23 березня 2023 року в український прокат вийшов дебютний повнометражний фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука Памфір. Історія про заробітчанина Леоніда на прізвисько Памфір вже має солідну фестивальну історію — так прем’єра відбулась на двотижневику режисерів у Каннах — і нарешті оцінити стрічку повною мірою можуть українські глядачі.
Сьогодні, 9 червня, видання The Guardian оприлюднило список найкращих фільмів року, до якого увійшла драма Дмитра Сухолиткого-Собчука Памфір.
Кінокритик Кирило Пищиков подивився фільм і вважає, що це одна з найсильніших робіт в історії новітнього українського кіно.
Назва Памфір легко б підійшла не тільки художньому фільму, але й гірській вершині, і певною мірою стрічка є вершиною сучасного українського кіно. В ній зберігаються декілька цікавих тенденцій, що проявляються в нашому кіно із 2014 року.
Якщо винести за дужки тему війни, до якої українські кінематографісти зверталися з очевидних причин, однією з центральних тем в українському кіно можна назвати тему сім’ї. Додому, Брама, Коли падають дерева та багато інших фільмів так чи інакше досліджували тему сім’ї, і Памфір теж продовжує цю тенденцію.
У центрі уваги стрічки — сучасна буковинська сім’я біля кордону з Румунією. Леонід, або Памфір, якого зіграв актор Олександр Яцентюк, — колишній контрабандист, що зараз їздить на заробітки в Європу. Його дружина Олена — Соломія Кирилова, — працює на заводі та виховує сина Назара, роль якого виконав Станіслав Потяк.
Жінка бажає, щоб чоловік залишився вдома та більше часу проводив з сім’єю. Окрім цього в сюжеті також є батьки Памфіра, з якими у нього складні стосунки.
Отже, стрічка Сухолиткого-Собчука показує три покоління українців. І все це щиро приправлено буковинським колоритом, тож Памфір може похизуватись яскравою регіональною ідентичністю.
Ще однією тенденцію в сучасному українському кіно є тріумф дебютантів. Мої думки тихі, Додому, Погані дороги чи Ла Палісіада, яка поки що у фестивальному турне, є повнометражними дебютами, й це далеко не всі фільми, які можна згадати.
Памфір Дмитра Сухолиткого-Собчука знову вписується у тенденцію, однак з першого разу і не скажеш, що це дебют. Звісно, Сухолиткий-Собчук не новачок в режисурі, а до повнометражного дебюту в нього було за плечима півдюжини коротких метрів.
Якщо уявити, що Памфір — це своєрідний екзамен на режисерську майстерність, то Сухолиткий-Собчук його склав на відмінно, а може й більше. У Памфірі немає жодного зайвого рядка, жодного зайвого кадру, а дві години хронометражу пролітають миттєво.
Власне, це не єдине, в чому Памфір можна порівняти з іншими фільмами, що вийшли після 2014 року. Ця стрічка, як багато інших, розповідає про пошук ідентичності, про своє місце у світі.
Льоня-Памфір є символом покоління, що застрягло між Європою та Україною в пошуках кращого життя для себе та своїх дітей. Герой, якого блискуче зіграв Олександр Яцентюк, готовий піти на все заради кращої долі для сина Назара, і навіть готовий повернутись до контрабанди.
На цьому рівні стрічка дуже грамотно використовує сеттінг прикордоння, адже село, що розташоване саме біля румунського кордону, можна легко порівняти з усією Україною, яка і сама є перехрестям світів ще з часів Київської Русі, а в сьогоденні є кордоном між цивілізованим світом та варварами.
З попереднього пункту досить легко виводиться сюжетна формула стрічки, яку дуже формально можна охрестити кримінальною драмою. Попри те, що сюжет Памфіра досить простий — колишній контрабандист повертається до справи та вимушений протистояти місцевим кримінальним та корупційним угрупуванням, — його глибина насправді більша.
