— Командире, очам кінець, я геть нічого не бачу! — говорив Шкіпер.
— Слухай мій голос! Ми впораємося, — відповів Одеса своєму старшому механіку-водію. І той слухав.
Чоловік продовжував керувати танком, навіть попри те, що стікав кров’ю. Наосліп, лише слухаючи голос командира, він зміг скерувати танк у правильному напрямку. Тільки після того, коли почув: “Все добре, ми прорвалися”, почав втрачати свідомість.
Ні, це не сцена з військового блокбастера і не уривок сценарію до бойовика. Це будні українських військових на фронті, які ладні зробити все, щоб врятувати побратимів і себе.
Старший механік-водій танкової роти однієї з бригад морської піхоти молодший сержант Ярослав на псевдо Шкіпер розповів свою історію та про виконання одного із завдань для Армія.Inform.
Перший воєнний досвід
Чоловік з дитинства не боявся викликів, був самовідданим, хоробрим та щирим.
— Мій батько був військовим лікарем, пройшов Афганістан, і мені дуже хотілося піти його стопами й стати хірургом. Але у 1991 році тата не стало, а нас у матері було четверо. Тому від мрії здобути освіту медика я відмовився, бо розумів, що коштів просто не вистачить, — згадує чоловік.
Тому він пішов до професійного училища і здобув фах муляра, зварювальника, монтажника. А коли у 2014 році почалася війна, не зміг сидіти осторонь. Він тричі ходив до військкомату, але йому казали чекати черги. Лише з четвертого разу його нарешті взяли.
Ярослав пройшов навчання в Десні, став танкістом та потрапив спочатку в 57-му мотопіхотну бригаду, а згодом у 79-ту десантно-штурмову. Демобілізувався у 2016 році й не думав, що знову повернеться воювати.
Повернення до війська у 2022 році
Чоловік переїхав до Києва та одружився, але після повномасштабного вторгнення Росії в Україну зрозумів — треба боронити країну. Він зібрав речі та йшов до територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Однак іти довелося дві доби.
— Річ у тім, що я був в оперативному резерві першої черги в рідному Миргороді. Мені зателефонували й сказали, щоб чекав, поки буде можливість дістатися, бо з Києва просто не було, чим доїхати.
Але я ж танкіст, звик діяти напролом, от і пішов пішки, — з усмішкою говорить військовий.
У його ТЦК усі були здивовані, коли він з’явився на порозі. Але він був рішуче налаштований служити, щоб бути корисним.
Про виконання завдань
За словами військового, найважчим був серпень. Він перебував з побратимами на Південному напрямку. Неодноразово за кілька метрів від чоловіка вибухали снаряд чи міна. Проте він дивом лишався неушкодженим, побратими почали говорити, що він народився в сорочці.
Удача не полишала танкіста, навіть коли під час одного з наступів вони йшли практично по мінних полях. Одного разу підрозділ Ярослава пройшов майже 140 км, пального залишалося обмаль. Якби у той час окупанти спробували дати бій, то шансів його прийняти було б мало.
— Ще один із яскравих моментів, що запам’ятався, був тоді, коли наших два Т-80 навели чималого шурхоту.
Так сталося, що нам вдалося двома танками розгромити цілу посадку ворожої техніки, близько 20, — згадує Шкіпер.
Потім військові вимушені були поїхати на Східний напрямок, де теж перебували під сильними обстрілами.
Як керував танком наосліп
Ярослав з побратимами мав допомогти іншій бригаді евакуювати техніку, яка потрапила у вирви. Вирішили їхати, коли стемніє.
— Я їхав по похідному, бо було дуже темно, ще й почав сідати туман. Ознак, що десь причаївся ворог, не було. Під’їхали до кільця, за ним була вирва. Зліва був терник, справа — поле, яке посередині було розділене посадкою. Щойно почав об’їжджати кільце, як побачив, що з поля спрацював ворожий ПТУР, — розповідає Ярослав.
Ілюстративне фото: Pexels
Тоді він зрозумів, що ворог завдає ударів по ньому. Броню танка побило. По тілу чоловіка розійшовся біль, в очі потрапили уламки. Він нічого не бачив. Зрозумів, що заїхав в терен, коли гілки почали дряпати обличчя.
До нього почав говорити командир, тож він керував танком наосліп, слухаючи вказівки. Коли зрозумів, що все минулося, втратив свідомість.
Ярослава відвезли у місцевий шпиталь, потім до Дніпра і до Києва. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати воїну зір. Ярослав мусить пройти ще не одну операцію, проте фахівці впевнені: є шанс, що чоловік знову бачитиме.
Навіть попри травми та все пережите, Ярослав не жалкує про те, що трапилося.
— Коли ми заходили у звільнені населені пункти на Півдні й бачили наших людей, які плакали від щастя, мов діти, то знали — ми недарма тут і готові віддати чи не все, щоб звільнити свою землю від росіян, — стверджує військовий.
Українські військові отримують значні травми, але продовжують жити та боротися. Раніше ми розповідали історію військового, який втратив зір, але знайшов сили жити далі.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!