25 червня під час обміну з російського полону вдалося повернути ще 90 військових Збройних сил України. Додому приїхали захисники Маріуполя, ЧАЕС, тероборонівці, прикордонники.
Цього разу картина була до болю знайома — наші захисники виходять з автобусів худі, знесилені, часто хворі, зі слідами катувань. Натомість росіяни з українського полону повертаються додому здорові, відгодовані та не скривджені.
Україна показує світові приклад гуманності та цивілізованого ставлення до полонених. І хоч часто це може дратувати, офіційний Київ наголошує: саме цим ми й відрізняємося від ворога — повагою до людської гідності та міжнародного права.
Офіційно за умовами утримання полонених у Росії та в Україні стежить Червоний хрест.
Перший табір військовополонених в Україні створений від початку повномасштабної війни має назву Захід. У ньому наразі перебувають сотні росіян. Коли переступають поріг цього закладу, окупанти бачать картину, яка скоріше нагадує санаторій, якщо, звісно, прибрати колючі дроти та охорону.
Після приймання та здають речі, у яких приїхали, вони проходять процедуру миття і процедуру стрижки. І потім видається комплект: три пари взуття, зимові та літні речі, засоби гігієни. Усе необхідне для повноцінного існування.
Тим часом наші військовополонені у РФ вже на цьому етапі отримують кардинально інший “прийом”, адже перебування у російському полоні нічим не відрізняється від гітлерівського концтабору часів Другої світової війни. Приниження, катування, цькування — ось як ставиться до українських бранців путінський режим.
Ветеран російсько-української війни Михайло Кружков згадує, що на нього з побратимами росіяни нацьковували собак під час приймання, а потім почали бити шокерами. Після цього всього — одна хвилина на душ.
Михайло Кружков після полону
Михайло — захисник острова Зміїний. Пробув у російському полоні понад два роки. Повернувся до України під час передостаннього обміну й тепер ділиться своїм досвідом, аби порівняти умови утримання полонених.
Кімнати, де живуть російські полонені в Україні, виглядають наступним чином: у кожного своє ліжко, своя тумбочка. На них можна побачити книжки, які читають окупанти. Натомість наші воїни часто живуть у бараках по 100-120 осіб. Туди ж, розповідає Михайло, їм закидували їжу. Або щось схоже на неї.
Була картопля гнила зі шкурками. Траплялось, що приносили просто воду. Пару картоплин і вода. І це все. Плювали у тарілку, теж було. Там в’язні роздавали їжу — плювали й давали нам.
Обід у російських полонених виглядає зовсім інакше. Наприклад, їм дають на обід борщ, кашу з м’ясом та салат. Усе це окупанти готують самі. Навіть випікають свіжий хліб.
Меню відповідає нормам харчування військового ЗСУ. Вони не голодують. Як має бути — так і є. Вони навіть набирають вагу, — каже представник координаційного штабу Віктор Матвієнко.
Суттєво відрізняється й медична допомога. Наприклад, медпункт табору російських полонених в Україні важко відрізнити від приватної амбулаторії.
А ось наш Михайло у російському полоні, щоб отримати навіть елементарні ліки, мусив тяжко працювати. Каже, люди почали хворіти на коросту. Він сам не міг вилікуватись чотири місяці. А потім окупанти сказали, що якщо хоче отримати мазь, то маєш відпрацювати за неї.
Російські полонені теж працюють, але за гроші.
На базі табору вони лагодять піддони, збирають штучні ялинки та меблі. За восьмигодинний робочий день отримують десять гривень, які можуть витратити в спеціальному магазині на солодощі, цигарки або засоби гігієни. Крім цього, щодня загарбники мають й час на хобі.
Згідно з розкладом, до двох годин у них є вільний час. Вони можуть займатись фізичними вправами. Можна пограти навіть у футбол. Усе як має бути згідно з нормами Женевської конвенції.
Дотримання норм Женевської конвенції мають перевіряти представники Червоного хреста. В Україні фахівці цієї організації мають повний доступ до кожного полоненого. Це підтверджують й самі росіяни. Приїжджає Червоний хрест і до Росії. Однак є одне велике “але”. Адже навіть оглянути українських полонених лікарю від організації заборонили. А часто представників можуть і не допустити в табір.
Український захисник після полону
Після усіх тортур та обмежень у харчуванні, наприклад, Михайло втратив понад 20 кілограмів ваги й зараз продовжує свою реабілітацію. Те, що його історія далеко не єдина, доводять і фото з останнього обміну.
Чимало наших захисників просто не доживають до обміну. Бо російський табір, як і гітлерівський, — то машина смерті, тортур і принижень. І контролювати російську систему таборів — нікому. Адже жодне міжнародне право зараз не гарантує для Червоного хреста доступ до всіх місць утримання полонених. Москва ігнорує будь-які норми та закони людської моралі.
Натомість Україна гуманним ставленням до полонених ворогів показує, що ми якраз і відрізняємось від московитів, залишаємося людьми навіть у ставленні до тих, хто прийшов нас убивати, що шануємо людську гідність і міжнародне право. Тому нині єдиний варіант врятувати наших людей — це намагатися прискорити процес обміну, зокрема і дипломатичним та санкційним тиском на РФ.
Хто ж потрапляє зрештою у полон в Україні? Та як виглядають російські вояки? Читай у матеріалі про російських полонених та їхніх розповіді, як вони потрапили на війну.
Фото: проект Хочу жить
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.