Востаннє бачив таке у Дебальцевому у 2014-му: оборона Київської області очима чотирьох героїв

Ми ніколи не забудемо ті жахи, які пережила Київщина у перші дні великої війни, коли росіяни вдерлися до наших міст та вбивали всіх, хто стояв на дорозі. Найкраще про це можуть розповісти ті, хто не заціпенів від страху у ті миті, а пішов на допомогу людям, на захист рідної землі.

У лютому-березні Павло, Володимир і два Максими на псевдо Цитадель, Белаз, Mad Мах та Банзай були бійцями “того самого підрозділу”, який разом з місцевою теробороною, Збройними силами та спецпризначенцями обороняв Ірпінь.

Як усе було — вони розповіли ексклюзивно журналістам Фактів.ICTV.

Белаз

Белаз розповідає: коли росіяни прорвали оборону Бородянки та Ворзеля, колони їхньої техніки на повній швидкості гнали в сторону Києва. Зупинив їхню увагу ірпінський… пам’ятник танкові. Тоді, за словами оборонця, почали бити з усього озброєння по всьому: будинках, магазинах, вулицях.

— Вони були реально перелякані, думали, що тут довкола — засідки. Насправді ж наших військових тут була лише одна машина, але росіяни були впевнені, що тут — ціла міць.

Про свої емоції згадує так: тоді уперше навчився стріляти з NLAW.

Не думав тоді ні про що, окрім того, як правильно вистрілити. Але була жахлива погода — мряка, туман. Було дуже страшно насправді. 

Чоловік зізнається: боялися тут усі, кілька оборонців уже прощалися зі своїми рідними: на них сунули десятки одиниць російської техніки, а належного озброєння не було.

Їхній підрозділ здійснював корегувальні дії, хлопців могли зривати посеред ночі й відправляти на точки активних боїв. Найстрашнішим днем Белаз вважає той, коли відбувалися бої у Синергії.

— Тоді не було підкріплення, не було авіації, а росіян було настільки багато, вони прямо ганяли полем. По нас били танками прямим наведенням. А ми були практично без зброї. Хлопці просто стріляли під БТРи, щоб хоч якусь техніку вивести з ладу.

Так хлопці стримували ворога близько трьох днів. Уже потім надійшла допомога — три групи спецпризначенців, серед яких були Альфа та ГУР. Відтоді вони їздили Ірпенем та Бучею для зачистки: шукали засідки та ворожих солдатів.

Разом з тим Белаз зізнається: ніхто з них не вірив у повномасштабне вторгнення росіян. І він, хоч був військовим.

Так, багато хто ходив на підготовку в ТрО. Але першого дня, коли вже прийшло розуміння та усвідомлення, всі згуртувалися. Війна не знає професій — допомагали всі: айтівці, медики, музейники.

Згадуючи свою роботу після деокупації Київщини, військові кажуть: найбільше вразили розстріли мирних людей та дітей.

— Чим я це пояснюю? Вони просто звірі.

А ще Белаз пригадує: коли знімали з мертвого окупанта зброю, побачили, що замість бронежилетів у них прості дерев’яні балки на грудях. Їхній капітан був у рукавицях та гумових чоботах — ось таке забезпечення у “другої армії світу”.

Читати на тему

Ніхто і ніщо не зупинить нас! Головнокомандувач ЗСУ Залужний привітав із Днем захисників і захисниць

14 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць. Валерій Залужний привітав українців із цим святом.

Mad Мах

Інших оборонець, Mad Мах, згадує: страх почав його діставати аж тоді, коли вони вже вигнали росіян і бачили кількість ворожої техніки, бліндажі та засідки.

— Тільки тоді прийшло розуміння, що ми могли загинути будь-якої миті. Що ми могли не втримати такої сили.

Максим ніколи не був військовим. І оцінити те, що вони змогли зробити, він може оком звичайного громадянина.

Нам давала силу вмотивованість тих, хто був у тилу і не хотів тут бачити “руській мір”. 

Цитадель

Оборонець на псевдо Цитадель пам’ятає той день, коли звернувся до свого товариша із проханням.

— Він — заможний чоловік. Я повідомив, що виїжджаю до Бучі, Ірпеня та Гостомеля та, ймовірно, не повернуся — шанси вижити там були мізерні. Він пообіцяв мені забрати мою сім’ю до себе, якщо зі мною щось трапиться.

Розповідає: коли все почалося, то в оборонців не було зброї. Але ніхто не переймався: навчений 2014 роком, він розумів, що зброя з’явиться, як тільки почнуться бої. На перший його бій у руках він мав лопату та гранату — і більше нічого.

Та найбільше здивування у вояка викликали місцеві жителі, зізнається Цитадель.

Кулі свистять, обстріли йдуть, ні хвилини тихої немає. Я бачу, як виходить з хати якийсь дід, сідає на свій велосипед і спокійненько так їде під весь цей шквал, коли на сусідній вулиці бої тривають. Востаннє таке бачив у Дебальцевому у 2014-му. 

Найважчим для себе вважає момент, коли вперше за п’ять діб побачив ліжко та заснув: до того він безперервно їздив, стріляв, бився, допомагав. Він вперше з 2014 взяв до рук зброю, бо завше виконував лиш гуманітарні місії. Також вражала Буча після деокупації.

— Насправді ми не знаємо, як змогли втримати Ірпінь. Просто кожен доклав зусиль до цієї перемоги, кожен щось тримав, подавав, копав, кричав — і так збіговисько українців перемогло цілу орду московитів.

Падіння РФ — це лише питання часу. Та країна згнила зсередини, саме тому вони нас так безпардонно убивають. Тож і у нас немає іншого шляху — лише перемагати.

Банзай

Оборонець Банзай був одним із тих, хто вірив у напад Росії на Україну, тож за першої нагоди записався до лав ТрО. Сам собі придбав бронежилет, форму, шолом та речі першої потреби. Але не встиг їх узяти на свій перший бій — все почалося надто неочікувано, чоловік прямо у цивільному пішов до оборони.

Те, що вдалося відбити область та відкинути ворога, Банзай також називає чудом. А ще — силою нашого народу, який згуртувався та дав відсіч росіянам.

— Нам допомагали навіть діти. Одна дівчина — їй років 16 — робила нам бутерброди й годувала, коли ми проходили повз магазин. Цих людей не зламати.

Про наших людей, нашу боротьбу та війну ще будуть знімати фільми. Хоча, чому будуть? Уже знімають! Читай про фільм Область героїв.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!