Війна перевернула світогляд кожного українця: навіть ненависне раніше зараз сприймається по-іншому. Герой нашої розповіді — приклад того, як починаєш цінувати певні речі, коли тобі чи твоїм рідним загрожує смертельна небезпека.
Повномасштабна агресія Росії проти України застала 34-річного Богдана Глобу в США, а його батьків за тисячі кілометрів від нього — в Україні. Богдан залишив рідну країну багато років тому через несприйняття батьками його орієнтації — він відкритий гей. На час початку бойових дій матір хлопця була у Бучі.
Це не лікується, заспокойтесь!..
Історія камінг-ауту тоді ще десятикласника Богдана розпочалася не так, як він це міг уявляти. У 2003-му його мати — Олена Глоба, випадково побачила вірші свого сина, в яких він зізнався у почуттях іншому хлопцеві.
Ти що, голубий? — спитала вона без підбору нейтральної лексики. Богдан підтвердив мамині слова.
Як наслідок — хлопця хотіли помістити у психіатричну лікарню, але там батькам відповіли, що таких не приймають. Лікарі запевнили батьків хлопця, що орієнтація не лікується.
— Лікарі казали батькам заспокоїтися. Але зробити це було складно — скандали у сім’ї не вщухали.
Хлопець згадує: в тому, що син — гей, батько звинувачував матір Богдана, свою дружину.
Це ти його в театр водила, а я казав, що треба на футбол!
Саме через батька Богдан вирішив піти з дому. Адже той постійно ображав дружину і сина, доходило навіть до фізичної розправи. Тож одного дня хлопець не витримав і просто втік з дому крізь вікно їхнього приватного будинку… А згодом — переїхав у село до дідуся та бабусі.
Через рік батьки хлопця розлучилися.
Фото, надане ВВС Богданом Глобою
Батьки Богдана працювали вчителями. Його тато викладав право та історію у школі, а мама була викладачкою в університеті. Напевно, тому що мама була більш схильною до наукової рефлексії, вона набагато швидше зрозуміла сина та прийняла його таким, як він є. Тим часом батько Богдана вважав, що його син хворий і потребує лікування.
Мати хлопця зізнається, що всією душею прийняла сина лише через вісім років. З часом вона заснувала організацію TERGO, що з латини перекладається як Тил: там допомагають прийняти своїх дітей іншим батькам.
Але позиція батька залишилася незмінною.
Тато казав, що головна загроза для України — це депутати, росіяни та геї, — говорить Богдан.
А потім прийшла війна
Коли 24 лютого РФ розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, в США був вечір. Богдан запам’ятав його на все життя: він дивився прямий ефір CNN і не стримував сліз.
— У мене була істерика, я ще ніколи так не переживав за маму, — згадує чоловік.
Мати Богдана перебралася з Полтави до Бучі у 2015 році. Виїжджати вона не збиралася навіть коли почалися активні бойові дії.
— Моя мама вірила в українську армію, казала, що ЗСУ зараз поженуть росіян. Але я переймався: як швидко це відбудеться? Вона активістка, я хвилювався за її життя, адже “погнати” могли саме її.
Вони намагалися тримати зв’язок щодня. Коли мама більше не могла заряджати телефон, розмови стали дуже короткими — дві хвилини на день. Олена категорично відмовлялася виїжджати з Бучі та навіть не хотіла запасати їжу та воду.
Вона запевняла, що я нагнітаю.
Мама відмовлялася думати про план втечі, тож Богдан шукав вихід самостійно, на відстані тисячі кілометрів. Він знайшов волонтера, який зміг занести Олені їжу. Щодо евакуації Богдан знав — з самої Бучі її не буде, а ті, хто мали машини, уже давно виїхали.
Фото, надане ВВС Богданом Глобою
— Я пропонував їй іти пішки. Тоді у мами вже почалася істерика — у неї не було сил ні на що. Вона не плакала, проте сиділа в підвалі бездіяльно. Казала: я нічого не буду робити, я буду тут вмирати. Але всі розуміли, що це було божевіллям.
Тоді Богдан придумав інший план. Ідея полягала в тому, щоб Олена вибиралася зі свого двору на вулиці Вокзальній на власному велосипеді. Пізніше світ почне впізнавати Вокзальну за фото: завалена вщент російською військовою технікою вулиця.
Вона не хотіла, але я вмовляв її кілька днів. Одного ранку вона прокинулась і каже — я їду. Їй додало рішучості те, що того ж ранку росіяни поцілили у будинок поряд із її..
Олена сіла на велосипед і поїхала повз російську техніку. Вона самотужки дісталася до річки Ірпінь та перейшла її. Згодом якийсь чоловік на авто підібрав її на дорозі.
Після пережитого Богдан жартує: сюжет про втечу його мами міг би запозичити якийсь сценарист фільму. Але, повертаючись думками до тих хвилин, коли Олена їхала велосипедом повз танки, він зізнається — дуже нервував. Знав, що росіяни часто розстрілювали місцевих.
Я розумів, що може не пощастити. Але разом із тим розумів, що якщо їй вдасться проскочити, то вона зможе врятуватися.
З Києва Олену до Ужгорода відвіз друг Богдана. Місцеві волонтери доправили її до Словаччини, а потім — у Париж. Уже там Богдан разом зі своїм чоловіком зустріли жінку. З Парижу всі троє вилетіли до Нью-Йорка.
