33 роки склали у сумку: історії родин, яких війна вигнала з власного дому

Війна змусила тисячі українців покинути свої домівки, але навіть у важкі часи люди знаходять силу підтримувати одне одного і будувати нове життя. Родини з прикордонних сіл Луганської області були вимушені евакуюватися через постійні обстріли та загрозу життю.

Їхні історії розповіло видання Цукр. Журналісти зазначили, що нині ці люди живуть у гуртожитках у Сумах, де намагаються облаштуватися, допомагають один одному і поступово адаптуються до нових умов. Деякі прожили у своїх домівках по кілька десятків років, але змушені були взяти лише найнеобхідніше — речі, які вмістилися у кілька сумок.

Любов і Павло втратили дім через обстріли

Любов Сірик з чоловіком Павлом прожили в Угроїдах понад три десятки років, дбайливо облаштовуючи свій дім і господарство. Вони купили будинок ще у 1992 році та мріяли провести там старість — у спокої, на своїй землі, зі своїм ладом.

Провели воду, облаштували ванну, викопали колодязь, поставили пральну машинку, газові конвектори.

Тримали худобу, поралися на городі, як і більшість людей у прикордонних селах.

Але 18 березня 2024 року ця реальність зруйнувалася — російський обстріл знищив частину їхнього будинку, поруйнував сараї, поранив сусідів. Подружжя сховалося у жомовій ямі, бо погріб був під хатою, і вони боялися, що вона завалиться прямо на них.

Коли все стихло, Павло мовчки стояв на ґанку, білий як стіна — він дивом вцілів.

Вранці приїхали заготівельники худоби — Любов і Павло здали двох корів і бика.

За кілька годин вони зібрали речі — лише чотири сумки. Всього за один день довелося відпустити ціле життя.

Пральну машинку, техніку, усе, що збиралося десятиліттями, залишили вдома.

Після втрати всього нажитого, вони здали худобу і вирушили у невідомість, опинившись у гуртожитку в Сумах.

Тут вони поділяють кімнату зі своїм братом Олексієм та його сім’єю, долаючи біль розлуки спільною підтримкою.

— Ми всі тут порозумілися, бо маємо спільне горе. Та жалітися нічого, умови хороші: гаряча вода, душ, кухня. Інколи хочеться заплакати, але тоді думаєш, що це кінець, тому стримуєшся, — каже Любов.

Надія та Сергій звикають до іншого життя

63-річна Надія Волошина та її чоловік Сергій звикли до простого, але спокійного життя в селі Петрушівка, за кілька кілометрів від кордону з Росією.

Вирощували овочі, тримали курей, качок, корів. Усе, що було на столі — вирощене власноруч.

Фото: Цукр / Артем Комендант

Та у лютому 2025-го війна стала ближчою, ніж будь-коли. Військові попередили, що залишатися небезпечно. Уже тієї ж ночі село сколихнули вибухи.

— Здали корів, взяли речі у кілька коробок і собаку. Двох псів довелося відпустити — не було куди, — розповідає Надія.

Вони приїхали до транзитного центру в Сумах, а потім — до гуртожитку для переселенців. Тут нове життя: інша кімната, інше повітря, інша їжа. У кімнаті, де колись жили діти, тепер їхні малюнки на стінах і паперові сніжинки — свідки минулого, що залишилось десь позаду.

Читати на тему

Нові маршрути життя: як переселенці будують своє завтра

Війна забрала дім, але не зламала – історії переселенців, які почали спочатку.

— Село розбите. Нашої хати навіть не видно на фото — лише уламки, — каже Надія. — Але хочеться вірити, що ми ще повернемося.

Тепер вони щодня готують сніданки і вечері самі, обіди привозять волонтери. Сплачують лише за комунальні послуги. Відчуття дому ще немає, але є одне — підтримка. Сусіди допомагають і словом, і побутом.

Ольга з Володимиром дуже сумують за будинком

Ольга Каменська з сином Володимиром виїхали з Ворожби у червні 2023 року, коли обстріли міста почастішали.

Фото: Цукр / Артем Комендант

Попри втрати і розлуку з рідним домом, вони створили затишок у кімнаті гуртожитку, прикрасивши її речами, що нагадують про дім.

— Мене тягне додому, і час від часу їжджу перевірити квартиру або навести порядок на могилах родичів. Тут, у Сумах, відчуваю себе краще завдяки друзям і підтримці сусідів, — каже жінка.

У гуртожитку мешкають родини, які пережили втрати й горе, але знаходять сили не здаватися. Волонтери доставляють їм їжу, сусіди підтримують один одного, і навіть у тимчасових стінах відчувається тепло спільноти.

Головне фото: Цукр /Артем Комендант.

Раніше ми розповідали історію херсонської майстрині Ірини Бабенко, яка пережила окупацію, а після звільнення міста взялася за унікальний проєкт — вишиту книгу з поезіями Михайла Олійника.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!