Російські окупанти справді прагнуть почуватися в українських містах, як у себе вдома. Ландшафти роблять звичними: руйнують, засмічують, доводять до жахливого стану. Нині важко уявити чи тим паче дізнатися, що нині відбувається на тимчасово окупованих територіях.
Марина Іваниш була змушена виїхати з окупованого Бердянська наприкінці квітня. Передували цьому рейд російських окупантів до її квартири та вісім діб у камері.
Про те, як господарюють росіяни на тимчасово непідконтрольній Україні території, що довелося пережити героїні та чому твоє майно в окупації стає уже не твоїм — читай у матеріалі.
— Я не хотіла виїжджати, тому що хвора мама бажала залишитися в місті й тут похований мій батько, — розповідає військова пенсіонерка Марина Іваниш.
До осені Марина ще їздила до Запоріжжя на прохання, аби перевезти автівки. А восени дорогу на Василівку, яка була єдина в сторону України, закрили.
На тій вулиці, де живе мама Марини, лише у двох будинках ще залишаються люди. Інші — виїхали з міста. Марина розповідає, що одного разу їх із сусідами взяли за понятих та пішли відкривати пусті помешкання, де колись жили українські вчителі.
Через якийсь час у ці квартири заселилися інші люди, чужі. Вони сиділи тихо, й ми їх практично не бачили. Це були приїжджі вчителі, — розповідає жінка.
Саму Марину окупанти “навідували” двічі. Вперше їй пощастило, бо вдома тоді не було, а коли прийшла до комендатури, там її зустріли нові російські військові, які нічого про військове минуле жінки не знали.
7 березня цього року до неї вдерлися вдруге. Тоді окупанти відкрили 17 квартир у будинку, де жила Марина. В її квартирі перебрали усі речі, кинули на підлогу форму — на щастя, з неї жінка заздалегідь зняла шеврони. Забрали документи та її саму відправили до комендатури.
Фото: Liga.net
В одномісній холодній камері вона провела три доби. За те, що жінка відмовлялася від води та їжі, росіяни прозвали її Надією Савченко.
— А я просто хотіла привернути до себе увагу і вимагала адвоката. Мене звинувачували у шпіонажі, за що погрожували посадити від 5 до 25 років. Насправді їм потрібні були мої зв’язки.
Мій брат був в оточенні на Азовсталі в Маріуполі всі 90 днів, потім перебував у полоні в Оленівці. Після обміну полонених продовжив служити, — каже Марина.
Згодом окупанти пропонували Марині вивідувати секретні дані у брата та колишніх колег. Марина відмовлялася, казала, що зв’язок з усіма втратила давно. Її відпустили під зобов’язання розповідати, хто тут проти окупантів та російської влади.
А ще питали мене: “Чому бердянці так себе поводять, ніби пережидають, чекають на щось? Чому ви нас так не любите?”
Після звільнення жінка таки змогла вмовити свою маму виїздити з окупованого Бердянська. У старій автівці вона з чоловіком, мамою, собакою та двома котами покинула небезпечне місто через так звану “ДНР”.
За словами Марини, тепер окупанти заселяють пусті квартири та будинки своїми військовими чи приїжджими росіянами.
Міський голова Мелітополя Іван Федоров у своєму Telegram зазначав, що подекуди росіяни заселяють понад 10% житлового фонду в тих чи інших місцевостях.
Чергові 674 приватних будинки “націоналізували” у селах Мелітопольщини. Найбільше постраждала Якимівська селищна громада. Так, у селі Радивонівка окупанти “віджали” 152 домівки, Шелюги — 73, Таврійське — 41.
Українські військові щодня працюють над тим, щоб повернути рідні землі в склад України. Історію захисника, який прагне повернутися у рідний Бердянськ, ми розповідали раніше.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!