з актором, відеоблогером та автором YouTube каналу Загін Кіноманів Віталієм Гордієнком.
Повномасштабне вторгнення
Для всіх широке вторгнення Росії на територію України стало жахливою трагедією. Багато хто не був готовим до таких подій, вірив у краще та геть не планував з кількома наплічниками шукати безпечного місця ранком 24 лютого.
— Зараз ти активно працюєш над контентом на свій YouTube. Але повномасштабна війна поставила на якийсь час звичний ритм на “стоп”. Які були перші думки 24 лютого?
— На той момент я проживав у Києві. Тієї ночі не спав, тож коли почув вибухи, одразу почав реалізовувати напрацьований раніше план. В коридорі стояв наплічник із моїми речами, зібрав ще один з апаратурою і шукав можливість виїхати з міста до батьків, у Рівне.
Весь день були думки лише про те, як дістатися до батьків. В цьому сенсі мені було легше, бо лише на другий день я прокинувся і почав думати, що ж робити далі.
Я був готовий до виїзду. Витратив десять хвилин на бронювання транспорту та збирання апаратури, вийшов і поїхав з Києва.
Про свій перший місяць Віталій Гордієнко каже так: не дуже розумів, що потрібно було робити.
— Мені зателефонував друг, запропонував купувати та завозити гуманітарну допомогу у відповідний центр. Я погодився, бо в ті дні хотілося бути долученим до боротьби. Також подумав, що можна створити Telegram-канал для підбадьорення людей.
Тоді багато хто відчував смуток і відчай, дехто не сподівався на те, що Україна та наші військові вистоять у такому бою. Тож, хоч і небагатьох, але я намагався підтримати.
Потім згадав, що все-таки я — відеоблогер, тож треба щось робити. Побачив заклик від Михайла Федорова до українських блогерів влаштовувати прямі ефіри для російської аудиторії, які будуть публікувати всюди. Звісно, я не почав говорити російською — у мене немає аудиторії з тієї країни.
Але я запустив стрім для українців, просто на телефон знімав себе та говорив. І справді, тоді на мою трансляцію зайшла велика кількість людей.
Я мав внутрішню віру та переконання, що Україна точно вистоїть й переможе. Цим підбадьорював інших, закликав допомагати.
На десятий день повномасштабної війни я подумав, що час робити ще щось. Апаратура була, відчув внутрішню мотивацію і зняв відео на тему: “Чому немає хороших росіян”, бо це тоді активно обговорювалося.
Люди почали дивитися, перегляди збільшувалися, а я відчув в цьому свою залученість, почав створювати ще більше контенту.
Як виявилось, це було дуже потрібно для людей, — резюмує Гордієнко.
Російський вплив на українців через YouTube
Тренди, рекомендації, схоже до переглянутого раніше — все це платформа YouTube генерує відносно вподобань кожного окремого користувача, постійно оновлюючи список.
Та чи справді тренди YouTube показують правду? Українці й досі слухають росіян? Шукають серед них “хороших”?
— Здається, близько пів року повномасштабної війни, у тебе вийшло відео про роботу трендів YouTube. Можеш тезово пояснити, чи справді окупанти й на YouTube намагаються нас перемагати?
— Звісно, намагаються! Нарешті це стало для всіх очевидним фактом і тепер ти не виглядаєш як конспіролог, який каже: “росіяни намагаються нас всіх знищити, росіяни нас не люблять”.
Однозначно є сили, які намагаються зменшити вплив українського продукту та його виробників на YouTube-спільноту. У своєму відео я намагався зробити аналітику саме про вкладку Тренди. Тоді це було суголосно, адже люди активно обговорювали, невже українці й досі дивляться та слухають росіян.
Я хотів зрозуміти, чи справді тренди YouTube відображають реальність, чи це якесь підтасовування.
Очевидно, що коли YouTube змінив свої правила задля того, аби повернути російські пропагандистські канали на платформу після їхнього видалення через скарги, це свідчить про вплив росіян. Навіть зараз, коли ми пишемо в партнерську підтримку YouTube і нам відповідають російською, закрадаються думки про це.
Тому ми намагаємося завжди звертатися в іноземні підтримки YouTube, щоб нам не відповідали росіяни.
Тож мені здається, що вплив — є. Наскільки він великий — однозначно не скажу, але там є люди, які зацікавлені зменшити вплив українців на платформі.
— Український сегмент YouTube: що з ним трапилося за час великої війни і яка ситуація зараз?
— Війна кардинально змінила український YouTube, люди нарешті звернули увагу на своїх контент-мейкерів. Зрозуміли, що в нас є крутий продукт, почали його дивитися і через це збільшилася кількість українськомовних YouTube-каналів.
