Польські медики врятували зір мамі та двом її синам-близнюкам з Луганщини. Снаряд прилетів прямо у будинок.
Олена з п’ятирічними Назаром та Тимуром із невеликого селища Борівське Луганської області, його днями тимчасово захопили російські війська (прим. інтерв’ю записане до того, як ворог зайшов у населений пункт).
Перед тим як почати розмову, Олена просить дещо розвернутися від вікна, бо після операцій на очах їй все ще боляче.
Вам з вікна не світить? Мені світить просто. В очі яскраво. Боляче.
Жінка згадує той день, який повністю перевернув та ледь не забрав їхні з дітьми життя. Це був ранок. Вони саме були у будинку Олениного батька. Він із дружиною та іншими дітьми теж був у хаті. Їх не зачепило. Снаряд прилетів у кухню, поруч з якою у коридорі саме метушилися Олена з близнюками.
Я їх обійняла і сіла на коліна, більше нічого не встигла зробити.
— Це сталося 11 березня об 11 ранку. На вулиці було тихо, ні пострілів, нічого. І тут прилетів снаряд. Миттєво, незрозуміло звідки, ми навіть не зрозуміли, що відбулося. Снаряд прилетів прямо у вікно кухні. Я не встигла нічого, ні відійти в іншу кімнату, нічого.
Від вибухової хвилі Назару вибило око. Усі осколки від вікна та снаряду полетіли прямо на них. Близнюкам і мамі склом сильно порізало обличчя, шию, руки. Олені до того ще вибило зуби, а уламок снаряда переламав палець на нозі.
— Лише було все скривавлене, у мене, у дітей. Хвиля вибухова прямо в лице! У дитини одне око вибило вибуховою хвилею, тільки уявіть яка це сила була! Вибити око дитині! Вони обидва були налякані, все у крові. Страх!
“Просто диво, що взагалі лишились живі, як вас не розірвало!?” — переказує Олена слова батька. Бо від тої частини будинку, куди влучив снаряд нічого не лишилося. Кухню розбило повністю. Два котли просто вирвало з “м’ясом”, знищило холодильник та ванну кімнату. Олена додає:
Усе селище розбите, майже в кожен дім прилетіло.
Тато Олени терміново доправив їх з онуками до лікарні у Сєвєродонецьку. Там їм надали першу допомогу, дістали осколки, зашили рани. Однак поранення очей були надто серйозними.
Дуже багато осколків потрапило нам в очі. Нам потім їх діставали звідти, прямо з очей.
Далі, завдяки волонтерам, Олену з близнюками доправили у Дніпро, звідти у Львів і вже після — спеціальною польською швидкою до Любліна. В одну з найбільших офтальмологічних клінік Європи.
Професор та завідувач кафедри загальної офтальмології служби дитячої офтальмології медичного університету у Любліні Роберт Рейдак розповідає:
— Я сказав привозити їх терміново! Бо при таких травмах очей не можна було гаяти часу. Я отримав листа від українських колег про маму з двома п’ятирічними близнюками, у яких були дуже серйозні поранення від вибуху снаряда. Тож я не зволікаючи відповів так, звісно! Я лікуватиму їх і сподіваюсь допомогти їм.
Олена каже, найстрашніше було не бачити одне одного, адже після розриву снаряда і до операцій у Любліні вони із дітьми майже нічого не бачили. Жінка опікувалася дітьми навпомацки. Часто доводилося заспокоювати малих при переїздах просто пригорнувши до себе, не бачачи їх.
Кричать, плачуть “мама”, а я їх не бачу майже. Це дуже тяжко.
— Звісно пояснювала, що у нас з очима проблеми, що ми не бачимо. Не лякайтесь, не бійтеся. Що ми їдемо туди, де нам допоможуть, де буде спокійно і все буде добре, не треба плакати. Коли ми сюди приїхали вони майже не спали, багато плакали, кричали ночами. Діти були налякані від того, що довелося пережити вдома.
До Любліна приїхали майже з пустими руками. Схопити з дому встигли мало що. Тож усім необхідним й іграшками, і речами тут допомагають волонтери.
