Тут починаєш цінувати життя! Харківські волонтери про жахи війни, допомогу іноземних друзів та моральний дух харків’ян

Їм уже ніде розміщувати гуманітарний штаб, бо більшість шкіл у Харкові потрощені або зруйновані.

Харківські волонтери з ГО Звичайні люди з першого дня кинулися допомагати українцям в регіоні і до своєї роботи долучили благодійників з Європи, США та навіть Тайваню. Втім, за півроку повномасштабної війни вони відчувають страх не за умови, в яких змушені працювати, і навіть не за власне життя, а за те, де дістати фінансування на нові партії гуманітарки.

До того ж після звільнення значних територій Харківщини допомога потрібна багатьом, стверджують волонтери.

Про моральний дух харків’ян, поїздку у деокуповану Балаклію та залучення цілої мережі іноземних партнерів до підтримки українців ми спілкувалися з очільницями організації Іриною й Анною та їхнім польським колегою Адріаном.

— Як для кожного з вас почалася війна?

Анна: Вона для нас почалася ще у 2014 році, звісно. Але нашим основним напрямом роботи до 24 лютого була підтримка діток з дитбудинків та з неблагополучних сімей. До 28 лютого я особисто ховалася в метро і постійно думала, що робити далі і як допомагати людям, бо я бачила ці потреби щодня.

І 28-го мені остогидло сидіти в підземці, і я долучилася до друзів, які вже починали розвозити речі людям.

Перша проблема одразу — нема палива. А до цього ще й постійні повітряні тривоги, реальна війна просто на вулицях рідного міста, літає над головою. Ледь встигали десь сховатися.

В нас була одна машина перші дні — нам її дав наш друг. І нас було двоє — я і мій колега Саша. Були дуже хороші донати від українців, які допомагали нам закуповувати речі, їжу і діставати бензин.

Ірина: Спершу я лишалася в Харкові, але після прильоту в мій район мій син переніс дуже великий стрес, перестав їсти і спати, ми ховалися просто в підвалі будинку. Тож я була змушена спершу вивезти свою дитину звідти. Тому ми поїхали в село Білозір’я на Черкащині.

Я і до цього займалася оформленням фінансової підтримки для нашого фонду. Тому змогла подавати заявки на гранти і шукати партнерів дистанційно, вже під час повномасштабного вторгнення. Я постійно передавала наші контакти усім, кого знала тут і за кордоном. Просили про будь-яку допомогу.

Анна: Почали дзвонити і проситися допомагати особисто — то мішком картоплі, то прийти і просто щось носити або роздавати. Сидів у нас один волонтер, який є чинним кандидатом наук, і каже: “Ну, нічого! Сиджу і фасую картоплю! Роблю, що можу”.

І бізнесмени почали долучатися, і люди з керівних посад — навіть директор заводу одного у нас став водієм. Ніхто не цурався. Зараз у нас понад 150 зареєстрованих волонтерів.

Адріан: Перед початком війни я тривалий час цікавився ситуацією, вивчав її, але не міг собі навіть уявити, що з її початком опинюся як волонтер спершу у Львові, а потім і у Харкові.

— Як до вашої команди долучився Адріан та інші іноземні волонтери?

Адріан: Після вторгнення я поїхав зі знайомими до Львова, там на вокзалі я допомагав розселяти переселенців по притулках. Пізніше мій польський перукар (а він сам із Харкова) поділився зі мною контактами людини, що евакуює звідти, і я зміг домовитися, щоб їздити вже безпосередньо допомагати. Так мене запросили приїхати у квітні.

Першу ніч у Харкові я спав у одного з волонтерів — він жив у віддаленому районі від фронту, але було чутно вибухи. Наступні дні мені запропонували бути постійно поруч, і я лишився вже ночувати з волонтерами по підвалах.

А в одній зі шкіл, де базувався гуманітарний штаб, я познайомився з дівчатами з ГО Звичайні люди. Вони мені вже як рідні! Так я їздив ще кілька разів — з Польщі прямо сюди. Зараз я знову тут, вже частіше, ніж вдома, буваю (сміється — ред.).

