Цифровий літопис болю та мужності: як зберегти пам’ять про загиблих

Ідея створення Меморіалу народилася у березні 2022 року, на другому тижні повномасштабного вторгнення. 

Співзасновники згадують, як переглядаючи новини про вбитих цивільних у Маріуполі, відчули потребу перетворити сухі цифри статистики втрат на історії реальних людей. 

Першим джерелом натхнення стало фото цифрового колумбарію з Японії, і вже 6 березня команда почала працювати над створенням цифрового архіву пам’яті.

Проєкт пам’яті: від ідеї до реалізації

Сьогодні Меморіал — найбільший український архів, який вміщує понад 8400 історій полеглих захисників та загиблих цивільних. 

Команда також створила 18 документальних фільмів, а відеоролики транслюються у кінотеатрах, вокзалах, та навіть у потягах. 

Фотор: Суспільне Новини/Тетяна Джафарова

Влітку 2024 року у рамках акції Стіл пам’яті у 800 ресторанах України залишили порожніми столики на згадку про героїв.

Історії, що назавжди закарбувалися

Маріуполь. Місто, яке, на жаль, стало синонімом руїни й болю. 

Тут Катерина Савенко писала свій щоденник, намагаючись зберегти в словах те, що війна намагалася стерти — життя. У цих записах — щоденні обстріли, страх за близьких, рідкісні проблиски надії. 

Але 29 березня 2022 року війна увірвалася в її життя остаточно: загинув її чоловік Віталій.

Катя, тяжко поранена, знайшла сили написати останнього листа матері, розповівши про свій біль і про те, як сильно потребує допомоги.

Її знайшли біля лікарні. Усе, що залишилося після неї, — цей щоденник і лист, які стали свідченням незламності навіть перед смертю.

Фото: Unsplash

Недалеко від Каті, у тому ж Маріуполі, інша жінка, Вікторія Шишкіна, чекала на народження дитини. 

Це мало бути нове життя, новий початок. Але авіабомба вирішила інакше. Малюк, якого вона носила під серцем, прийняв удар на себе, так і не побачивши світ. 

Ця історія стала символом того, як війна забирає не лише теперішнє, але й майбутнє. 

Фото: Unsplash

Читати на тему

Не треба втомлюватися від війни та допомоги! Історії українських родин, долі яких зруйнувала війна

Розповідаємо історії родин, що вимушені були покинути свої домівки й розпочинати нове життя.

Але навіть діти змушені дорослішати у війні. Богдану, тринадцятирічному хлопчику, вдалося вибратися з руїн багатоповерхівки, знищеної авіаударом. 

Там залишилися його подруга Софія, її сім’я й десятки інших людей. Богдан звернувся до Меморіалу з проханням створити відео про Софію. 

Його голос, такий тихий, але сповнений ніжності й болю, розповідав про те, як війна забрала в нього друзів. У ньому було більше мужності й болю, ніж здатне витримати дитяче серце.

Фото: Unsplash

Ця туга знайома й Насті з Костянтинівки. Вона втратила сестру Валерію, яка загинула під час обстрілу ринку. 

Настя з рідними шукали Валерію серед уламків, але знайшли лише завдяки ДНК. Тепер вона приносить квіти на могилу сестри, бо знає, як сильно Валерія любила їх. 

У цих квітах — увесь той біль і любов, які Настя не встигла висловити за життя.

Фото: Unsplash

Люди, які об’єднують суспільство

Та війна не завжди роз’єднує. Родина з Волині, де шестеро дітей залишилися без батька, після публікації їхньої історії отримала підтримку з усієї України. 

Люди надсилали гроші, подарунки, навіть листи зі словами підтримки. Це стало символом того, як пам’ять і людяність здатні об’єднувати навіть у найтемніші часи.

І кожна така історія має жити далі. На могилі Геннадія Колонтаєвського встановили QR-код.

Фото: Village

Він веде на сторінку з його історією, щоб кожен, хто прийде на цвинтар, міг дізнатися, хто ця людина, що віддала життя за свободу. 

Ці історії — місток між минулим і майбутнім. Вони зберігають пам’ять, пробуджують співчуття та не дають забути.

Робота, яка не залишає байдужими

Журналісти Меморіалу працюють з історіями загиблих, часто знаходячи інформацію по крупицях.

Вони описують, як важко працювати з рідними, які відмовляються прийняти втрату, чи шукати дані про людей, у яких немає близьких. 

Фото:Команда – меморіалу

Наприклад, одна з команд створила шість історій пам’яті за сім годин після обстрілу в Умані, а за рік зібрала 59 історій жертв у Грозі.

Журналістка Ольга Городецька згадує, як за день спілкувалася у 120 чатах із рідними загиблих. 

Інші співробітники діляться емоційними моментами, як, наприклад, відкриття гранту на честь журналіста, що врятував їжачка на фронті, чи історії магнолії, посадженої матір’ю на місці поховання сина.

Пам’ять для майбутнього

Команда Меморіалу бачить майбутнє проєкту у створенні сучасного музею пам’яті у Києві. Вони прагнуть, щоб кожен українець, незалежно від покоління, міг дізнатися про людей, які віддали свої життя за свободу.

Меморіал зберігає історії героїв, а нові платформи, як Soulwall, дозволяють увічнювати пам’ять у цифровому просторі, створюючи особисті меморіали для близьких у новій соціальній мережі.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.