Кожен День психічного здоров’я, що відзначається 10 жовтня, нагадує: дбати про внутрішній світ — не розкіш, а життєва необхідність. Для українських підлітків із прифронтових міст, таких як Суми, Харків чи Запоріжжя, це не абстрактна концепція, а щоденна боротьба.
Діти, які живуть у зоні ризику, змушені швидко адаптуватися до змін і трансформувати своє сприйняття світу, щоби знаходити крихти радості навіть у найстрашніші моменти.
Досвід роботи з дитячими та підлітковими групами в кризових зонах підказує, що вони стикаються з унікальними внутрішніми конфліктами — прагненням залишатися дітьми й водночас дорослішати, переступаючи через страх і тривогу.
Текст Ольги Єрохіної, фонд Голоси дітей.
Не переїжджаємо, бо тут все рідне: історія Єви із Сум
Життя Єви Кравченко із Сум — дівчинки, яка любить танці й навчається — добре ілюструє те, як війна змінює дитинство. Відсутність світла, додаткові уроки в укритті, біганина в коридорах під час сирен — ось як виглядає звичайний навчальний день для багатьох підлітків у прифронтовій зоні. І попри все, ці діти тримаються, їхня емоційна стійкість вражає.
“Сьогодні в нас на уроках літали Шахеди, не було світла, тож двох уроків не було взагалі. На одному з уроків ми туди-сюди бігали, урок тривав буквально 5 хвилин. Бігали в коридор”, — розповідає Єва.
Це було вдома, оскільки ми на онлайні. У нас в школі є додаткові заняття з математики, і ті, хто ходять туди, спускаються в підвал, займаються в укритті. Я не ходжу, бо школа далеко, в іншому районі, я раніше там жила.
Фото з особистого архіву
Її колишній дім на 8 поверсі постраждав від прильотів:
“Зараз ми там не живемо через те, що вікна повилітали, балкон зруйновано, вхідні двері пошкоджені… Поруч прилетів Шахед. Потім там ще були прильоти в дитячу лікарню та пансіонат. На тому районі часто бувають прильоти, це один із найнебезпечніших зараз районів. І він не в центрі, а там, на кінці міста”.
Відчуття небезпеки й травматичні переживання, особливо пов’язані з домівкою, глибоко впливають на формування світогляду дитини. Для таких підлітків дім — це не лише фізичний простір, а й символ безпеки, який часто руйнується через воєнні дії. Водночас сім’я залишається джерелом сили й захисту, що допомагає триматися навіть у найскладніші моменти.
Ми не переїжджаємо із Сум, тому що тут усе рідне, тут наші бабусі, дідусі, усі рідні, друзі. І так просто взяти й переїхати, усе покинути — дуже складно. Кілька місяців тому ми хотіли виїхати в іншу область — Кіровоградську.
“У мами там живе брат (мій дядько). Він нам пропонував приїхати до нього. Ми думали-думали. Ставало тихіше, а потім вибухи, і ми все-таки не переїхали. До того ж у мене є маленький братик, якому ці всі дороги, переїзди важко даються. Йому півтора року”.
Для дітей дуже важливо зберегти відчуття стабільності, зв’язку з корінням, з близькими. Переїзд хоч і виглядає, як логічний порятунок, та часто викликає додаткові стреси й відчуження. Такі рішення в родині завжди глибоко виважені, адже за ними стоять питання безпеки та психологічного комфорту кожного її члена, особливо наймолодших.
“Тут я теж чую Шахеди, хоч вони ніби й високо летять, але так гудуть. Коли літом гуляли на вулиці, то взагалі могло п’ять Шахедів над будинком пролетіти. А ми гуляємо, і коли вже бачимо, що збивають над головою, то страшно, що кулі відлетять від ППО — і потім на нас униз.”
Літом Шахеди літали так низько, що здавалося, ніби зараз дістануть до будинку, до останнього поверху. Одного разу в мене в гостях була подруга, і потім я проводжала її до машини, щоби поїхати додому. І як тільки ми вийшли з під’їзду — [військові] почали збивати Шахеди.
“Але ми не дуже звернули увагу, бо звикли. А потім звуки ставали дедалі гучніші, ми злякалися й вирішили перечекати в під’їзді. І тільки зайшли — як чуємо, що позаду в кущі прилітає куля чи щось від ППО. І ми так злякалися тоді. Думали, з життям попрощаємось”.
Unsplash
Страх і небезпека супроводжують цих дітей постійно. З мого досвіду, діти в таких обставинах часто розвивають свої індивідуальні “стратегії виживання” — це психологічні та поведінкові реакції, що допомагають зменшити тривогу і переживання.
“Коли я це згадую, у мене така захисна реакція, що я починаю усміхатися. У мене є декілька способів справлятися зі страхом, зі стресом, я щоразу роблю по-різному. Найчастіше я можу зупинитися й сильно видихнути — і мені стає спокійно. Або, щоби заспокоїтись, я просто починаю затуляти вуха, де б я не була. Сісти й затулити вуха — і я відразу спокійна”.
Такі маленькі практики саморегуляції є ключовими. Їх часто вивчають на психологічних консультаціях або ж діти знаходять самостійно. Такі техніки допомагають їм контролювати емоційний стан у напруженому середовищі — а це важливо для збереження психічного здоров’я та зниження ризику виникнення тривожних розладів.
Unsplash
“У такий час треба бути із сім’єю понад усе, бо це рідні, за них треба хвилюватися, триматися одне за одного. І ми завжди одне одному чимось допомагаємо. Якщо в нас в родині хтось чимось засмучений або наляканий, або щось сталося, то ми підтримуємо”.