Моє завдання — організувати збір гуманітарки у Польщі. Часто це продукти і речі від італійських, німецьких і власне польських фондів, а уже від їхнього імені я везу до України вантажівки, супроводжую їх і роздаю усе людям у Харкові та області, іноді теж і на Донеччині, Запоріжжі.

Я роблю це, бо знаю, що Україна стримує Путіна і його терористів, а якщо ми їй не допоможемо, то виганяти окупантів зі зброєю у руках доведеться одного дня у Варшаві.

Анна: Адріан нас вже і польської навчає потроху, і англійської, бо возить до нас десятки європейських волонтерів. Завдяки йому ми зі стількома людьми познайомилися, що зараз у мене близько плюс тисячі нових контактів у телефоні.

— Хто з-за кордону ще підтримує вас?

Адріан: Я залучав і привозив сюди групу зі Швеції, окремо зголошувалися волонтери з Франції, Португалії. А нещодавно, коли в мене вже не було коштів самому фінансувати транспорт і не було в кого просити, я дивом через знайомих знайшов контакт одного тайванця.

Він людина духовна, монах. Але він страшенно переймається українським питанням, йому близька ця тема, і він мені запропонував 100 тисяч злотих (понад 780 тис. грн — ред.) на новий вантаж, але хотів їздити і роздавати його особисто зі мною. Тож я знайшов перекладача з китайської, і ми зробили це! Він приїхав з Тайваню аж сюди у моєму супроводі.

Анна: Наші друзі з-за кордону організовували нам зустріч з англійськими волонтерами, німецькими, американськими. Нам регулярно допомагає з вантажами для цивільних у прифронтових зонах Червоний Хрест, у нас із ними підписаний меморандум.

Крім цього, ми стабільно працюємо з організаціями зі Швеції, США, Німеччини. Щось ми отримуємо для жителів міста, щось — для військових, переважно шоломи, жилети, ліки та медичне обладнання першої необхідності.

Адріан: Я щоразу, як приїжджаю до Польщі, і навіть звідси дистанційно намагаюся залучити когось до поїздок сюди або просто до фінансової допомоги. Хтось мене знаходить сам через соціальні мережі.

Я їм кажу: “Покажу вам гарні краєвиди України! Поїхали, тобі сподобається!” (сміється — ред.). Насправді я жартую. Все серйозно, і я морально готую усіх, хто їде, до того, що вони тут побачать, і попереджаю, що звідси можна й не повернутися. Хтось дуже ініціативний.

Наприклад, один чоловік із Франції безкоштовно вивозив людей зі Львова до Парижа. А потім зацікавився і захотів спробувати щось нове й поїхати вже прямо сюди. Поїздки сюди — це певний наркотик! (сміється — ред.) Сам їхав на три дні, а загалом я вже тут 65!

Читати на тему

У минулому волонтерка та сомельє, зараз — саперка та парамедикиня. Жінки-військові про будні на фронті

Розповідаємо історії жінок, які захищають Україну на фронті.

— Як реагують на реалії війни іноземці, які приїздять до Харкова допомагати вам?

Адріан: Коли я привіз тайванця, то він просто мовчки дивився на усі ці зруйновані будинки і дуже мало говорив. Навіть коли дівчата-волонтерки з ним говорили, він не дуже був налаштований після побаченого спілкуватися.

Ірина: Ми показали йому Салтівку, і він був шокований. Це мій рідний район, який повністю постраждав. Там жило 470 тисяч людей, а нині — близько 200. Там розруха і хаос війни.

Тайванець просто не міг вимовити ні слова від побаченого, тільки фотографував усе на смартфон. І так майже щоразу, коли приїздять іноземці.

Вони не можуть осягнути думки, що одне з найбільших міст України так понищене.

Адріан: Та я сам як іноземець, коли тут був у квітні, приїхав уперше, був вражений. Не таким я уявляв Харків.

— Як це організаційно — співпрацювати з міжнародними фондами і з самими іноземними волонтерами? Чи охоче вони надають підтримку?

Ірина: Скажу відверто, це дуже нелегко. Досі у волонтерській справі присутньо багато бюрократії, папірчиків. Іноді це дуже заважає, коли допомога потрібна тут і зараз. Плюс — постійно розривається телефон. До того ж ми змушені постійно звітувати у різних форматах усім фундаціям, які надають кошти і речі.