Допомогу нам надали величезну. Дякую всім дуже! І дітям принесли речі й мені. Іграшки, взуття, одяг. Ми з однієї лікарні переїжджали в іншу, тому мали небагато, тільки те, що встигли вхопити й все.
Одразу ж по приїзді терміново почалося лікування зору сім’ї. Воно для цієї родини безкоштовне. Дві операції на очах зробили Олені. Тимур і Назар теж вже перенесли по два хірургічних втручання. Однак на Назара ще чекає імплантування очного протеза. Його треба замовляти.
Та головний лікар, професор Рейдак, запевняє, уже можна говорити про успішність операцій. І мама і діти тепер бачать.
— Це була комплексна хірургія катаракти, яка охоплює й лікування. Я вже імплантував спеціальні інтраокулярні лінзи в обидва ока Олени, а мої колеги оперували хлопців. І результатами операцій ми насправді задоволені.
Олена ж з дітьми тепер звикають до спокійного та мирного життя. Хоча й досі не можуть викинути з голови усі ті вибухи та війну, яка прийшла до них у лютому.
Вісім років було все спокійно, таких вибухів, такої зброї не було. Ми жили спокійно, діти ходили в садочок, була робота, все працювало.
— От жив ніби, спокійно все було. А прийшла ця війна, цей страх, цей жах. Це було психологічно, морально важко. Всі ці вибухи, не передати словами, який це страх. Воно летить над головою, торохтить, гуркоче і вдень і вночі. Ти біжиш в цей льох — це дуже страшно!
У рідному Борівському в Олени ще лишилася сім’я. Саме через це, каже Олена, і не може спокійно бути тут у безпеці й не переживати.
Сім’я моя, мама, сестра з чоловіком, племінниця. Вони сидять у льосі. Там обстріл один за одним. Вони не можуть виїхати звідти.
Та попри тугу та біль Олена знаходить у собі сили жити далі, і як би не хотілося сісти й заплакати, вона цього собі не дозволяє, бо зараз їй треба бути сильною заради синів.
Все це перенести … І при цьому вижити. Вижити, розумієте!? Бог лишив нас в живих, врятував нас. Просто руки та ноги цілі й слава Богу! А це все, що на обличчі — це можна зробити.
— Я говорю і мені хочеться плакати, але я не буду цього показувати. Бо я тримаюсь, стараюсь тому що є заради кого мені це робити. Ми тут, тільки я і діти. Більше нікого немає. Заради них мені треба триматися!
Олена із дітьми, звісно, мріє повернутися додому до рідних, але тільки після того, як звідти піде війна.
Тим часом тут у Любліні волонтери вже підшуковують сім’ї житло, щойно Олену з дітьми випишуть. Далі на родину чекає ще довга реабілітація і не лише фізична, а й психологічна. Однак прогнози обнадійливі, каже професор Рейдак.
— Звісно реабілітація займе якийсь час, але зараз я впевнений, що після хірургії з очима Олени все гаразд. Так само дуже важливо зараз слідкувати за двома хлопчиками. Я думаю, що їм потрібна психологічна реабілітація, адже вони пережили дуже страшні речі.
Порятунок зору професор Рейдак називає маленьким чудом. Але воно у стінах клініки від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну не єдине.
На момент запису інтерв’ю у лікарні було дев’ять пацієнтів, які постраждали від російської агресії. Усього тут прийняли кілька десятків українців.
— Ми організували курсування бригади швидкої допомоги між Любліном та Львовом, яка забирає поранених українців. Це бригада польських лікарів, там є анестезіолог, інший медперсонал і помічник-водій.
— Вони не переживають через бомбардування? Адже у Львові теж час від часу є загроза авіаударів?
Вони мають місію! Вони знають що і навіщо вони це роблять. Завдяки цим людям ми можемо рятувати та допомагати пацієнтам. Це чудові люди з неймовірними людськими якостями.
Польські лікарі постійно на зв’язку з українськими колегами й разом проводять консультації щодо лікування різних поранень очей. Крім того, звідси в Україну відправляють фури з медичною допомогою українцям.
Нагадаємо, раніше ми розповідали, як легенда світової трансплантології Роберт Монтгомері навчав лікарів у Львові.