Лікарі нині тримають фронт так само, як військові — рятують життя героїв, “підрихтовують” мужні тіла до бою з ворогом. Та ми знаємо так мало історій про ангелів у білих халатах — про рятівників людського існування.
Один із них — травматолог Максим. Він працював у військовому госпіталі ще з 2014 року: неодноразово стикався з бойовими пораненнями. А коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022 році, Максимові довелося жити на своїй роботі протягом перших двох місяців. Свою історію лікар розповів журналістці УП.Життя Вікторії Андреєвій.
Деколи краще робити ампутацію
Максим каже: для кожного травматолога важливо зберігати не лише життя, а й кінцівку. Але кістка у цій справі не стає головною. Бо ступінь важкості поранення визначають за ураженням м’яких тканин та пошкодженням судин, а кістку — можна наростити.
Тож ми завжди боремося за спасіння та сподіваємося на диво: операції можуть тривати 5-6 годин. Якщо ж на ранок все залишається без змін — тоді ми змушені провести ампутацію.
— Тож, як би це не звучало, бувають випадки, коли краще провести ампутацію та швидко “поставити на ноги” пацієнта, відновивши функцію втраченої кінцівки.
Аби підвищити свою кваліфікацію, Максим часто їздив на тренінги, лекції, навчався у фахівців з НАТО. Каже — це дало свої результати, бо були випадки, коли навіть кількарічна боротьба за порятунок кінцівки давала позитивні результати.
Військові та цивільні: чому лікарям завжди важко з останніми?
Все досить просто: військові завжди готові до смерті чи інвалідності, бо знають, яку справу вони роблять. А цивільні стають випадковими, “непідготовленими” жертвами, які можуть впасти в глибокий депресивний стан через неготовність психіки до таких разючих змін.
У Максима була ситуація з полоненим морпіхом з Маріуполя: хлопець уже мав дві ампутації, але виникало запитання, чи якісно вони зроблені та, чи не потрібно “різати” вище.
— Дивлюся: молодий хлопець спортивної статури, з тими ампутаціями все нормально, різати не треба. А він на це все дивиться з сумом.
Він був сумним, бо до нього тут ставилися як до смертельно хворого. А щойно я попросив дати йому гантелю для другої руки — він посміхнувся та почав працювати над власним тілом. Психологія тут неймовірно важлива, бо вона дає вектор руху.
Зізнається: було таке, що й росіян полонених до них привозили. Жодного співчуття Максим до них не мав, але лікував чисто механічно — бо це його робота.
— Та й ми не тварюки якісь, на відміну від них, — констатує лікар.
А ось з цивільними найгірша ситуація, бо вони практично незахищені. Особливо — жінки та діти. Якось була історія: до лікарні привезли пацієнта, зробили рентген та не могли зрозуміти, що в його нозі. Чи то частина одягу, чи повітря.
Як виявилося на операції, через вибух у м’яких тканинах утворився комір, куди забилася земля. Це все потім вичищали прямо на операційному столі.
Є й такі “герої”, що снаряди нерозірвані на кольорові метали розбирають. Таких привозять без рук, без ніг та без очей.
Та найбільше у пам’ять Максима врізалися перші дні великої війни: тоді всі були на нервах, не розуміли, що навколо відбувається. Лікар жив у госпіталі і бачив тисячі поранених людей: і військових, і цивільних. Він вмовляв свою дружину разом із дітьми виїхати з України, а вона все ніяк не піддавалася на вмовляння.
Після чергового “Ні” я скинув їй фото поранених у госпіталі. Не знаю, навіщо я зробив саме так, але я страшенно хвилювався за своїх близьких і хотів, аби вони перебували в безпеці.
Коли дружина з дітьми поїхала, Максимові стало спокійніше працювати.
Історії з боїв
Коли привозили військових, Максим часто дивувався одночасно героїзму та опосередкованості наших хлопців.
— В одного під сухожилками застрягла куля. Коли я її витягав, він питав мене: “Ну що, все? Мені треба до хлопців, одна рука працює, хоч за дроном посиджу”.
А якось привезли танкістів з опіками — потрапили у засідку. Їм дивом вдалося вижити, а вони весь час торочили, як їм шкода, що згорів їхній танк: боялися, що не буде чим воювати.
— Окрім молодого покоління до нас і старші чоловіки приходять: у них здоров’я вже не те, частенько треба “рихтувати” спину та суглоби. Один такий чоловік прийшов до нас один раз, а на другий привів бойового медика з передової, аби ми навчили його робити тейпування — бо багато кому з військових такі потрібні.
Є ще військові, котрі воюють з 2014: і Майдан, й АТО, і велику війну хочуть пройти. Один з таких — Павло, який на сході отримав поранення та втратив руку. Цьогоріч він брав участь в Іграх Нескорених, але вже втретє намагається потрапити на фронт.
— З такими хлопцями не воювала жодна армія світу. Я дивлюсь на них і розумію, що у Західній Європі ніхто б не чинив такого спротиву, як ми.
Справді: молодь, яка пройшла три революції та дві активні фази війни, не зможе здолати ніщо! Підтвердженням є герої нашого іншого матеріалу, які почали свою боротьбу разом із незалежною Україною.
Підписуйся на наш Telegram та ділись новинами з друзями!