Анна: А самі ми, якщо чесно, не знаємо, де приткнутися. Спершу ми базувалися в одній школі, потім нам довелося звідти їхати, бо було надто багато людей у самій школі. Зараз ми знову шукаємо нове місце з міркувань безпеки — тут постійно літає над головою. Знайти нове місце складно, бо шкіл у Харкові неушкоджених дуже мало — менш як 40% точно. 

Щодо співпраці з волонтерами, які їдуть сюди вперше з-за кордону, то тут скажу одне — вони дуже непередбачувані. З ними треба постійно бути на зв’язку, щоб вони не загубилися, тим паче у них же перетин кордону, там завжди якісь пригоди.

Ну і плюс завжди є мовний бар’єр, купа іноземців, у всіх свої мови. До того ж волонтери деякі приїздять на обмежений час, і за цей час їм треба організувати цілий тур по регіону, щоб вони все передали людям. Це теж час і зусилля.  

Ірина: Волонтерська справа змушує діяти рішуче, щоб отримати необхідне для нужденних і військових. Якось ми прийшли по консерви до одного настоятеля у храмі, який хотів співпрацювати. Я в нього напряму питала: “Є консерви? Нема? Ну то до побачення!”

Адріан: Так, я був з нею тоді! Іноді просто не вистачає часу на балачки, потрібно сконцентруватися на справі й шукати варіанти розв’язання проблем місцевих.

— Після півроку війни в Україні — яка атмосфера у Харкові зараз, якщо порівняти з першими місяцями?

Адріан: Коли я в’їхав у місто на початку квітня, то як порівняти з тим, що зараз — це небо і земля. В ті перші місяці там на вулицях їздили лише військові автівки. Здавалося, що місто мертве, а його мешканців нема, хоча вони просто сиділи тижнями по підвалах.

Зараз тут усе ще мало що можна купити, майже нічого не працює, нема роботи, бізнес стоїть, але тут більше людей, тут є відчуття, що місто оживає. Та все одно — проти західних або центральних міст навіть зараз різниця є.

Тут ти починаєш цінувати життя і його зручності. Ту саму електроенергію, якої тут взагалі не було нещодавно через обстріли росіян.

Ірина: Після повернення з Черкащини сюди у липні з сином у мене був шок. Усі надвечір закривають штори й вікна, вимикають світло. Атмосфера війни не покидає. Якось я від незвичності у комендантську годину поверталася до міста після розвезення гуманітарки, і мене зупинили на блокпості, детально перевіряли.

Я звикла вже. І до такої реальності, і до того, що ніде купити одяг чи ще щось потрібне. Мій 13-річний син зі мною допомагає, теж звик, хоч спершу боявся вибухів і тривог. А нині радо спілкується з військовими, навіть розбиратися став у видах дронів, у калібрах зброї. Йому подобається волонтерська двіжуха!

Анна: До речі, люди тут від першого дня не змінили своєї позиції — вони неймовірно виручають одне одного. Обмінюються технікою, одягом, харчами. З кожним днем я особисто бачу шалений прогрес людяності серед місцевих.

Так, ми в цій довбаній руській рулетці, ми не знаємо, куди влетить. Але ми на неймовірному драйві усі. 

Читати на тему

Врятувались самі, а тепер допомагають іншим — історія незламної родини волонтерів з Донеччини

Анастасія Підгорна кілька місяців тому з чоловіком та донькою вибиралась з Бахмуту. А нині родина волонтерить в Одесі.

— До речі, містяни, попри постійні обстріли, продовжують чепурити клумби й відновлювати зруйноване. Який настрій зараз у самих харків’ян?

Ірина: Оптимісти і просто безстрашні! Іноді бувають нахабнуваті люди, зізнаюся чесно. Є такі, хто просить більше, ніж потребує, обманюють. Навіть сварилися одного разу люди, не могли поділити гуманітарку. Але егоїстів дуже мало. Більшість містян вдячні за будь-яку допомогу. А от волонтери працюють за їжу і цигарки, грубо кажучи (сміється — ред.).

Анна: Більшість містян стали однією родиною. Велика повага до комунальників — висаджують квіти, де ще вчора прилітало.