Навіть мій канал Загін Кіноманів за час повномасштабної війни зі 160 тисяч розігнався до 580 тисяч підписників.
Це фантастика, справді! І я впевнений, що далі буде тільки краще. Раніше казали, що в Україні — маленька аудиторія. Але, зізнаймось, навіть один мільйон переглядів із 44 можливих — це вже неймовірно круто.
— Разом з тим неможливо ігнорувати той факт, що українці дивляться російських “лібералів”, тягнуть їх на прямі ефіри провідних ЗМІ країни. Чому так?
— Мені важко пояснити факт, чому багато хто з нас продовжує дивитися російський контент та слухати їхніх людей. Я цього не роблю і не робив, мої друзі — також.
Єдине виправдання для них: вони так звикли. Для них світ — саме такий. І їм важко змінити свою парадигму світобачення навіть після такої стресової події.
Я вже втомився від обговорення цієї теми. Ми не змінимо думку цих людей — нехай вже дивляться. Що змінити в наших силах — робити новий контент українською, який, можливо, їх зацікавить.
Чому це роблять ЗМІ? Тому, що це хайпово. Аудиторія і це подивиться. Але я впевнений, що за деякий час це зміниться. Бо як можна буде дивитися російських блогерів, якщо Росія зникне назавжди?
Про українські фільми та власні проекти
За час повномасштабної війни культурні інституції змогли вистояти та продукувати нові й нові роботи. Серед них, однозначно, є й дуже важливі та якісні.
Віталій Гордієнко вже кілька місяців як повернувся до кінооглядів на своєму YouTube-каналі. Зараз він впевнено каже, що серед усіх тих кіноробіт, які вийшли за час великої війни, найдужче його зачепили Памфір Дмитра Сухолиткого-Собчука та Люксембург, Люксембург Антоніо Лукіча.
— А тепер найважливіше питання: Віталій, де відео про Володимира Івасюка? =)
— Я працюю над ним щодня, але ми не розрахували обсяг роботи. Хотілося випустити фільм саме 22 травня (22 травня 1979 року пройшов похорон Івасюка — ред.), але ми не встигли. Не хочеться три місяці роботи випускати та закінчувати нашвидкуруч.
Ми замахнулися на дещо надмасштабне. Вже зробили шість інтерв’ю з визначними особами — серед них і Святослав Вакарчук, і Галина Івасюк (сестра Володимира Івасюка — ред.); звернулися до музикантів, аби вони на крутих студіях зробили записи; я робив піар-кампанію.
Дуже хотілося б його завтра опублікувати (розмова велася 25 травня — ред.), але нічого обіцяти вже не буду.
Знаєте, це як вічне бажання зробити ще краще. “О, а ще це можна!”, “а давай ще це” — і так протягом усього процесу, — зізнається Гордієнко.
Звісно, для мене це може обернутися великим виплеском у пустоту, і відео може й не набрати таких переглядів, як це було з Тінями забутих предків. Але мені важливо зробити цю роботу. Познайомити українців з Івасюком як з людиною, яка вічна.
Я вирішив доробити це до кінця, бо воно залишиться на роки. Мені й зараз надсилають фото та відео зі шкіл, де на уроках показують мою роботу про Тіні забутих предків. Можливо, так буде і з цим фільмом.
— Який найцікавіший факт про Володимира Івасюка ти дізнався за час роботи над фільмом?
— Я дізнався купу всього, насправді. Навіть коли я сьогодні монтував відео, до мене прийшло усвідомлення: Червона рута — пісня, яка стала для нас ледь не другим гімном, була написана майже 50 років тому 20-річним хлопцем!
Івасюк писав її протягом трьох років. Відкрив книгу, побачив цікавий символ у квітці червона рута, поїхав у експедицію, дослідив її, домовився зі студією, випустив пісню — і це стало феноменом для України!
Зараз важко уявити, щоб в наш час якийсь хлопець у 20 років сів і написав пісню, яка стане на рівень з національним гімном держави. А тоді це стало реальністю — і це приголомшливо! Знаєте, це про момент, коли ти розумієш це, а потім — усвідомлюєш.
Інший факт, який я дізнався: Володимир Івасюк був дуже стильним. Він намагався виділятися, носив відповідні речі. Є навіть відео, де він у шубі й спідньому бігає з гітарою по горах.
Є річ, яку я усвідомив під час роботи над цим фільмом. Ми завжди ідеалізуємо наших діячів, щоб показати їх геніальними.
Але насправді геніальність не вимірюється в недосяжності, вона складається з простих людських проблем, які ми можемо проходити та продукувати щось якісне.
