Братські могили, розтрощені будинки та автівки, сотні мертвих тіл просто на вулицях — такою Бучу побачив світ у перші дні після звільнення міста від російських загарбників. Місцева жителька та депутатка Бучанської міської ради Катерина Українцева розповіла свою історію виживання в окупації.
— О 5:00 мій чоловік був у Києві на роботі — в муніципальній охороні КМДА. Він зателефонував о 5 ранку і сказав: “Мамочко, війна”. Я не скажу, що була морально неготова, бо після того, як особисто прослухала промову Путіна, то відчувала, що щось таке буде. Тільки було незрозуміло, що.
І ми допустили, з одного боку, помилку, з іншого, нам так було легше. Донька доросла в мене, 26 років, перебувала на той час у Києві. Мій чоловік зателефонував їй також і сказав терміново збиратися і їхати в Бучу.
Ми думали, що в Бучі буде більш безпечно. Відповідно, люди, які фактично могли взагалі не потрапити в окупацію, потрапили туди.
З іншого боку, якби ми були порізно і пропав би зв’язок, як у багатьох, то це взагалі було б найгірше. Немає води, світла, їжі, чого завгодно. Але коли немає зв’язку з рідними, щоб просто повідомити, що все нормально або потрібна допомога — це найгірше. Ми були поруч: я, чоловік, донька, її хлопець та моя свекруха, якій 83 роки.
24 числа донька з хлопцем приїхали до нас, а чоловік залишався ще в Києві. Ввечері почалися перші вибухи на Гостомельському аеродромі. Усе відбувалося на наших очах, заграва була червона. Чоловік сказав, що його попросили залишитися в Києві на роботі. Він затримався.
25 числа я йому дзвоню і кажу: “Тут таке відбувається, ти коли приїдеш?” Він сказав, що колега по роботі може довезти, бо транспорт уже тоді не ходив. Він приїхав в останню мить перед тим, як підірвали мости через Романівку і Гостомель.
— Я вже написала всім тут сусіднім будинкам, щоб ті, в кого є своя зброя, зібралися. І хлопці, у кого була мисливська зброя, у кого зареєстрована травматична, почали стягуватися.
Намагалися координувати дії, бо ми на той момент розуміли, що хоча б своїми силами можемо взяти під охорону наші будинки.
25 числа уже почала надходити інформація, що росіяни залишають мітки на будівлях і дорогах. Нам надійшла інформація, що начебто мітка була біля нашого будинку. А вже було запроваджено комендантську годину. На той момент ще не було усвідомлення, що таке комендантська година, і ми почали ходити по дорозі й шукати мітки.
Ввечері до нас прийшли двоє хлопців зі зброєю і сказали: “Що ви там ходили? Комендантська година, хто ви такі?” А виявилося, що це були хлопці, які також самоорганізувалися, ГО Бучанська варта. Вони прийшли, бо їм надійшло повідомлення, що якісь невідомі ходять по дорозі та ставлять мітки.
Так ми познайомилися і домовилися наступного ранку зустрітися, щоб скоординувати нашу спільну роботу щодо охорони. І ми втрьох — я, чоловік і мій сусід — пішли до цієї варти. Виявилося, що це не тероборона, а просто самоорганізація людей і ветеранів, які мали бойовий досвід.
Вони були дуже обурені бездіяльністю місцевої влади. До мене звертались багато людей, які хотіли обороняти місто, але нам не давали контактів тероборони.
— 27 числа хлопці знову попросили мене підійти до варти. Я пропонувала себе і своїх сусідів на допомогу, але в нас зброї не було. Ми туди підійшли, на що хлопці сказали: “Ми хочемо, щоб ти записала з нами прямий ефір”.
Хотіли запросити всіх охочих боронити Бучу і розповісти, яка ситуація. Тільки ми закінчуємо ефір, буквально в ту ж хвилину ми чуємо гул важкої техніки. Старший терміново дав команду “всім по місцях”, тобто, виявилося, вони раніше запланували свої позиції.
Він мене вигнав, а мені від них до будинку було 500 метрів. Тільки я доходжу до будинку, і починаються постріли. Ми уже просто біжимо в будинок і кричимо: “Усім по підвалах!” Нам прилетів снаряд на третій поверх.
Ми були в підвалі, наша свекруха залишалася у квартирі. Я встигла зателефонувати їй, щоб вона сховалася в передпокій і не виходила звідти. Поки були вибухи, сусід почав у групі в Viber писати: “Катя, у вас горить квартира!”
Вийти неможливо було через вибухи, але виявилося, що то дим пішов нам у квартиру з третього поверху. Як тільки більш-менш стихли вибухи, ми вийшли у двір, а наша бабуся сама вдягнулася, вийшла на сходову клітину. У неї вже повністю було чорне обличчя.
Людей, у чию квартиру потрапив снаряд, слава Богу, не було вдома — вони виїхали. Почалися повідомлення в депутатській групі, що горять будинки. Я сказала, що й наш горить на третьому поверсі, на що мені відповіли: “ДСНС до всіх не встигне, тушіть самі”.
