Справжнє щастя, коли улюблене заняття приносить тобі не лише задоволення, а й кошти. Та набагато глибше усвідомлюєш своє призначення, коли справа стає важливою для цілого народу.
Повномасштабне вторгнення змінило життя кожного з нас. Більшість зірвалося з теплих постелей від перших вибухів. Та були й ті, хто зустрів війну далеко від рідного дому.
Антон Шевельов дізнався про початок широкого вторгнення під час сходження на Кіліманджаро. Подорож скасував і на пів шляху повернувся до України. Все його життя було пов’язане з фотографією, тож вже за кілька місяців він їздив на фронт як фотокореспондент. Ще за рік — добровільно став військовим кореспондентом від Міноборони.
Про життя та плани, цілі й навички на війні, він розповів журналістці УП.Життя Вікторії Андрєєвій.
Війна застала на Кіліманджаро
Про своє життя до початку масштабної війни Антон згадує, неначе це спогади з іншого життя. Своїм покликанням вважав не лише фотографію, а й подорожі: у 2013 році він відкрив власну турфірму, яка організовувала поїздки до незвіданих країн та островів.
Серед здобутків Антона та його фірми — вони перші почали робити тури до острова Сакотра, де понад десять років не було туристів.
З роботою він об’їздив понад 80 країн по всьому світу, а також фотографував природу для National Geographic.
Зізнається, що й самому цікаво пригадувати все, що він бачив та пережив до того, як почалася повномасштабна війна в Україні. Бо тепер у його житті сталося чимало змін.
— Мене війна застала в Танзанії під час сходження на Кіліманджаро — на найвищу вершину Африки. Це було моє 13 сходження на неї, але я його не завершив. Друзі подзвонили мені о п’ятій ранку і сказали: “Антон, війна!”, — пригадує чоловік.
Він зібрав речі за годину й поїхав додому з іще двома хлопцями з групи. Решта туристів продовжили сходження з іншими гідами.
Переломний момент та шлях до роботи воєнним кореспондентом
Додому вони дісталися аж за чотири дні, адже прямого сполучення не було. Коли опинилися в Україні, їм сказали: місць уже немає, та й автоматів для них не залишилося. Тож військкомат записав дані чоловіків та відпустив додому.
Щоб не сидіти склавши руки, Антон пішов до свого кума, який у Львові винаймав великий склад. Те приміщення у перші дні вторгнення стало великим гуманітарним штабом Центру волонтерського захисту, тож чоловік залишився там працювати: робив фото та висвітлював їх у мережі.
Тоді ж Антон Шевельов перейшов на українську у спілкуванні.
— У Дніпрі українську мову я чув дуже рідко. Пам’ятаю, вперше коли приїхав до Львова — мав культурний шок від того, як тут багато нею говорять. Хоча після початку вторгнення у 2014 став вже більш свідомо ставитися до мови, бо вона важлива, — зазначає він.
У перший же місяць (повномасштабного вторгнення — ред.) я зрозумів, що мені не комфортно лишатись російськомовним. Я врешті-решт доріс до цього.
З часом до Антона почали звертатися медіа, з якими він раніше вже співпрацював: пропонували поїхати на фронт як воєнний кореспондент та фотографувати для редакцій.
Оскільки ще з років початку російської агресії проти України в Антона було чимало знайомих серед військових, організовувати такі виїзди не було складно.
Проте з часом отримувати відповідні дозволи від Міноборони ставало все важче, на узгодження маршрутів йшли не години, а тижні. Зрештою, навесні 2023 року Антон отримав запрошення на співбесіду до Міністерства оборони.
Умова була одна: вступити до лав ЗСУ. Це був той самий момент, коли треба було ухвалювати рішення. І я зробив це не вагаючись, — каже Антон.
Це попри те, що через травму стегна та поганий зір він був знятий з обліку.
Тепер Антон має часті бойові виїзди. Однак замість стрілецької зброї в його руках — фотоапарат. Його головне завдання тут — передати реальність через об’єктив.
— Я виконую завдання фотодокументаліста. Тож мені треба максимально дистанціюватися від емоцій і показувати усе довкола так, як воно є, — розповідає Антон Шевельов та додає: емоції наздоганяють його вже потім, коли він знаходиться у більш безпечному місці.
Раніше, знимкуючи якусь країну, я відчував гордість за світлини пейзажів чи портретів тварин дикої природи. А зараз для мене гордість — це мої побратими, яких я маю фільмувати.
Фото для Антона й досі є улюбленою справою, однак змінилося ставлення до самого процесу. Чоловік каже: тепер фото не є результатом його роботи, а швидше результатом роботи інших — тих, кого він фотографує.
Чоловік також додає, що на війні допомагають й туристичні навички: адже йому комфортно за будь-якої погоди.
Багато чоловіків та жінок покинули мирні професії, аби спільно з іншими виборювати українську незалежність. Про військового на псевдо Йогурт, який нині годує військових ЗСУ, можеш дізнатися з іншого нашого матеріалу.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!