Посттравматичне зростання у військових: чому ПТСР – це ще не все

Після війни, фронту, чи інших складних випробовувань, життя ніколи не стане таким, як раніше. Це інше існування, інші відчуття, інший темп, інші погляди.

Це не завжди гірше життя. Багато ветеранів, навіть тих, хто втратив кінцівки, говорять про те, що після повернення вони вперше по-справжньому зрозуміли, хто вони є, що хочуть і куди рухатися далі.

Це — посттравматичне зростання. І хоч звучить термін майже парадоксально, особливо в контексті війни, — це реальне явище, яке підтверджується дослідженнями. Науковці кажуть, що цей процес болючий, складний, але неймовірно цінний. Саме про нього й говоритимемо далі.

Що таке посттравматичне зростання

Цю фразу ми чуємо постійно — “що нас не вбиває, робить сильнішим”. Але насправді це дуже спрощене уявлення про те, як працює людська психіка. Не кожен, хто пережив травму, автоматично стає сильнішим. У реальному житті багато людей після важких подій, навпаки, надовго втрачають відчуття опори: зникає довіра до світу, з’являються панічні атаки, депресія, ізоляція. І це не “слабкість” — це природна реакція.

Посттравматичне зростання — це не моментально “бац, я став кращим”, а довгий, непростий процес, коли людина поступово вибудовує себе заново. 

До того ж зростання після травми не заперечує болю. Людина не стає сильною “за власним бажанням”. Вона проходить крізь страждання, і якщо має ресурс — підтримку ззовні, внутрішній ґрунт — може поступово відчути, що негативний досвід щось їй дав для зростання. Але це не обов’язково. І точно не спрацює абсолютно для всіх.

Читати на тему

З бойових окопів до душевних глибин: як військовому навчитися цивільному життю після повернення з фронту

Основний виклик після повернення з зони бойових дій — знову прийняти реальність цивільного життя

Але у того, хто виходить на новий рівень (назвемо це так), може з’явитися нове бачення життя, інші пріоритети, відчуття сенсу. У когось — глибші стосунки з рідними. У когось — розуміння, що “я витримав (-ла) те, чого колись не зміг (-ла) би навіть уявити”.

Посттравматичне зростання може йти поруч із посттравматичним розладом. Може бути і біль, і флешбеки, і панічні атаки — і водночас з цим з’являється нова внутрішня опора. Це не про те, що “все стало добре”, а про те, що “я вже не той (та), ким був (-ла) до цього”.

Фото: Pexels

Реальні історії українських військових про посттравматичне зростання

В Україні таких історій чимало. І вони дуже різні — як і самі люди. Але спільне одне: попри травматичний досвід, ці чоловіки та жінки не зламалися — вони змогли змінити себе, своє життя і тепер змінюють країну.

Наприклад, Віталій Грицак, ветеран АТО, відкрив кафе у рідних Винниках. Коли Віталій демобілізувався, вирішив почати з саморозвитку. Пройшов спеціальні курси, вивчив англійську, щоб заснувати власну справу. У підсумку, пригощає гостей кавою та ароматними круасанами у кафе, яке стало місцем сили не лише для нього, а й для сотень клієнтів.

Ще один приклад — медичний центр в Києві, який відкрив ветеран Петро Красницький. Після повернення з війни він вирішив допомагати українцям і разом зі своєю сімейною лікаркою заснував місце, де кожен може отримати якісну, турботливу медичну допомогу. Його досвід боїв, поранень, реабілітацій — усе це стало частиною нового сенсу: рятувати життя.

Ветеран Олександр Шилін після служби з нуля відкрив власний бізнес із вивезення побутових відходів у Харкові. Це не лише про бізнес — це про відповідальність, про створення робочих місць для інших ветеранів, про турботу про місто й спільноту. Його мотивація — зробити щось практичне, корисне, своє.

Фото: Pexels

Як відбувається посттравматичне зростання

Українські фахівці дослідили, що зростання після травми часто починається з дезінтеграції — руйнації старого уявлення про себе і світ. Це криза, коли “життя до” вже не працює, а “життя після” ще не побудоване. Але згодом з’являються перші опори. Це може бути щось зовсім просте — думка “я все ще є”, бажання бути поруч із близькими або навіть злість на несправедливість, яка змушує діяти.

Серед важливих факторів, які сприяють посттравматичному розвитку:

• підтримка з боку інших людей (не поради чи втіхи, а просто — присутність і слухання),
• здатність до рефлексії (людина не блокує емоції, а поступово починає розуміти, що з нею відбулося),
• цінності, які тримають (родина, віра, діти, відповідальність перед іншими),
• можливість відчувати себе корисною/корисним (через роботу, волонтерство, піклування).

Докторка психологічних наук Лариса Засєкіна пояснює: люди, які пережили жахливі події, наповнюють життя новими сенсами, вибудовують себе по-новому — з іншим поглядом на життя, цінності, стосунки, збагачують себе як особистості.

За її словами, близько 60% людей, які пережили важкі травматичні події, мають потенціал до посттравматичного зростання.

Але це за умови, що люди мають ресурс говорити про травму, отримувати підтримку й бачити сенс у подальшому русі вперед. 

Посттравматичне зростання не має чітких строків. У когось перші зміни з’являються через кілька місяців, у когось — через роки. У когось — ніколи. І це теж нормально. Це не змагання, а процес. І він дуже індивідуальний.

Після повернення з полону треба починати своє життя з нуля, розповідають ті, хто пережив цей жахливий досвід. Читай далі історію Даніїла Булгакова, який цивільним потрапив у російський полон, і зараз налагоджує своє існування в Україні. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.