Сергій Возюк, 91-річний житель Вінниччини, називає себе найстарішим волонтером України. Чоловік активно допомагає нашим військовим.
Він пережив жахи Другої світової війни з клеймом “син ворога народу”, а тепер приділяє свій час та зусилля для підтримки військових, плетучи маскувальні сітки та роблячи консервацію, яку відправляє на фронт. Детальніше його історію розповіли у виданні Hromadske.
Сергій проживає в містечку Ямпіль, що розташоване неподалік від кордону з невизнаним Придністров’ям. З його дому відкривається краєвид на мальовничі молдовські ліси. У його дворі можна побачити маскувальну сітку завдовжки чотири метри, яку він з гордістю демонструє, зазначаючи, що за рік зміг сплести 62 такі сітки.
Чоловік люб’язно запрошує до своєї кімнати й відразу ж пропонує чай зі звіробоєм. Поруч з порогом стоять кілька пакетів із нарізаною тканиною для майбутніх сіток.
Пан Сергій ретельно підготувався до візиту: одягнув свою парадну сорочку з волонтерськими та трудовими нагородами, а також начистив взуття. На столі можна побачити пироги та фрукти, а в куточку — банки з консервацією, приготовленою для військових.
Сергій розповідає про своє дитинство. Він народився у 1932 році в Ямполі. Його родина дивом вижила під час Голодомору.
Пригадую, дідусь сидить, варить картоплю в казані, а поряд пес завиває. Я питаю: Дідусю, а чому собака виє? І чую відповідь: Ей, сину, він їсточки хоче, та й плаче.
Він також згадує про важкі часи після арешту його батька в 1937 році, якого відправили на Колиму як “ворога народу”. Його заарештували й забрали прямо із пекарні, де той працював завгоспом.
Батьку дали десять років таборів і п’ять років невиїзду як “ворогу народу”. Мені було тоді п’ять років.
Мама Сергія залишилася з двома маленькими дітьми на руках. Сергій змалечку був змушений працювати. Він пас свиней та худобу і наймався до багатіїв. Він згадує, як сусід-чоботар запропонував йому навчитися шити взуття, щоб заробляти на життя. Він погодився і швидко опанував це ремесло.
Але його спокійне життя було перерване початком Другої світової війни. Тоді йому було всього дев’ять років.
Сергій Возюк згадує страшні події Другої світової війни в Ямполі. Його мама викопала землянку, щоб вони могли ховатися під час бомбардувань. Однак Сергій не бажав ховатися у ямці, вважаючи це небезпечним. Він пішов до своєї бабусі в сусіднє село, щоб переконати її забрати свою маму і брата з небезпечного місця. На наступний день вони приїхали візком й так і зробили.
За кілька днів Сергій вирішив навідатися у хату, щоб погодувати курей. Повернувшись додому, Сергій знайшов свій будинок розграбованим, стіну будинку зруйнованою, а землянку, яку викопала його мама, пошкоджену снарядом.
— Багато курей тоді побило. Вже як прийшли наші партизани, то стало легше. Я почав працювати у воєнторзі чоботарем. Вмів шити модельні туфлі, жіночі та чоловічі чоботи, — згадує Сергій.
Джерело фото: Hromadske
У післявоєнні роки він працював у колгоспі на конях. Потім усю молодь забирали на навчання на завод. Після року навчання Сергія відправили працювати на шахту як столяра. У той період його батько, якого було заслано, написав листа в 1949 році, запрошуючи родину до себе.
Сергій та його матір вирішили їхати до батька в Магаданську область. Для збору коштів на дорогу вони продали свою хату в Ямполі та накопичили провіант, який надіслали в Росію, щоб забрати після прибуття.
У Ленінграді вони очікували на телеграму від батька, провівши 12 днів на станції. Щоб зібрати гроші на подальшу поїздку, Сергій продавав сушені яблука, сливи та інші продукти на ринку.
У такий спосіб їм вдалося накопичити гроші на квитки до Владивостока. По приїзду вони чекали звістки від батька. Мама щодня ходила на пошту і в один з днів нарешті прийшли кошти.
Після чого вони пароплавом дісталися до Магадана. Про зустріч із батьком Сергій розповідає емоційно, тремтячими руками витираючи сльози.
— Я вмикаю у чергового по бараку радіолу, бачу — заходить чоловік в довгому пальті. Пошепки питає: Вознюк Марія здєсь? У відповідь: Вона вас давно чекає. Мама почула татів голос, біжить до нього і голосить: Іллюшо, я так намучилась! — згадує чоловік.
У Магадані сім’я прожила чотири роки в скрутних умовах, спочатку мешкаючи в стайні, а потім у невеличкій хатині. Сергій згадує про те, як на нього напали росіяни, внаслідок цього залишилися шрами на обличчі.
Час у Магадані був важким, і він не має щасливих спогадів про цей період.
Сергій вирішив вступити до армії та служив у морському флоті на Сахаліні. Після демобілізації у 1956 році він повернувся до Ямполя, куди його сім’я вже повернулася з Магадану. Він розповідає, що після смерті Сталіна багато українців повернулися на батьківщину.
Кімната Сергія Возюка вражає кількістю грамот та подяк, які він отримав за дев’ять років волонтерської діяльності. Ці нагороди розвішані у кожному куточку кімнати.
Після початку повномасштабного вторгнення Сергій не вагаючись пішов волонтерити разом з іншими жителями міста, що збиралися у будинку культури для плетіння маскувальних сіток. А потім він продовжував цю роботу і вдома.
У його рідному містечку Ямпіль він допомагав місцевій теробороні, забезпечуючи їх консервацією.
— Я щороку пересилаю біля сотні банок із компотами та кислими огірками чи помідорами нашим воїнам. Знаю, як їм там важко. Про всяк випадок я зробив собі запасу макаронів. Купив 120 пачок Мівіни. Люблю макарони із юності. Нехай будуть, — усміхається чоловік.
Нині його двоє онуків служать у Збройних силах України, захищаючи країну біля Придністров’я. Один з онуків був військовим у війні на Донбасі, а інший приєднався до армії після початку повномасштабного вторгнення.
У їхній родині всі пишаються одне одним, проявляючи щоденну любов до своєї країни через власні вчинки.
Головне фото: Hromadske, Facebook Генеральний штаб ЗСУ.
Раніше ми розповідали, як жінки опанували шахтарську справу через брак робочих рук.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.