Півстоліття віддала солеварні! Історія найстаршої працівниці Степанії

Складна праця залишила сліди зморшок на жіночих руках. Її очі понад 50 років стежать за  процесами великих машин, а солевиварювальний завод у Дрогобичі вона називає своїм домом.

Пані Степанія Григорівна працює тут вже більше як півстоліття. Прийшла на завод дівчиною, якій щойно видали паспорт. Спочатку була фасувальницею, потім — машиністкою, а коли пішла на пенсію, то довго не відпочивала.

Зрештою, повернулася до солеварні — нині жінка поєднує по півставки прибиральниці та фасувальниці.

Ми поспілкувалися з пані Степанією на місці її роботи, у Дрогобицькій солеварні. Вона не хотіла розповідати занадто багато — бо не вважає себе особливою. А ми були вражені силою, яка зберігалася у руках дрогобичанки.

Цей матеріал є частиною спецпроекту Вікон за назвою Невидимі жінки. У ньому ти знайдеш історії українок, чия праця часто залишається в тіні — шахтарок, працівниць авіапідприємств, машиністок, реабілітологинь, науковиць. Говоримо про героїнь нашого часу в тилу.

У Степанії Григорівни є син — він також працює на солеварні. Свого часу жінка хотіла йти на пенсію, щоб бавити онуку. Та майстрова не пустила — не було машиністів.

Так і залишилася. І по сьогодні кажу: “Вже йду!”, але ще працюю.

— Зараз я на півставки фасувальниця, а також після робочого дня прибираю приміщення, — розповіла Степанія Григорівна.

Жінка отримала Знак народної пошани, за який до пенсії має доплату у 100 гривень. А сама пенсія, після стількох років роботи, — 4600 гривень. 

— Завод — це мій дім. Я тут фактично жила, Ігор (син — ред.) тут мій виріс і грався. Міг на складі заснути, то я його на руках додому несла ночувати, — пригадує жінка.

Читати на тему

Творчість у металі: як українка зламала стереотипи та підкорила світ зварювання

Доцентка КПІ понад 20 років навчає електрозварювання та стала першою жінкою в Україні і Східній Європі, яку нагородив Міжнародний інститут зварювання.

“Я плакала, бо не хотіла бути машиністкою”

Степанія Нащочич шукала заробіток щойно отримала паспорт. Змогла влаштуватися на важку фізичну роботу фасувальниці заводу. Пропрацювала так півроку, а тоді у декрет пішла місцева машиністка.

— Мене поставили машиністкою. А я плакала, так не хотіла йти — бо боялася. Це ж машина! Треба було й рулон закласти, й пачки зважувати, фарби наливати, формат справити.

У кінці зміни я мала написати та здати рапорт. Я знала, що за день ми робили по 22-24 тонн солі у першу зміну та 20 тонн — у другу на двох автоматах.

Якщо не вистачало норми до виконання плану, то доробляли попри свята. Якщо на парад йшли (парад 9 травня, який святкували у часи СРСР — ред.), то поверталися на завод і доробляли до норми, — розповідає пані Степанія.

Її робота була поруч з автоматом. Тож коли всі працівниці брали халати, у Степанії Григорівни був комбінезон, який захищав тіло від пошкоджень. 

Фото: Дрогобицький солевиварювальний завод

За більше ніж 50 років її роботи, тут змінилося чимало: раніше завод працював на газу, мав багато цехів, один із яких був ще деревʼяним. А головне місце для працівників — баню — згодом переробили на душ.

Солеварня нині перейшла від газу на спалювання дров. Все як у 13 сторіччі.

Та, на жаль, не від бажання бути більш автентичними, а через ціну на блакитне паливо.

— Мене питають, чи я ще працюю. Раніше працювала, бо жила важко. А тепер я ні від кого не залежу, працюю, бо так мені добре, — каже жінка.

У юності Степанія їздила у Меденичі, бо хотіла стати трактористкою. Шукала роботи й у колишньому Дніпропетровську, а коли повернулася додому, то їй погодилися зробити паспорт, щоб могла працювати у рідному місті.

— Нас у сімʼї було шестеро, і ще татова сестра зі своєю дитиною, тому загалом жило десятеро. Але ми були такі дружні, що татову сестру кликали на імʼя, а її дочка нашу маму теж кликала мамою.

Ми змалку всі працювали, але мама й тато нас всіх любили.

А коли я прийшла на завод, то отримала  двокімнатну квартиру чеського проекту. Таке життя було — працювала по дві зміни, бо заробіток був малим, — каже Степанія Григорівна.

Читати на тему

Жінка-машиністка на чолі електропоїзда — революція у столичній підземці

Читай про першу жінку, яка ламає стереотипи, опановуючи професію машиніста у столичному метро.

Тут є Божа благодать, її не можна знищити

Солеварня розташована між двох відомих дрогобицьких храмів — церквою Святого Юра та Воздвиженням Чесного Хреста.

Роками раніше в солеварні був свій садівник, який дбав про квіти біля входу. Степанія Григорівна пригадує той сад із троянд та бузку як одну із принад заводу. Були й фруктові дерева.

Facebook

— По-перше, це історична цінність. Тут церква, там церква — це Божа благодать, і все це знищити? Знаєте про Болехів? Там була солеварня. І де вона зараз? 

Довідково: перша солеварня у Болехові з’явилась у 1546 році. Тамтешню сіль розвозили у Польщу, Угорщину та країни Балтії. В часи СРСР сіль з Болехова вважали найкращою, її возили також до Москви.

Через здорожчання газу завод став збитковим, місцеву сіль на ринку витісняла дешевша з Донеччини та Закарпаття. Після переїзду у 1996 році на нове приміщення завод занепав.

— Дякувати нашим, що вони завод зберегли. І хай так і буде, хай збережуть, — каже Степанія Нащочич.

Пригадує, як раніше всі процеси солевиварювання робилися вручну. Ропу черпали відрами сто чоловіків! Зараз завод почав виварювати й грубу сіль, а метод там важчий за класичний.

Для цього ропу варять не на відкритому вогні, а притишують дрова. 

Нині дрогобицька сіль залишилася чи не єдиною вітчизняною на українському ринку. Під час повномасштабної війни росіяни знищили Артемсіль у Донецькій області.

Пакування Дрогобицької солі на полицях магазинів коштує набагато дешевше за ту, що ввозиться до нас з інших країн.

Facebook

— Коли Україна стала незалежною, то деякі люди при владі захотіли закрити завод. Чи не жаль рідного? — риторично запитує Степанія Григорівна, яка віддала цьому місцю більшу частину свого життя.

Нині завод бореться за виживання та шукає можливості розвитку: не проти залучати інвестиції та розвозити сіль на дедалі більшу площу рідної країни.

А пані Степанія прагне, щоб її другий дім не закрили й аби той розвивався та ставав впізнаваним.

Раніше у проекті Невидимі жінки Вікна розповідали історію інженерки Запорізької атомної електростанції, яка змогла вибратися з окупації й поділилася з нами пережитим. 

Головне фото: 1+1, Світ навиворіт

Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!