Мій чоловік поліз на третій поверх, сусід до нього приєднався, ми передавали вогнегасники, я з четвертого поверху кидала змочені рушники. Чоловіки загасили пожежу й почали виламувати зсередини двері. У мене почалась паніка, тому що я зрозуміла, що вони не можуть вийти. Врешті вони виламали двері, й так ми загасили пожежу. Квартира була чорна.
Це був перший день, перший бій. Тоді загинув мій друг, Володя Ковальський.
Він був на протезах, але був унікальною людиною: організував свій бізнес, побудував будинок, у нього народився син після війни.
Людина повноцінно жила життям. Попри те, що він був на двох протезах, нормально пересувався. Він приходив у шортах до мене у двір, і всі маленькі дівчата хотіли сфотографувати справжнього кіборга. І він прийшов 24 числа в Бучанську варту. Вони його виганяли, казали, що він не зможе відходити в бою.
27 лютого вони прийняли бій, і він загинув. Ми його ще навіть не поховали. Він у морзі. Ми чекаємо до кінця оформлення документів, тому що оскільки не було створено в Бучі територіальної оборони, виходить, що він не воював. А нам треба довести, що він Бучу захищав. І ми це обов’язково зробимо.
Була організована спільна могила, бо орки не давали можливості ховати людей на кладовищі. І ми маємо його поховати, ми знаємо, де він. Тому отак для нас почалася війна.
— Фактично ми відчули повну окупацію з 5 березня. Напередодні вже була відома інформація про те, що росіяни зайшли і з боку Гостомеля, і з боку Ворзеля важкою технікою вулицею Яблунською. І далі вони просувалися, вони були просто всюди, на всіх вулицях.
Люди чекали інформації щодо евакуації, але жодних офіційних даних не було. Це те, в чому зараз найбільше звинувачують люди владу — не було забезпечено жодного інформування.
Міський голова заявив у своєму інтерв’ю Українській правді про те, що він знав, що це буде сіра зона.
Він сказав, що не повідомляв про це громаду, бо не хотів сіяти паніку. Я вважаю ці дії абсолютно неправильними. Тому що з 24 числа, коли вже гвинтокрили полетіли на Гостомель, була можливість повідомити людей про те, що треба покидати місто. Ще тоді, коли були цілі мости.
От до мене подзвонила Дарія — дівчина, яка шукає зниклого брата. Вона, коли почула інформацію, що 9 березня був створений “зелений” коридор, сприйняла це як те, що з міста можна виходити. Дарія написала своєму брату, щоб він рушив на блокпост Жираф в Ірпені і там його чекатиме її чоловік. Він пішов і зник.
Треба було пройти чотири російські блокпости. На кожному проводили обшук, забирали телефони, шукали татуювання і питали, чи ветеран. А враховуючи, що він був ветеран і мав татуювання, то я собі припускаю, що було, коли він потрапив на російський блокпост. До сьогодні з ним немає зв’язку.
От ще дезінформація: третього числа біля міськради українські військовослужбовці підняли наш прапор, хоча він і не був опущений, бо Буча до того часу не вважалася офіційно окупованою.
Вони підняли прапор і оголосили, що Буча звільнена.
А третього числа людей вбивали на вулиці Яблунській, і з третього на четверте відбулася окупація Бучі. Люди, коли побачили, що Буча звільнена, сприйняли цю інформацію так, що можна вільно пересуватися. Хоча до цього ми повідомляли, щоб машинами не їздили та не виходили, бо це небезпечно.
Третього числа в нас був убитий священник УПЦ, якого ми також шукали. Тіло тільки ось нещодавно знайшли й поховали. Він пішов за пайком, бо сказали, що там роздають гуманітарну допомогу. Але був застрелений росіянами.
Нам дуже потрібна була офіційна та правдива інформація.
Вбитий священник у Бучі
— Побачили ми їх вперше 6 березня. У нас зникло світло, і довелося всім виходити на вулицю, щоб розпалити багаття та приготувати їжу й нагріти воду. Повз наш будинок тоді вперше проїхали два БТР з ними на броні. Їх було десь чоловіка по чотири на кожній броні.
Вони проїхали зовсім поруч з нашим дитячим майданчиком, і всі стволи були направлені в наш бік. Це був перший страшний момент, коли ми їх побачили. Вони не зупинялися, хоча ми дуже переживали, що заїдуть до нас на подвір’я. Але вони поїхали до гімназії, яка поруч — там утворили шпиталь.
Потім ми почали бачити патрулі, які проходили по вулицях поруч. І коли ми бачили їх, то кричали в групу, щоб усі ховалися і зачиняли двері.
Ми людям повідомляли, щоб ні в якому разі з ними не контактували, а просто ховалися.
7 чи 8 березня я дізналася, що мій колега-депутат перебуває біля виконкому як охоронець. Я здивувалася і вирішила туди сходити. Зустріла там знайомих охоронців, і там, поки я знаходилася з ними, приїхав БТР до Бучанської ради.