Батько
Про батька у той час Богдан не думав. Хлопець знав, що він воює в армії — ще від початку АТО на Луганщині. Потім мама Богдана попросила сина, аби той дізнався щось про нього.
Олена деколи спілкувалася з колишнім чоловіком в силу того, що у них залишився спільний дім у Полтаві.
До того ж, із Богданом зв’язалася подруга — донька друга тата, який допомагав йому зі спорядженням.
— Вона прислала мені фото з лікарні. Батька поранили. Не сильно, але чує і бачить погано, — говорить Богдан.
Дівчина розповіла, що Богданів батько шкодує про свою агресивну поведінку. Тепер він щодня бачить смерть і багато чого обдумав. Після цих слів Богдан вирішив подзвонити батькові.
— Він розказав мені про мого 6-річного брата. Я не знав, про нього. Він навіть прислав його фото. Почав розповідати про війну, і сказав, що йому страшно, — розповідає син. — Не прямо, але він вибачився — визнав, йому все одно, яка в мене орієнтація, адже я його син і ми одна сім’я.
Богдан зізнається, що такий розвиток подій став для нього самого несподіваним. За роки самостійного життя без підтримки рідних він навчився жити без батька. А випадковий камінг-аут у шкільні роки Богдан вважає експрес-дорослішанням.
З одного боку, було багато драми, а з іншого — це показало мені, що я сам за себе, і повинен себе відстоювати.
Відтак, сам хлопець не вважав за необхідне робити перший крок до примирення з батьком: нащо відновлювати спілкування з людиною, яка тебе не приймає і вважає хворим? — говорить чоловік.
За словами Богдана, прецедентів, які відбивали бажання примиритися із батьком, було безліч. Один з них стався у 2010 році, коли заснована хлопцем ЛГБТ-організація переїжджала до Києва. Богдан попросив батька пошпаклювати новий офіс. Він погодився, і спочатку все навіть було без скандалів. Але коли ремонт завершився, батько не стримав емоцій.
— Не розумію, хто вам борщі варить. Нащо вам це все? Нормальні ж мужики, — переказує син його слова.
Інша ситуація відбулася, коли Богдан уже вдруге взяв шлюб у США. За словами самого Богдана, це було смішно. Мама Богдана розмовляла зі своїм колишнім чоловіком та між іншим сказала йому, що “Богдан женився”.
Реакція тата була: О, це по-нормальному, я ж казав, що усе добре буде! Після чого мама сказала: А мені його чоловік дуже подобається. Тато вилаявся.
Проте війна змінила батька, говорить Богдан.
— Думаю, це відбувається через стрімку втрату друзів та однодумців — їх убивають. Та й його теж можуть вбити щохвилини. Тепер у нього загострюється бажання знайти рідних людей. Але в мене немає цього бажання: я не уявляю, як буду розповідати йому про мого чоловіка чи наше сімейне життя.
Зараз батько та син деколи обмінюються листами, однак що буде далі з їхніми стосунками — невідомо.
Суспільство досі не готове
Історія про стосунки Богдана з батьком отримала продовження. Богдан описав їх у пості на своєму Facebook. З одного боку, це дозволило йому швидко знайти для тата військове спорядження: батькові потрібні були каска та бронежилет. Але на противагу цьому — чоловік зіткнувся із погрозами, а сам допис видалили з Facebook через скарги.
Дехто почав погрожувати саме батьку — через налагодження стосунків із сином-геєм. А в одному з Telegram-каналів ширилися заклики відшукати батька Богдана та здійснити “розправу” над ним.
Хай спробують, у нього там два автомати, — каже на це син. Його не здивував той неприємний допис, хоча, як зізнається, і додав трохи зневіри.
Історія показова: після війни, як правило, становище вразливих груп — особливо, якщо вони додають зусиль до спільної перемоги — покращується. Так було з чорношкірими, так було з жінками, але чи буде так із ЛГБТ — ще невідомо.
Наш герой заснував першу організацію ЛГБТ-українців у США. Нині волонтери допомагають ЛГБТ-біженцям, вони закупляють спорядження та аптечки українським військовим-ЛГБТ.
В Україні немає ЛГБТ-батальйону, як у США, тому точну кількість ЛГБТ-військових в ЗСУ взяти ніде.
Але їх точно понад 200 — саме стільки об’єднуються в одній Facebook-спільноті.
Але це лише відкриті геї, а насправді їх в рази більше, каже Богдан. З 24-го лютого багато його знайомих пішли воювати: наразі відомо про щонайменше чотирьох загиблих осіб — і це лише публічні люди.
Фото, надане ВВС Богданом Глобою
Та Богдан запевняє, що зараз українці стають толерантними та готові до існування таких вразливих груп, як ЛГБТ+. Чоловік також аналізує спрямування роботи російської пропаганди та вважає: спроби розсварити українців навколо тем ЛГБТ чи мови — це ключова частина інформаційної спецоперації.
Бо ось мій тато, який бореться, захищає Україну на фронті, — пояснює Богдан. — А вони: підемо з ним розберемось!
Розберемося, бо що? Бо він захищає Україну? А ви, виходить, за Росію, чи як?
Українські військові нині тримають оборону для усіх тих, хто має можливість спокійно прокидатися не від вибухів снарядів та працювати у тилу країни. Але чи знаємо ми, з чим насправді щодня доводиться зустрічатися українським військовим та яку шкоду для ментального здоров’я це може нести у майбутньому?
Читай, що таке ПТСР та що з ним робити у нашому матеріалі.