Складна праця залишила сліди зморшок на жіночих руках. Її очі понад 50 років стежать за процесами великих машин, а солевиварювальний завод у Дрогобичі вона називає своїм домом.
Пані Степанія Григорівна працює тут вже більше як півстоліття. Прийшла на завод дівчиною, якій щойно видали паспорт. Спочатку була фасувальницею, потім — машиністкою, а коли пішла на пенсію, то довго не відпочивала.
Зрештою, повернулася до солеварні — нині жінка поєднує по півставки прибиральниці та фасувальниці.
Ми поспілкувалися з пані Степанією на місці її роботи, у Дрогобицькій солеварні. Вона не хотіла розповідати занадто багато — бо не вважає себе особливою. А ми були вражені силою, яка зберігалася у руках дрогобичанки.
Цей матеріал є частиною спецпроекту Вікон за назвою Невидимі жінки. У ньому ти знайдеш історії українок, чия праця часто залишається в тіні — шахтарок, працівниць авіапідприємств, машиністок, реабілітологинь, науковиць. Говоримо про героїнь нашого часу в тилу.
У Степанії Григорівни є син — він також працює на солеварні. Свого часу жінка хотіла йти на пенсію, щоб бавити онуку. Та майстрова не пустила — не було машиністів.
Так і залишилася. І по сьогодні кажу: “Вже йду!”, але ще працюю.
— Зараз я на півставки фасувальниця, а також після робочого дня прибираю приміщення, — розповіла Степанія Григорівна.
Жінка отримала Знак народної пошани, за який до пенсії має доплату у 100 гривень. А сама пенсія, після стількох років роботи, — 4600 гривень.
— Завод — це мій дім. Я тут фактично жила, Ігор (син — ред.) тут мій виріс і грався. Міг на складі заснути, то я його на руках додому несла ночувати, — пригадує жінка.
“Я плакала, бо не хотіла бути машиністкою”
Степанія Нащочич шукала заробіток щойно отримала паспорт. Змогла влаштуватися на важку фізичну роботу фасувальниці заводу. Пропрацювала так півроку, а тоді у декрет пішла місцева машиністка.
— Мене поставили машиністкою. А я плакала, так не хотіла йти — бо боялася. Це ж машина! Треба було й рулон закласти, й пачки зважувати, фарби наливати, формат справити.
У кінці зміни я мала написати та здати рапорт. Я знала, що за день ми робили по 22-24 тонн солі у першу зміну та 20 тонн — у другу на двох автоматах.
Якщо не вистачало норми до виконання плану, то доробляли попри свята. Якщо на парад йшли (парад 9 травня, який святкували у часи СРСР — ред.), то поверталися на завод і доробляли до норми, — розповідає пані Степанія.
Її робота була поруч з автоматом. Тож коли всі працівниці брали халати, у Степанії Григорівни був комбінезон, який захищав тіло від пошкоджень.
За більше ніж 50 років її роботи, тут змінилося чимало: раніше завод працював на газу, мав багато цехів, один із яких був ще деревʼяним. А головне місце для працівників — баню — згодом переробили на душ.
Солеварня нині перейшла від газу на спалювання дров. Все як у 13 сторіччі.
Та, на жаль, не від бажання бути більш автентичними, а через ціну на блакитне паливо.
— Мене питають, чи я ще працюю. Раніше працювала, бо жила важко. А тепер я ні від кого не залежу, працюю, бо так мені добре, — каже жінка.
У юності Степанія їздила у Меденичі, бо хотіла стати трактористкою. Шукала роботи й у колишньому Дніпропетровську, а коли повернулася додому, то їй погодилися зробити паспорт, щоб могла працювати у рідному місті.
— Нас у сімʼї було шестеро, і ще татова сестра зі своєю дитиною, тому загалом жило десятеро. Але ми були такі дружні, що татову сестру кликали на імʼя, а її дочка нашу маму теж кликала мамою.
Ми змалку всі працювали, але мама й тато нас всіх любили.
А коли я прийшла на завод, то отримала двокімнатну квартиру чеського проекту. Таке життя було — працювала по дві зміни, бо заробіток був малим, — каже Степанія Григорівна.
Тут є Божа благодать, її не можна знищити
Солеварня розташована між двох відомих дрогобицьких храмів — церквою Святого Юра та Воздвиженням Чесного Хреста.
Роками раніше в солеварні був свій садівник, який дбав про квіти біля входу. Степанія Григорівна пригадує той сад із троянд та бузку як одну із принад заводу. Були й фруктові дерева.
— По-перше, це історична цінність. Тут церква, там церква — це Божа благодать, і все це знищити? Знаєте про Болехів? Там була солеварня. І де вона зараз?
Довідково: перша солеварня у Болехові з’явилась у 1546 році. Тамтешню сіль розвозили у Польщу, Угорщину та країни Балтії. В часи СРСР сіль з Болехова вважали найкращою, її возили також до Москви.
Через здорожчання газу завод став збитковим, місцеву сіль на ринку витісняла дешевша з Донеччини та Закарпаття. Після переїзду у 1996 році на нове приміщення завод занепав.
— Дякувати нашим, що вони завод зберегли. І хай так і буде, хай збережуть, — каже Степанія Нащочич.
Пригадує, як раніше всі процеси солевиварювання робилися вручну. Ропу черпали відрами сто чоловіків! Зараз завод почав виварювати й грубу сіль, а метод там важчий за класичний.
Для цього ропу варять не на відкритому вогні, а притишують дрова.
Нині дрогобицька сіль залишилася чи не єдиною вітчизняною на українському ринку. Під час повномасштабної війни росіяни знищили Артемсіль у Донецькій області.
Пакування Дрогобицької солі на полицях магазинів коштує набагато дешевше за ту, що ввозиться до нас з інших країн.
— Коли Україна стала незалежною, то деякі люди при владі захотіли закрити завод. Чи не жаль рідного? — риторично запитує Степанія Григорівна, яка віддала цьому місцю більшу частину свого життя.
Нині завод бореться за виживання та шукає можливості розвитку: не проти залучати інвестиції та розвозити сіль на дедалі більшу площу рідної країни.
А пані Степанія прагне, щоб її другий дім не закрили й аби той розвивався та ставав впізнаваним.
Раніше у проекті Невидимі жінки Вікна розповідали історію інженерки Запорізької атомної електростанції, яка змогла вибратися з окупації й поділилася з нами пережитим.
Головне фото: 1+1, Світ навиворіт
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!