Ранок 24 лютого українці зустріли в паніці та тривозі. Перші дні та навіть тижні люди не покидали метро, яке слугувало укриттям. Приносили матраци, ковдри та навіть намети, жили на станціях.
Анна — вчителька з Харкова, працювала з дітьми прямо з метро. Вона відразу спустилася у метро і провела там кілька тижнів, не підіймаючись у місто без нагальної потреби. Вона розповіла Вікторії Андрєєвій з УП.Життя про те, як жили люди у метро.
Анна дізналася про війну із соціальних мереж. Тоді рекомендували спуститися в укриття, але люди не знали, де вони розташованні, тож побігли до метро.
— Першу ніч провели хто як: хтось приніс каримати, хтось — ковдри, дехто присів на лавочці.
Вранці всі пішли додому, бо думали, що все. А я лишилась, бо думала, що надто рано, — розповідає жінка.
Так і сталося. Вже об 11 ранку люди почали знову ховатися у метро, бо розпочався обстріл міста. Атмосфера у метро була напружена: усі нервували, хтось плакав. Не можна було зарядити телефони, адже було лише кілька розеток. До туалетів були черги.
— Прийшло усвідомлення, що війна не закінчиться швидко і нам тут доведеться залишитися надовго. Перші три дні не хотілось ні їсти, ні спати, геть нічого не хотілося, — каже Анна.
За кілька днів станція метро, де перебувала Анна, наповнилася людьми — їх було близько тисячі. Тут збиралися ті, хто хотів виїхати з Олексіївки (район Харкова – ред.). Але поїзди не ходили, людям доводилося йти пішки 14 км тунелями до вокзалу.
Були групи, яких вели поліціянти або волонтери. А були такі, хто наважувався йти самотужки. Часто працівники станції казали, що по всьому тунелю увімкнене світло: “Як хочете, то йдіть”, — ділиться вчителька.
Але сама вона лишилася на станції, компанію їй склали бабусі. Вони теж наказували своїм дітям та онуками виїжджати, а потім і самі намагалися виїхати хоча б у Харківську область.
Анна облаштувала собі робоче місце — стільчик за колоною в метро. Згодом “переїхала” у куточок у вагоні — в ньому було темно та відносно тихо.
Вона розповідає, що в метро всі жили у чергах: до туалету, зарядити телефон, закип’ятити воду у чайнику.
Згодом люди принесли подовжувачі, хтось мікрохвильовку, чайники.
— Перші кілька ночей вхід в метро не зачиняли, тож міг зайти хто завгодно. Через день-два люди почали обурюватися політиці “відкритих дверей”, адже усі були з цінними речами й не почувалися у безпеці, — каже жінка.
З часом харків’яни змогли визначити “графік обстрілів”. Росіяни починали завдавати ударів близько 8 ранку, а метро відкривали о 6 ранку. Було кілька годин, щоб відвідати домівки.
Я “провідувала” квартиру кілька разів на тиждень. Встигала помитися, раз на тиждень — помити голову, — ділиться вчителька.
— Я сиділа в метро, щоб нічого не чути. Там тільки ти новини читаєш, але не здригаєшся від кожного різкого звуку. Я не ночувала вдома і зберегла свою психіку, — зізнається Анна.
У побуті було складно, але її заспокоювало те, що вона була серед людей. Усі спілкувалися та ділилися історіями. А на 8 березня військові, які були біля метро, подарували усім жінкам на станції квіти. Так в Анни на робочому місці з’явився букет тюльпанів.
— На щастя, директорка приватної школи, у якій я працюю, у перші ж дні на онлайн-нараді поділилась ідеєю переїзду. Вона пояснила план на найближче майбутнє, і стало спокійніше.
Тому у мене була мета і план, що ми робитимемо далі. Це заспокоювало, що так не буде постійно, — розповідає вчителька.
З 14 березня поновилися уроки. Анна спілкувалася зі своїм першим класом. Уроки були в ігровій формі, усі розповідали свої історії та ділилися хвилюваннями. Це було важливо для дітей.
У другій половині березня жінка виїхала з Харкова у Дніпро, а потім — до ЄС. У серпні повернулася до Харкова на кілька днів, щоб забрати речі.
Мої знайомі досі живуть і ночують в метро.
Їхні намети та матраци стоять уже не на платформі, а трохи збоку, біля входу. Там живуть і ті люди, які залишилися без квартир, або ті, хто бояться повертатись додому, — ділиться вона.
Вчителька ледве пережила три ночі в Харкові, постійно боялася вибухів та сирен.
— Лежиш і чекаєш. А подумки: “Хоч би мимо!” Добре, що вийшло виїхати, а не залишилася звикати до війни, — зізнається вона.
Раніше ми розповідали історію маріупольця, який вирвався з блокади та пережив допити росіян.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!