Сиділо троє осіб з буквою V на БТР і георгієвськими стрічками. Це був перший контакт, коли ми власне розмовляли. Вони підійшли і спитали: “Де ваш мер, де ваші депутати?” З нами був третій просто цивільний чоловік, який сказав, що всі виїхали, й спитав, що їм треба.
На що ті сказали: “Ну, треба ж якось життя в місті налагоджувати, треба зустрітися”. Тобто спочатку вони все розбили — воду, електроенергію, а потім “нумо життя налагоджувати”. Цивільний на це сказав, що ми передамо інформацію, як побачимо мера. Вони з цим погодилися, сіли на БТР і поїхали.
Третій контакт з ними був 9 березня. Тоді була оголошена евакуація, яка не відбулась. На неї, як не дивно, прийшли російські солдати — зовсім молоденькі, явно строковики. І от вони просто стояли серед натовпу зі зброєю.
Люди почали їх оточувати й запитувати, що вони тут роблять. Ніхто не ризикував кричати “геть окупантам” або, як в Херсоні, не підіймалися проти них, тому що всі розуміли, що Буча окупована, і це дуже небезпечно. Але жіночки оточували цих солдатів. Видно було, що ті боялися лишатися з народом наодинці, тому вони потихеньку звідти пішли.
— Вулиця Яблунська — це мій виборчий округ. З 2 квітня я почала збирати свідчення людей, які розказували за вбивства на їхніх очах, за те, як людей перевіряли, тощо. У Гаврилівці ми знайшли хлопця, якого брали в полон і знущалися: він собі яму копав, а вони стріляли над його вухом.
Люди розказували, що відбувалося, як орки себе поводили.
Усі однозначно говорять, що особливо вони були жорстокі в останні десять днів перед тим, як пішли. Друга половина березня була найбільш жорстокою.
Якщо вони зайшли в Бучу з третього на четверте березня, то, починаючи з п’ятого числа, стріляли просто всіх, хто був у них на шляху. Тому люди, яких вбили на вулиці Яблунській — це наслідок заходу росіян в Бучу.
За результатами експертизи й за фотографіями, які зараз публікує морг, видно, що це були саме розстріли, не осколкові поранення від хаотичної стрільби, а саме умисні розстріли цивільного населення.
У моргах багато тіл з татуюваннями. Росіяни ходили й шукали, питаючи: “Де ваші нацики?” “Нацики”, я так розумію, для них це асоціації з Азовом, татуюваннями.
А священник, якого вбили, був з Івано-Франківщини. Я так думаю, що вони просто відкрили паспорт, побачили це, а для них це, напевно, “бандерівець”. І от таким чином вони шукали “нациків”, “бандерівців” і вбивали людей.
— В усіх зірвали двері й мешкали тут. На верхніх поверхах були облаштовані снайперські групи. На другому поверсі вони зробили вогневу точку. Те, як вони жили у квартирах, — це просто… У мене після цього склалося враження, що крім дерев’яного туалету з діркою на вулиці вони в житті нічого не бачили.
Вони не розуміли, як користуватися унітазом і що можна змити воду за собою.
Багато людей, які повернулися у свої квартири й потім наводили лад, декілька днів були в стані шоку.
Мені здається, що в Росії дуже велика проблема з нижньою жіночою білизною, тому що вони крали всі плавки й ліфчики.
Я не знаю просто, як таке коментувати. Людина повертається з війни і тягне із собою вживаний ліфчик — це на голову не натягнеш.
У сусідній ЖК вони пригнали КамАЗ і вантажили все туди. Техніку здебільшого не крали, а розбивали: прострілювали або прикладом пошкоджували.
— Зрештою 9 числа мої знайомі з Ірпеня передали інформацію, що про мене вже відомо на російських блокпостах, мене шукають і треба терміново виїхати з Бучі. Я не збиралася їхати, думала до останнього тут залишатися, тому що біля мене організувалося дуже багато людей, які на мене розраховували.
У будинку ми організували охорону, щоб перебувати тут тривалий час. Приготували їжу, воду, ліжка спустили. Спочатку я думала переховуватися, але потім зрозуміла, що це буде небезпечно. 11 числа ми всією родиною, хоч бабуся була проти, зібралися і поїхали в Білогородку.
Я там всередині березня створила збір коштів на свою картку, щоб купити все необхідне для захисників: бронежилети, квадрокоптери. Перебуваючи в окупації, я вже розуміла, що їм потрібно. 2 квітня я приїхала сюди з першим гуманітарним вантажем. І з того часу ми фактично кожного дня возимо допомогу в Бучу. Люди ще потребують її.
Після того, як українські війська звільнили міста Київщини, що перебували під окупацією, увесь світ побачив жахливі картини. Історія загиблого чоловіка на велосипеді в Бучі задокументована як доказ тих звірств, що творила російська армія.