Фото Unsplash, Українська Правда. Життя Ранок 24 лютого українці зустріли в паніці та тривозі. Перші дні та навіть тижні люди не покидали метро, яке слугувало укриттям. Приносили матраци, ковдри та навіть намети, жили на станціях. Анна — вчителька з Харкова, працювала з дітьми прямо з метро. Вона відразу спустилася у метро і провела там кілька тижнів, не підіймаючись у місто без нагальної потреби. Вона розповіла Вікторії Андрєєвій з УП.Життя про те, як жили люди у метро. Ранок 24 лютого Анна дізналася про війну із соціальних мереж. Тоді рекомендували спуститися в укриття, але люди не знали, де вони розташованні, тож побігли до метро. — Першу ніч провели хто як: хтось приніс каримати, хтось — ковдри, дехто присів на лавочці. Вранці всі пішли додому, бо думали, що все. А я лишилась, бо думала, що надто рано, — розповідає жінка. Так і сталося. Вже об 11 ранку люди почали знову ховатися у метро, бо розпочався обстріл міста. Атмосфера у метро була напружена: усі нервували, хтось плакав. Не можна було зарядити телефони, адже було лише кілька розеток. До туалетів були черги. — Прийшло усвідомлення, що війна не закінчиться швидко і нам тут доведеться залишитися надовго. Перші три дні не хотілось ні їсти, ні спати, геть нічого не хотілося, — каже Анна. Йшли 14 км пішки тунелями метро За кілька днів станція метро, де перебувала Анна, наповнилася людьми — їх було близько тисячі. Тут збиралися ті, хто хотів виїхати з Олексіївки (район Харкова – ред.). Але поїзди не ходили, людям доводилося йти пішки 14 км тунелями до вокзалу. Були групи, яких вели поліціянти або волонтери. А були такі, хто наважувався йти самотужки. Часто працівники станції казали, що по всьому тунелю увімкнене світло: “Як хочете, то йдіть”, — ділиться вчителька. Але сама вона лишилася на станції, компанію їй склали бабусі. Вони теж наказували своїм дітям та онуками виїжджати, а потім і самі намагалися виїхати хоча б у Харківську область. Читати на тему Тут починаєш цінувати життя! Харківські волонтери про жахи війни, допомогу іноземних друзів та моральний дух харків’ян Про моральний дух харків’ян, поїздку у деокуповану Балаклію та залучення іноземних партнерів — інтерв’ю з волонтерами. Будні в метро Анна облаштувала собі робоче місце — стільчик за колоною в метро. Згодом “переїхала” у куточок у вагоні — в ньому було темно та відносно тихо. Вона розповідає, що в метро всі жили у чергах: до туалету, зарядити телефон, закип’ятити воду у чайнику. Згодом люди принесли подовжувачі, хтось мікрохвильовку, чайники. — Перші кілька ночей вхід в метро не зачиняли, тож міг зайти хто завгодно. Через день-два люди почали обурюватися політиці “відкритих дверей”, адже усі були з цінними речами й не почувалися у безпеці, — каже жінка. З часом харків’яни змогли визначити “графік обстрілів”. Росіяни починали завдавати ударів близько 8 ранку, а метро відкривали о 6 ранку. Було кілька годин, щоб відвідати домівки. Я “провідувала” квартиру кілька разів на тиждень. Встигала помитися, раз на тиждень — помити голову, — ділиться вчителька. Уроки з метро — Я сиділа в метро, щоб нічого не чути. Там тільки ти новини читаєш, але не здригаєшся від кожного різкого звуку. Я не ночувала вдома і зберегла свою психіку, — зізнається Анна. У побуті було складно, але її заспокоювало те, що вона була серед людей. Усі спілкувалися та ділилися історіями. А на 8 березня військові, які були біля метро, подарували усім жінкам на станції квіти. Так в Анни на робочому місці з’явився букет тюльпанів. — На щастя, директорка приватної школи, у якій я працюю, у перші ж дні на онлайн-нараді поділилась ідеєю переїзду. Вона пояснила план на найближче майбутнє, і стало спокійніше. Тому у мене була мета і план, що ми робитимемо далі. Це заспокоювало, що так не буде постійно, — розповідає вчителька. З 14 березня поновилися уроки. Анна спілкувалася зі своїм першим класом. Уроки були в ігровій формі, усі розповідали свої історії та ділилися хвилюваннями. Це було важливо для дітей. У другій половині березня жінка виїхала з Харкова у Дніпро, а потім — до ЄС. У серпні повернулася до Харкова на кілька днів, щоб забрати речі. Мої знайомі досі живуть і ночують в метро. Їхні намети та матраци стоять уже не на платформі, а трохи збоку, біля входу. Там живуть і ті люди, які залишилися без квартир, або ті, хто бояться повертатись додому, — ділиться вона. Вчителька ледве пережила три ночі в Харкові, постійно боялася вибухів та сирен. — Лежиш і чекаєш. А подумки: “Хоч би мимо!” Добре, що вийшло виїхати, а не залишилася звикати до війни, — зізнається вона. Раніше ми розповідали історію маріупольця, який вирвався з блокади та пережив допити росіян. А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше! Теги: війна в Україні, Життєві історії, Харків Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Тут починаєш цінувати життя! Харківські волонтери про жахи війни, допомогу іноземних друзів та моральний дух харків’ян Про моральний дух харків’ян, поїздку у деокуповану Балаклію та залучення іноземних партнерів — інтерв’ю з волонтерами.