Ми так любимо своє місто, так пишалися Харковом до війни, що зараз ми нізащо не віддамо його ворогу! Не дочекаються!

І чесно вам скажу, ті, хто раніше жалілися на владу і на життя, обожнюють свою землю і моляться за Україну. У всіх змінилися цінності, втім, багато хто не хоче звідси їхати й кидати усе.

Адріан: Волонтери вражають тим, що не спиняються. Не здаються, хоч як буває важко. Я це бачу щоразу, як приїжджаю. І ми ж не лише працюємо у місті, ми їздимо по цілій області. Ми бачили різне — і жінок, які виповзають із квартир на колінах, бо не мають сил іти від голоду, стареньких, до яких ніхто не приїздить тижнями. Ми почуваємося відповідальними за них усіх.

— Які враження від першої поїздки у деокуповані частини регіону, зокрема до Балаклії?

Адріан: Балаклія потрощена, але, на мій погляд, не тотально. Росіяни там були певний час, розміщувалися і жили. Це точно не харківська Салтівка по вигляду, але є і розбомблені будинки. Місцеві жителі розповідають, що тут возили гуманітарку самі росіяни.

І навіть непогану, не лише з борошном та олією. Але багато хто по неї не приходив принципово. При цьому не було і страшного голоду. Люди якось виживали на своїх запасах. Але морально було важко, розповідали жителі.

До однієї хати орки заходили скористатися Wi-Fi. Не просили, а наказували дати їм доступ. І люди під дулом давали їм, що вони хотіли. Я особисто чув людей, які розповідали, як сильно чекали ЗСУ. Були й такі, які під час роздачі нашої гуманітарки скаржилися, що довго стоять у черзі.

Різні люди є. Скажу точно — дуже шкода діточок, які застали це страхіття. Була дівчинка, яку батьки зачинили в хаті й пішли на пошуки продуктів по магазинах, і тоді вона застала ворожий обстріл сама вдома.

Частина ракети впала в її будинок, вона дуже була налякана. Загалом зараз люди налаштовані дуже позитивно, діти махають українськими прапорами, а дорослі кажуть, що росіяни під кінець втратили віру в себе й ганебно тікали.

Українських захисників дуже мотивує атмосфера, якою їх зустріли.

Нам як волонтерам вдалося завезти 1700 пакунків речей для людей. Вони їм були дуже потрібні. Але там і надалі нема ні води, ні світла. Попри це, місцеві щасливі, по-справжньому щасливі, що їх звільнили. Я теж щасливий, що побачив це. Для мене це спогад на все життя.

12 вересня ГО Звичайні люди разом з ГО У.Права доставили понад 1700 продуктових наборів мешканцям Балаклії від Всесвітньої продовольчої програми ООН та Товариства Червоного Хреста України.

— Які потреби жителів Харківщини нині загалом?

Ірина: Потреба в зимових речах зараз найбільша: одяг, генератори, паливо для генераторів, дрова, консерви, макарони, фільтри для очищення води. Ми дуже переживаємо за сезон холодів.

Військовим потрібні засоби гігієни, спальні мішки для захисників, бо вони в окопах дуже мерзнуть. Із цим ми просимо допомогти міжнародний фонд у Нью-Йорку, вже надіслали заявку на грант у півмільйона доларів. Сподіваємося, все вийде. Бо ці ресурси страшенно потрібні, надворі вже холодно.

Анна: З миру по нитці — зберемо! 95% допомоги ми отримуємо з-за кордону. Надія на те, що там не втомляться від війни і продовжуватимуть підтримувати.

Адріан: Я теж налаштований продовжувати! Привезти гуманітарку я зможу, але щодо речей, генераторів і техніки для обігріву, засобів очищення води — багато що залежить від можливостей фондів, з якими я співпрацюю. Вони мають знати, чого тут потребують, і вирішувати, чи можуть це дати. Від себе я триматиму в курсі європейських колег, і точно на цьому наші завдання тільки набирають обертів! Слава Україні!

Отримати допомогу ти зможеш на сайті ГО Звичайні люди, а допомогти фінансово — за посиланням.

Українців хвилює те, в яких умовах живуть наші захисники на фронті. Дивись на власні очі.