Якщо нас не буде — буде темрява: історія енергетика з Курахового

Колись Валентин мріяв просто побудувати дім, ходити на риболовлю і вирощувати лимони у власній теплиці. Проте він тоді не підозрював, що його професія енергетика стане критично важливою у момент, коли Україна опиниться на межі між світлом і темрявою.

Тепер щодня чоловік веде власну боротьбу на енергетичному фронті, долаючи наслідки обстрілів, щоб у домівках українців не згасало світло. Його історію розповіло видання ШоТам.

Від нас залежить тепло і світло

Валентин родом із Курахового та понад 20 років пропрацював на Курахівській ТЕС. Станція була серцем міста, тож вибір професії для нього був очевидним.

Я інженер-механік і завжди жартую, що в мене руки ростуть з правильного місця.

Вдома Валентин займався ремонтом велосипедів та машин, а на роботі — відповідав за обслуговування обертових механізмів.

— Ми завжди розуміли, наскільки важлива наша праця, адже саме ми забезпечували людям тепло і світло.

Усе змінилося у 2022 році, коли місто Курахове стало мішенню для російської артилерії. Родина Валентина евакуювалася на Закарпаття, а він залишився на станції, щоб підтримувати її роботу, попри постійні обстріли.

Робота під вибухами

Понад два роки Валентин жив у власному підвалі, який обладнав ще у 2014 році. Туди переїхав і його брат. Вони принесли меблі, поставили буржуйку, провели електрику.

Я зробив свердловину, тому ми завжди мали свіжу воду.

Останні місяці перед евакуацією робота на станції була небезпечною для життя. Росіяни влучали по ТЕС ще до оголошення тривоги.

— Ми ховалися, коли чули гучні вибухи.

У касках та бронежилетах пересувалися коридорами й намагалися менше виходити на вулицю.

Влітку 2024 року після чергового нищівного обстрілу керівництво вирішило не запускати блок на Курахівській ТЕС. Для Валентина це стало справжнім ударом, бо він мусив залишити свою роботу.

Я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.

Валентин попросив перевести його на Бурштинську ТЕС, ближче до родини, яка вже два роки чекала його на Закарпатті.

Читати на тему

Моє серце — на атомній станції: інженерка про втечу з окупації й робочі ризики нежіночої професії

Як це — працювати в серці атомної станції, і що страшніше радіація чи окупація, читай у матеріалі.

Нове життя у Бурштині

Тепер Валентин мешкає у невеликому селі неподалік Бурштина. Каже, що роботи не поменшало, хоча станція тут сучасніша.

Щодня він проводить обходи, перевіряє обладнання, планує ремонти. Коли оголошують тривогу, усі ховаються в укриття, але деякі колеги змушені залишатися, щоб рятувати техніку після можливих обстрілів.

Не знаю, чи буде куди повертатися

Валентин часто телефонує своїм колегам із Курахового. Вони розкидані по різних станціях України, але планують зустрітися в Карпатах. Вдома ж лишилися тільки руїни.

Місто окуповане росіянами. І я вже не знаю, чи буде до чого повертатися.

Світло, попри темряву

Попри все пережите, Валентин не шкодує про вибір своєї професії. Через проблеми з хребтом він не може доєднатися до війська, проте не полишає своєї роботи на енергетичному фронті.