Саме завдяки переплетінню з темами сім’ї, прикордонного життя та пошуку ідентичності простий кримінальний сюжет торкається глибинних матерій, що можуть зачепити будь-якого глядача — не тільки з України.
Звісно, ще однією важливою тенденцією сучасного українського кіно є пошук або відновлення власної кіномови. Кожен з українських режисерів робить це по-своєму, і Дмитро Сухолиткий-Собчук не виняток. Його фільм можна назвати візуальним приголомшенням — це дуже живе, максимально енергійне та яскраве видовище.
Операторська робота у фільмі на вищому рівні, а від довгих кадрів без склейок від оператора-постановника Микити Кузьменко захоплює дух.
Проте ніщо не скаже про це кіно краще, ніж екранне зображення свята Маланки — яскраве, хтонічне дійство під час кульмінації фільму можна дивитись і без контексту сюжету, настільки круто його поставлено.
І окремо слід відзначити роботу художника-постановника Івана Михайлова та художниці по костюмах Марії Квітки — костюми та загальна атмосфера виконані на найвищому рівні. А ще не можна забути про музику — після перегляду Памфіра головну тему Маланки та фільму неможливо викинути з голови дуже довго.
Тож Памфір багато в чому можна назвати уособленням усього найкращого, що є в сучасному українському кінематографі. Це живе, вигадливе, неймовірно енергійне та візуально приголомшливе кіно, в серці якого лежить нехай і дещо простий, але все ще потужний сценарій. Це історія, що апелює абсолютно до всіх і пропонує шалені емоційні американські гірки.
Це фільм, що підкорює роботою над деталями та яскраво демонструє, наскільки багатою є Україна в культурному плані. А ще це кіно про кожного з нас, і саме тому його не варто пропускати на великому екрані.
Фільм Памфір — це нарешті правдива картина про справді життєві проблеми сім’ї. Під час перегляду глядач матиме змогу насолодитися історією без присмаку пластику.
До того ж тут відкривається ще один аспект розвитку людини: Памфір — це звір, який задля свого прайду вбиватиме втричі більших тварин, щоб прогодувати сім’ю. Тут на це натякають деталі, з яких у кінотеатрах українці можуть посміятися — Леонід гарчить у ситуаціях задоволення чи страху, як це роблять тварини.
Ми справді дійшли до рівня, коли українське кіно стає конкурентним на світовому рівні з різних жанрів. Тішить, що наші режисери та актори готові працювати не лише над історичними драмами, а й над соціально-побутовими стрічками.
Є, звісно, у картини й недоліки. Серед незначного: досить мало пропрацьована лінія стосунків дітей та батьків.
Режисери ніби й натякнули, що у Леоніда з батьком був скандал, але чіткої розповіді ми так і не почули.
А ще так і не вдалося зрозуміло, ким же працює мати Памфіра та як вона допомагала синам-контрабандистам. Так само раптово закінчилася історія Такси — брата Памфіра. До речі, для Івана Шарана, який зіграв роль Такси, це перша серйозна роль, з якою він впорався просто блискуче.
Проте загальна атмосфера, якою просякнутий фільм — це щось магічне й таке сильне, що триматиме твій мозок у вирі сюжету ще кілька днів. Особливо заслуговує на увагу останній діалог батька та сина, що трохи нагадує фінал Капітана Фантастика.
Зрештою, чого вартує гумор стрічки: сценаристи зуміли легко пронизати ситуативними епізодами увесь фільм.
Разом з тим можна відверто сказати, що Україна змогла розірвати ярмо шаблонних фільмів та почала творити стрічки на будь-який смак. Це робить наш продукт конкурентним та бажаним на світових майданчиках.
Нині у кінотеатрах ще показують найкращу та найдорожчу анімаційну роботу України — Мавка. Лісова пісня. Рецензію на мультфільм ми писали раніше.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!