Раніше Володимир Івасюк сприймався як визначний композитор. Але зараз я його знаю як того, хто еволюціонував у своїй творчості, бо ми дізналися про його роботу й після популярних та відомих пісень: балади, оркестрові композиції.
Головне, що я хочу донести цим фільмом — аби ми детальніше вивчали все про наших діячів культури та мистецтва.
Інколи кажуть: “От як шкода, що Івасюк помер, він би ще стільки всього міг зробити”. Але чекайте, чи все ми знаємо про те, що він уже встиг зробити за своїх 30 років життя? Можливо, варто більше дослідити його спадок? Саме на це буде націлений наш фільм.
До того ж ми хочемо “оживити” його постать. Представити як вічного композитора, розповісти про нього, як про людину.
— Скільки часу та коштів ти витратив на фільм про Івасюка?
— Близько трьох місяців часу та понад 100 тис. гривень, які донатили українці. І це власне продовження до теми, як розвивається український сегмент YouTube зараз: люди готові фінансувати такі художні відео-есе. Тож це також важливо!
— Про кого ти ще хочеш розповісти українцям?
— Є вже певні плани. Звісно, ми ще не знаємо, коли це відбудеться, але є ідеї. Наприклад, про Івана Миколайчука розповісти, Леся Курбаса. Також думаємо розібратися детальніше у фільмі Пропала грамота.
Ми маємо вивчати наш театр та кіно, щоб зрозуміти: ми можемо задавати тренд для цілого світу.
Чи є в Україні “шароварщина” і чого не вистачало українцям у YouTube?
Нині в Україні шириться нова тенденція: засуджувати виробників за неякісний, “шароварний продукт”. З одного боку, такі стигми у сучасній творчості справді шкодять, адже ми продовжуємо асоціювати себе із салом, гарними дівчатами та подібним.
Однак чи справедливо вимагати від українського — лише ідеальне?
— Насправді я не зовсім розумію, що ми всі маємо на увазі під цим словом “шароварщина”. Для кожного це про різне. В нас є думка, що все українське точно має бути класним, ідеальним, найкращим. Але ж у цьому і є проблема!
Українське має бути різним. Українське просто має бути — як і повне лайно, перепрошую, так і шедевральне.
В цьому полягає повноцінність культури. Бо якщо є тільки хороше, то щось погане люди будуть дивитися деінде. Тож тепер ми можемо обговорювати своє, і це прекрасно.
А шкідливі речі — сексизм, гомофобія в українському продукті — також викликають обговорення. Обговорення навколо свого продукту.
Плани та бажання
Зараз у більшості з нас є лише одна мрія — перемога над російським окупантом. Але поряд із війною в кожного залишається й щось особисте, не менш бажане.
— Що ти плануєш робити наступні кілька місяців?
— Хочеться приділити увагу менш складному контенту на мій канал. Окрім плану про більше відео, також хочеться поговорити про образ України в радянському кінематографі.
І ще планую запустити окремий проект, який я готую зі ще одним популярним творцем, саме про глибинні теми кіно. Не знаю, чи вийде це все та коли саме, але поки що анонсую, — каже Віталій Гордієнко.
— Як ти почуваєшся зараз?
— Дуже втомлений та в депресивному стані. Але я також розумію, що зараз так говорити чи писати на велику аудиторію трохи недоречно.
Звісно, не можна знецінювати свої почуття. І я всіх закликаю прислухатися до себе. Але, мені здається, зараз є люди, яким наша допомога дуже потрібна, тож варто закумулювати всі сили й пройти весь цей шлях.
Зараз я чекаю тих кількох днів, щоб відпочити та набратися сили, аби знову робити якийсь контент.
— Перше, що зробиш після нашої перемоги?
— Мені завжди некомфортно відповідати на таке запитання, бо для мене, як не крути, це ще не є очевидним фактом. Я дуже вірю, я працюю на цю перемогу, дуже її хочу побачити та прожити. Але не можна просто вірити в перемогу і розслабитися, нічого не робити.
Я також не відчуваю свого права говорити про це, бо її здобувають люди, які зі зброєю в руках на фронті. А я лише допомагаю їм. Можливо, колись прийде момент, коли і я її буду здобувати, але це вже інша історія.
Зараз хочеться сказати лише одне: не розслабляємось, допомагаємо, донатимо, поширюємо інформацію.
А після перемоги маємо зберегти цю пам’ять та передати її нашим наступним поколінням, — резюмує блогер Віталій Гордієнко.
Як можна допомагати на різних місцях та чому під час війни важливо створювати нову українську культуру, знає співачка KOLA. Ексклюзивне інтерв’ю з нею ти зможеш почитати на нашому сайті.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами в Instagram Вікна-новини!