Побажали гарної дороги, а після цього розстріляли. Історія про те, як мати втратила 13-річного сина в селі Перемога

13-річного Єлисея із Броварів вбили російські військові, коли хлопчик із мамою та молодшим братиком намагався вибратись із пекла. А інакше й не назвеш те, що коїлось у селі Перемога Баришівської громади на Київщині. 

Там засіли окупанти, яких наша армія не пустила на Київ, і влаштували людям терор. Сьогодні — 40 днів від загибелі Єлисея. Його мама погодилася поспілкуватися з нами. Каже, знаходить в собі сили, щоб світ знав про цинізм і воєнні злочини путінської орди.

Коли їхали з села, я обіцяла синочку, кажу: “Хлопчику, не переживай. Я тебе не кидаю. Я повернуся по тебе”, — розповідає мама Єлисея Інна.

На свіжу синову могилу Інна ходить на підборах, каже — йому подобалося, коли вона їх взувала.

Свого Єлисея жінка поховала двічі. Тиждень тому — ось тут, на цвинтарі у Броварах. З усіма церковними обрядами, родичами й друзями.

А місяць тому — у цьому садку, біля хати пані Галини, яка прихистила жінку з дітьми. 

Окупанти навіть не давали віднести тіло на цвинтар. Довелося ховати без священника, труни й батька. Він тоді воював на фронті. 

Я дуже плакала, тому що ми це робили без батька. Батько побачив тільки на похованні саму труну з дитиною, вона була закрита.

Читати на тему

Подолав тисячу кілометрів з чужими людьми, щоб доїхати до мами. Історія дев’ятирічного Максима з Чернігова

Історія про те, як мати на відстані евакуювала свою дитину у Краків.

У перший день великої війни Інна відправила двох синів із Броварів до родичів у село Перемога на Київщині. 13-річного Єлисея та трирічного Єгора. Видавалося, там їм буде безпечніше. По Броварах уже летіли ракети. Увечері поїхала навідати дітей. Вибратися вже не змогла. Село окупували російські військові.

Родина вирішила — треба вибиратися. Зараз або ніколи. Рушили колоною із п’яти машин. Окупанти дозволили. 

— Вони нам ще з танків, з БТРів, які стояли скрізь на дорозі, махали “до побачення”, махали так ще “щасливої дороги”. Ми зраділи, що нас пропустили.

Але радість тривала недовго. У полі московити почали накривати усіма калібрами. 

Перший автомобіль вибухнув і палає. Ми всі почали відкривати двері свого автомобіля і випадати на землю у ріллю. Я маленького тягла за капюшон.

Старший син, який їхав в іншій автівці, не відгукувався. Жінка сподівалася, що він просто не зміг вибратися з машини. 

— Але мені вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що смерть була миттєвою. Він лежав, наче котенятко, скручений калачиком на задньому сидінні, — згадує жінка.

У тій колоні загинуло семеро людей. Через сильні обстріли тіло Єлисея не одразу змогли забрати. 

Росіяни точно розуміли, що цілять по мирних людях — жінках, дітях. Такого, певна Інна, не можна ані пробачати, ані забувати. 

— Вони загинули миттєвою смертю. Наші війська їх вбили, але тієї смерті не заслужили. Їх потрібно катувати гірше, ніж вони катували наших людей.

Інну з чоловіком тримає хіба молодший Єгор. Трирічному хлопчику пояснили, що брата вже немає.

Я питаю: “А де Єлічка?”, він показує на хмарки.

Дорогою ціною, але Перемога — наша, кажуть тутешні про своє село і про всю Україну. 

Російські окупанти чинять звірства, від яких жахається весь світ. Уламки їхніх боєприпасів калічать та вбивають дітей. Раніше ми розповідали історію пораненої в голову дівчинки, якій провели надскладну операцію на мозку.