Наприклад, якщо в мами чи тата щось сталося, я можу підняти їм настрій: щось подарувати або про щось поговорити, або ми можемо пограти в настільну гру. Це також заспокоює.
“Коли сидимо в коридорі, від Шахедів ховаємося, то граємо там в карти чи ще щось, щоби розрядити атмосферу. А так, коли Шахед дуже близько гуде, і мама дуже переживає, то починає нас з братом сильно-сильно обіймати”.
Сімейні зв’язки — це не просто емоційна підтримка. Це часто єдина безпечна зона, що дає відчуття належності й захищеності. Робота з дітьми в складних умовах підтверджує, що турбота й увага близьких створюють фундамент для відновлення після стресових подій.
На повітряну тривогу люди не реагують: історія Анни із Запоріжжя
Анна Фатова із Запоріжжя демонструє, як підлітки в умовах війни великою мірою формують нові життєві горизонти, поєднуючи любов до свого міста й реалії воєнного часу.
“Я народилася й живу в Запоріжжі. Місто розвивалося, жило у своєму ритмі. Я не кажу, що воно було прямо супер “новеньке”, нам є куди рости, Радянський Союз досі має свої сліди. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, то моє місто почало потихеньку зупинятися”.
І далі, сьогодні, учора, завтра, я буду дедалі більше помічати, що в нас нема вже якихось цікавих товарів, дедалі менше місць, де можна купити гарний одяг. І буквально вже, мабуть, два роки, аби з’їздити в магазин, я їжджу в Дніпро. Запоріжжя… Воно продовжує розвиватися, але не в такому масштабі, як раніше.
Фото з особистого архіву
Переживання, пов’язані з навчанням, соціалізацією та майбутнім значно складніші, ніж їх можуть уявити люди, які не знають цієї реальності.
“Раніше я навчалася в запорізькій школі номер 72, але вчителі почали виїжджати під час повномасштабного вторгнення, а хтось звільнився й перейшов до іншої школи. Онлайн-навчання теж дало про себе знати, бо, наприклад, у 2022 році, починаючи з 24 лютого, у нас пів року взагалі не було навчання. Я сиділа з підручниками сама”.
Потім почалося онлайн-навчання. Через постійні тривоги уроки ввесь час скасовували, переносили, знову ж нормального навчання не було. А потім, у 8 класі, тобто через 2 роки, я перейшла в центр дистанційної освіти.
“Мені набагато більше подобається тут: це все одно онлайн-навчання, не та якість, [що офлайн], але воно хоча б не зривається. Бо більшість вчителів закордоном, більшість учнів теж. А на повітряну тривогу в Запоріжжі люди, як показує практика, не дуже реагують”.
Волонтерство й соціальна активність для Анни стали не просто способом чимось себе зайняти, а й можливістю відчувати зв’язок із суспільством, особливо в умовах, коли “нормальне” життя тріщить по швах.
Фото з особистого архіву
“З однолітками, чесно, дуже важко. В основному, моє коло спілкування — це люди, старші за мене мінімум на три роки. Раніше я ходила до психолога в центр, зараз я ходжу туди на всілякі настільні ігри, розваги, тобто в мене є коло спілкування. І до того ж я волонтерка в ГО Урбанізація, проводжу івенти”.
Думки виїхати з Запоріжжя були, але не через безпеку, а більше через розвиток. Бо зараз я дивлюся на освіту в Запоріжжі, на працю — ні для кого не секрет, що дуже скоротилися робочі місця. І я думала про те, щоби поїхати задля свого розвитку й майбутнього, але поки що я в Запоріжжі, залишаюся, намагаюсь розвиватись тут.
Для дітей із прифронтових міських спільнот надзвичайно важливо мати можливість реалізувати себе та почуватися потрібними, що й дають подібні проєкти та ініціативи.
“Насправді, раніше, коли тільки почалося повномасштабне вторгнення, ми виходили з квартири, але в нас дуже мало бомбосховищ. Так, у нас є підвали, але якщо прилетить, то більше шансів, що в підвалі тебе просто завалить, і ти нікуди не виберешся. Бо адекватне укриття має мати кілька виходів і бути дуже глибоким.”
“У нас у Запоріжжі я знаю тільки одне таке — і до нього мені зі свого дому йти щонайменше 30 хвилин. Тобто, я просто не бачу сенсу. За стіночку я теж не ховаюся. І в мене думка постійно (вона не є нормою, але для буденності, у якій я перебуваю, вона стала вже нормою): якщо ракета летить на тебе, то ти її не почуєш. Почуєш лише тоді, коли стане занадто пізно. А поки щось бахає, я чую, значить це не до мене”.
Фото з особистого архіву
Цей феномен адаптації до війни вкрай важливий для розуміння внутрішнього стану таких дітей і підлітків. З одного боку, це може свідчити про приховану тривогу, яку необхідно розпізнати, з іншого — це прояв сили духу й спроможність жити далі.
Ці дівчата — уособлення покоління, яке не ламається. Вони знаходять опору в танцях, кіно, волонтерстві, віршах, мистецтві та спілкуванні.
Фонд Голоси дітей підтримує цей складний шлях, надаючи психологічну підтримку, організовуючи творчі лабораторії та створюючи простір для самовираження. Дорослим слід надавати дітям ці інструменти, які не просто допомагають справлятися зі стресом, а дозволяють творити й мріяти далі.
Чимало людей залишаються в прифронтових містах, але відмовляються виїжджати. Ми говорили з психологами, чому так відбувається.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!