Повномасштабна війна породила нові проблеми, з яким українському суспільству ще довгими роками доведеться уживатися. Адже бойові дії ранять не лише наші тіла, а й душі. Саме тому для багатьох військових закінчення фізичної війни не стане повною перемогою.
Чому інколи військові відчувають свободу лише на фронті, а цивільне життя може стати пасткою, розповів психотерапевт та військовослужбовець ЗСУ Артем Осипян в інтерв’ю 24 каналу.
Чому війна “затягує”
Сам Артем Осипян близько семи місяців був на війні добровольцем, а тоді повернувся додому через втому. Він зазначає, що як доброволець не отримував ані належного забезпечення, ані зарплати, ані соціальних гарантій. Та вже за кілька місяців чоловік пішов до ЗСУ й продовжив воювати.
Сам військовий зазначає, що для нього війна стала, наче наркотиком. Він може бути корисним й у тилу, продовжувати свою роботу та допомагати людям у своїй сфері.
Однак щоразу його тягне на фронт.
Кожен раз, коли ти вижив після обстрілу — це “наркотик”. Ти неймовірно гостро відчуваєш життя. Коли ти знищуєш ворога або навіть сприяєш цьому — це дуже сильно. Жоден успіх на роботі неможливо з цим порівняти. Це сильно, і це відчувається як найбільш важлива справа, яка зараз може бути.
— Цей комплекс відчуттів я і назвав наркотиком, бо ти стаєш залежним від відчуттів, які можна здобути лише на війні.
Також як психотерапевт Артем Осипян тепер знає, чому військові перестають розуміти проблеми цивільного життя.
— Постфронтове знецінення — це, мабуть, мій неологізм. Після фронту ти сприймаєш поняття “проблема” геть інакше, — каже чоловік та пояснює: коли цивільні кудись поспішають та дратуються, військовий згадує, як він поспішав на фронті від обстрілів.
Таким чином явища та проблеми у цивільному житті стають не такими яскравими, якими були події на війні.
Таке знецінення виникає на фоні порівняння двох світів: цивільного та воєнного.
Тому військові, що перебувають на фронті тривалий час, уже не сприймають тилове життя нормальним, таким, яким воно було до військового досвіду.
Адаптація військових до тилового життя
Артем Осипян каже, що загалом є кілька кроків адаптації уже ветеранів до мирного життя. Часто перший крок може початися ще у військовій частині, коли твоя служба добігає кінця і ти вже не військовослужбовець, а ветеран.
— На цьому етапі вже варто думати про своє майбутнє. Чим хочеться займатися у цивільному житті. Це можуть бути й абстрактні плани, або й більш чіткі.
Наступним етапом є повернення додому, який проходить в декілька кроків.
- Стабілізація: у цей час треба дати собі відпочити, думати над реалізацією планів та розібратися із бюрократичними питаннями, як от проходження ВЛК, МСЕК, оформлення пільг.
- Піклування про себе: як фізичне, так і психологічне. Варто пам’ятати та розуміти, що з психотерапевтом повернутися до цивільного життя буде простіше.
- Самореалізація: військо — це геть інша форма життя, яку важко потім інтегрувати у цивільне існування. Тож варто виділити час на пошуки себе у новій справі чи повернення до попередньої роботи.
- Також варто не забувати й про друзів, що не були дотичними до війни. Це теж допоможе.
Важким кроком для кожного/(-ої) військового чи військової є повернення до цивільного життя в час, коли побратими та посестри ще воюють та продовжують гинути.
Усе це може провокувати відчуття провини, що ти “не з ними”. Це непросто. Дуже непросто, — каже Артем Осипян.
Також існує великий ризик того, що людині доведеться йти на домовленості із власною совістю. Особливо це відбувається в моменти, коли свій найсильніший досвід ти пережив/(-ла) на війні, і рутинні завдання вдома уже не викликають захоплення.
— Адже на війні завжди є відчуття братерства, героїзму. Зокрема через це багато цивільних, а особливо чоловіки, відчувають провину або почуваються неповноцінними, бо все зараз гуде ідеєю, що справжнє місце — на війні, — зазначає психотерапевт та військовий.
Як створити сприятливу атмосферу адаптації для військових тим, хто чекає їх удома, ми писали в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!