Тисячі українців щодня проживають своє горе втрати рідних. Повномасштабна війна відбирає дітей, батьків, братів та сестер одне в одного. Однак не всім дають можливість проживати горе так, як відчуває людина.
Часто у соціальних мережах чи за родинним столом починаються звинувачення і дебати — така собі “поліція горя”, яка коментує те, що роблять люди після втрати рідних.
УП Життя розповіла про такі випадки. Ділимося ними з тобою, щоб знати, як не варто підтримувати людей у жалобі та горі.
Чого не можна казати людям у жалобі
Після втрати рідної людини наше життя не цілком складається з горя: ми можемо піти до магазину, по квіти, дозволити собі маленьку радість чи буденну рутину. Однак для деяких це вважається неприйнятним, і ці люди бажають висловитися про “неправильність” горювання.
— Мій тато загинув на війні. Він був чудовою людиною, патріотом, справедливим і чесним. Біль і розпач зі мною кожен день… Спочатку наша родичка звинувачувала маму, мене і мою сестру, що це ми винні у татовій загибелі, буцімто мама “відправила його на війну”, — розповідає дівчина, яка не хоче називати свого імені.
Дівчина чула у свій бік фрази про те, що родині за смерть рідного дали “купу грошей”, їй навіть перераховували, що можна на них купити. Деякі розповідали про “прийнятний” термін горювання.
Після втрати батька у травні 2022, дівчина стикнулася не лише із бюрократичним боком оформлення загибелі, а й осудом від оточення. Таких як вона — тисячі.
Фото: Unsplash
Замість необхідної підтримки рідні загиблих досі чують у свій бік подібні речі, попри незліченну кількість матеріалів про те, як підтримати людину у горі, безкоштовні психологічні тренінги тощо.
Травматичні фрази, які часто говорять люди, звучать так: “Не плач, у тебе ще є діти”, “Ти молода, скоро вийдеш заміж знову”, “На все воля Божа”, “Не плач, усе мине” і подібні. У Мережі людей, які роздають непрохані поради щодо горя, почали називати “поліцією скорботи”.
Катерина Захарченко втратила коханого на війні. І отримала від своєї сусідки такий коментар: “Що, уже на манікюр прийшла?” Тоді їй стало морально важко. Дівчина додає, особливо дратують поради, яких не просять.
У цей момент мені вперше захотілося послати людину, але замість цього я розревілася і побігла додому з думками: “Я не так горюю? Люди вважають, що я недостатньо його кохала? Що зі мною не так?”.
Катерина додає, що найбільшим порятунком стали ті, хто питав про її стан та відчуття, вислуховував, та приймав з усією тривогою. Ті, хто втратив коханих, додають — найгірше, що можна зробити, це заборонити плакати, засуджувати, тікати, казати фрази про “Божу волю”.
Фото: Unsplash
Психотерапевтка Катерина Тімакіна пояснює: реакції на втрати можуть бути різними. Зокрема плач, істерика чи сміх. І процес горювання не є лінійним. Психотерапевтка Марія Фабрічева додає, що у частини нашого суспільства поки немає культури співчуття.
У радянські часи репресій і терору горювання було табуйоване. Іноді людям навіть не можна було визнавати втрати: треба було вдавати, що все нормально.
Ця звичка пішла на покоління вперед. Тому українцям у часи війни, коли горе ходить поруч, варто розвивати емпатію, навички підтримки та активного слухання, не давати непроханих порад та не ізолювати людину зі своїм горем. Важливо і не порівнювати горе.
— Базові правила, як комунікувати з людиною в горі, — це повага, обережність і втручання тільки там, де ви дійсно бачите екзистенційну загрозу. “Червоні прапорці” чи зони підвищеної уваги — коли людина ігнорує базові потреби, припинила їсти, зовсім не спить, забуває пити воду, лежить декілька тижнів, — додає психотерапевтка.
Раніше ми розповідали, чи нормально фотографувати людське горе.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!