Врятувала немовля, втратила чоловіка і намагається знову дихати — історія Даші

Кожна з таких історій — як шрам, що ніколи остаточно не загоїться. Але попри біль, жінки продовжують жити. Виховують дітей, працюють, волонтерять, не здаються.

Даша — одна з них. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їй було 29. У неї щойно народилася донька, був дім у Мелітополі, улюблена робота в школі, коханий чоловік — коваль на заводі. А потім… велика війна.

Даша проривалася з окупації з немовлям на руках, ночувала в підвалах, втратила дім, а згодом — і чоловіка. Сьогодні вона проходить програму Незламна мама від Фонду Маша, відновлює себе — і тримається заради дитини. Це її історія.

Коли прийшла війна

До 2022 року життя родини було звичайним і щасливим. Поки не впали перші бомби на аеродром біля Мелітополя.

— Пам’ятаю, як ми прокинулися, в повному шокові почали збирати речі, документи, а потім подивилися з чоловіком одне на одного. Куди ж ми поїдемо з нашого дому? Нікуди…, — згадує Даша.

Потім у місті з’явилися російські танки й вертольоти. Спочатку люди ходили на мітинги, намагалися говорити з окупантами, але вони мовчали…

А потім почали стріляти по ногах: так мітинги й закінчилися.

У місті зник зв’язок, магазини розгромили, полиці спорожніли, ціни злетіли до небес. Два тижні родина провела в підвалі. Донька Стася, якій тоді було лише 7 місяців, сильно реагувала на вибухи. Так тривало місяць, поки родина не наважилась на виїзд. Чоловік сказав:

— Дашо, якщо ми не виїдемо, вони прийдуть і скажуть мені воювати за них. Я не погоджуся, і мене розстріляють, — пригадує Даша.

Фото з архіву родини

Втекти з окупації

Вони зібрали речі за вечір. На скло авто наклеїли папірці з написом “ДЕТИ” — російською, щоб окупанти розуміли. Взяли ще двох незнайомих людей: бабусю та дівчину з дитиною.

Дорога до Запоріжжя, яка раніше займала кілька годин, розтягнулась на понад 12. Даша розповідає, що вони проїжджали 22 російські блокпости, де всіх обшукували, перевіряли телефони, а чоловіків змушували роздягатися.

Щоб їх пропускали швидше, вона щипала доньку за п’яточку — та починала плакати. Це рятувало. “Я знала, що це неправильно, але діяло. Вона наша маленька геройка!” — говорить Даша.

— Коли ми доїхали до першого українського блокпоста, то вийшли з машини, впали на землю і почали плакати. Ми обіймали військового, який нас зустрів, і не могли повірити, що ми на вільній землі.

Читати на тему

Фото власного дому — табу! Поради, які допоможуть виїхати з окупації

Як виїхати з окупації: поради речниці обʼєднання тимчасово окупованої Херсонщини HUMANITY.

Жити без дому

Спочатку вони пожили в Кропивницькому, потім переїхали до Львова, Даша з донькою виїжджали за кордон, у Словаччину та Болгарію. Тепер живуть у Полтаві. Але нові міста не сприймались.

Даша зізнається, що довго відмовлялася навіть вивчати маршрути транспорту — настільки сильно хотілося додому. Вона каже: почувалася деревом без коріння.

У Львові чоловік спочатку шукав роботу. А потім повідомив, що йде до військкомату. Як з’ясувалося пізніше, він сам попросився на фронт. Сказав, що хоче, щоб його дитина зростала вдома. Даша не зупиняла.

— Мені казали: як ти його пустила? А як я могла не пустити? Він доросла, мудра людина. Справжній богатир, за яким я завжди була, як за стіною, якого безмежно люблю та поважаю.

Він пишався, що допомагає звільняти наші території, що корисний. А я пишалася ним. А ще він казав, що все обов’язково буде добре. І я йому вірила.

Він служив в морській піхоті протягом 19 місяців. Мав серйозні поранення й контузії, але щоразу повертався до своїх побратимів. Вона весь цей час залишалась із донькою — чекала на дзвінки, передавала смаколики, готувала посилки.

Коли влітку був у відпустці, родина об’їхала майже всю країну — побачились з усіма близькими. А зустріч в жовтні була останньою.

Фото з архіву родини

“Вовка загинув”

В той день Даша була на змаганнях в Чернівцях із подругою-тренеркою, зупинилися в готелі.

— Я побажала йому доброго ранку. Але він не відповів. І на фото Стасі не відповів. І в обід не відповів. Я не хвилювалася — він і раніше під час операцій зникав і на два дні, і на тиждень.

Але близько 23:00 зателефонував побратим і сказав: “Дашо, я побратим твого чоловіка. Вовка загинув”. Жінка впала на підлогу в коридорі й завила. Люди виходили з номерів, а подруга пояснювала: “Вибачте, в неї чоловік загинув”.

Потім було слідство й упізнання. Даша просила подивитись лише обручку та його шийну прикрасу, що колись подарувала — цього було б достатньо.

— Мені відповіли, що так не можна. І я впізнала свого загиблого чоловіка. Я зробила це, — говорить жінка.

Родина з двох

Після похорону донька перестала спати і їсти. Прокидалася вночі, плакала й кликала тата. А якось, пригадує Даша, коли вони разом плакали, Стася сказала: “Тато, дивися, мама знову плаче”.

— Моє життя дуже змінилося. З попереднього в ньому лишилися тільки я і Стася, — каже Даша.

Чоловік для мене був усім. І братом, і татом, і другом. Якби не дитина, я б уже була в пікселі.

Коли Даша побачила анкету на програму Незламна мама, одразу зрозуміла: їй дійсно потрібна допомога.

Ця програма реабілітації, розроблена фахівцями з психології та посттравматичних розладів. Створена спеціально для жінок і дітей, які постраждали від війни. Це поєднання онлайн- і офлайн-табору, де з учасницями працюють психологи, тілесні та арттерапевти.

Фото з архіву родини

Даша не пропускала жодного заняття, брала участь у групових і індивідуальних сесіях, тілесній терапії, майстер-класах. Найважливішою частиною, каже вона, стало спілкування з іншими жінками.

До програми вона не дозволяла собі відчувати. Закривалася. Але завдяки роботі з психологами зуміла розібратись у собі, зрозуміти, як її змінила втрата. Під час тестування психоемоційного стану  від Healthy Mind її результати спочатку погіршились — але саме тому, що завдяки роботі з психологами біль нарешті вийшов назовні.

— Дозволила собі відчувати й переживати. Так, це не позитивні емоції, але я нарешті зробила цей величезний крок до себе. І тестування це підтвердило. Я б хотіла проходити тест і надалі, щоб самостійно робити чекап свого стану. Адже ти можеш відчувати щось, але непросто розуміти себе, — пояснює Даша.

А ще після всього, що сталося, вона нарешті дозволила собі мріяти. Її чоловік дуже любив подорожі, нові міста, життя.

— Я мрію тепер показати своїй дитині світ, прищепити їй любов до життя попри все, що відбувається навколо, — каже Даша.

Ми знаємо багато щемких і сильних історій. Читай про операційну медсестру на псевдо Мама, яка повернулася в оточений Маріуполь попри небезпеку.

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!