Постгеноцидне суспільство або як Голодомор став колективною травмою — розповідь історика та очевидця трагедії 1932-1933 років

“Ти не встанеш з-за столу, поки не доїси”. Скільки разів тобі доводилось чути цю фразу в дитинстві? Особливо було складно почути відмову від їжі бабусям та дідусям. Та ми рідко коли задумувались, звідки така звичка чи то необхідність нагодувати малечу, хоч і попри її небажання.

Колись я запитала у бабусі, що в її великій родині говорили про Голодомор. Адже вона як дитина, народжена в останній рік Другої світової, не застала його, але й досі боїться відсутності запасів їжі чи того, що хтось недоїсть свою порцію.

Однак я отримала відповідь, якої точно не очікувала: “У нас голод був завжди”. І йшлося про звичайне село в центрі України у поствоєнний період. Тож як так склалося, що людина, яка не застала 1932-1933 роки, коли вважається був найбільший мор голодом на наших теренах, все одно відчуває його наслідки на собі? І чому я та мої однолітки й досі зазнають його наслідків?

З цими питаннями й розпочались пошуки істини до Дня пам’яті жертв голодоморів. У цьому Вікнам допомогли доктор історичних наук Станіслав Кульчицький та очевидець Голодомору 1932-1933 років Василь Цимба.

У нашому матеріалі ти знайдеш наступні розділи:

• що зробив Голодомор з українським суспільством в історичному розрізі;
• особиста історія свідка Голодомору Василя Цимби;
• які наслідки пережитого Голодомору для психіки;
• як голод вплинув на наші гени;
• чому важливо пам’ятати про Голодомори.

Що зробив Голодомор з українським суспільством в історичному розрізі

Це постгеноцидне суспільство, — говорить лаконічно Станіслав Кульчицький.

Доктор історії пояснює, що це суспільство, яке відчуває на собі велику психічну травму, яка може реалізуватися, наприклад, у боязні держави.

Однак як це парадоксально б не звучало, але більше звикли боятися держави росіяни, які такого голоду, як в Україні, не бачили.

Українське суспільство, незважаючи на своє минуле, все-таки йде вперед, залишається демократичним і зараз бореться за свою ідентичність. Це в широкому плані також показує, чим Україна відрізняється від Росії.

Проте для того, щоб зрозуміти наслідки голоду в Україні у 20 столітті, варто також розуміти, що це був не лише одиничний випадок у 1932-1933 роках, як ми звикли вважати.

Станіслав Кульчицький зазначає, що загалом в Україні було принаймні три випадки тотального голоду. Водночас називати Голодомором можна лише один з них і, звісно, йдеться про 1932-1933 роки.

Це загальнонаціональна трагедія, яка не має порівняння за часи існування української державності починаючи з часів Київської Русі.

За словами історика, 1921-1922 та 1946-1947 роки — це були голоди, викликані, по-перше, великою стихійною силою, тобто посухою, а по-друге, були поєднані з воєнним станом України.

Була руїна сільського господарства в результаті першої та другої світових війн, які відбувалися на території України.

Також був голод ще у 1928 році через хлібозаготівлі, які були несправедливо високими саме для України.

На думку Станіслава Кульчицького, Голодомор 1932-1933 років стався тільки тому, що у Сталіна була дуже густа мережа сексотів, тобто таємних співробітників, чекістів, які давали йому абсолютно достовірну інформацію, що українське село готове спалахнути та повстати проти влади.

Тому він вирішив скористатися досвідом Леніна, який зміг уникнути повстання саме через голод 1921-1922 років. Тоді було повідомлення, що у 1921 році Петлюра збирався прийти в Україну зі своєю армією і скористатись загальним селянським повстанням, щоб повалити владу.

— Це повстання не відбулося через те, що стався голод, викликаний посухою, тобто кліматичними умовами, але радянська влада скористалася цим для того, щоб заборонити американській та іншим організаціям допомагати та діяти на території України.

Тобто радянська влада могла уникнути поширення голоду на теренах України у 1921-1922 роках, але через страх втратити позиції, залишила людей напризволяще без будь-якої допомоги та шансу вижити.

Україна залишалася в голодуючому стані, у результаті чого цей спалах повстанських сил згас. Тому що, коли селянин не знає, що завтра буде з його сім’єю, йому вже не до боротьби з державою.

Крім того, перед початком голоду виявилося, що українські селяни були настільки обурені сталінською владою, що зосередили свої зусилля на відвоюванні у 1930 році присадибних ділянок, щоб врятувати себе від голоду. Люди вже не сподівалися на те, що держава зможе і захоче залишити їм якусь частину врожаю, який зібрали колгоспи.

Читати на тему

Це не було природним явищем. Причини Голодомору 1932-33 років

Якими були причини Голодомору в Україні у 1932 та 1933 роках: детально у матеріалі.

Тоді Сталін дозволив зберігати уламки приватної власності, присадибні ділянки та тримати дрібну худобу. Залишки цієї приватної власності зберігалися до самого кінця існування Радянського Союзу і це в основному завдяки українським селянам.

Проте вже у 1932-1933 роках Сталін скористався досвідом Леніна, коли селяни залишилися без хліба у 1921-1922 роках та не могли протистояти владі.

Цей приклад був використаний Сталіним, коли селяни протягом трьох-чотирьох тижнів абсолютно не знали, що їсти, тому що в них все вже забрали.

Тому у січні 1932 року була надіслана новорічна телеграма в Харків місцевому начальству центральному комітету компартії України.

Телеграма складалася з двох пунктів: зобов’язати селян усі таємні запаси хліба, які вони зберегли, передати державі. Другий — селяни, які не передадуть державі захований хліб, будуть каратися законом. Та щоб виявити селян, які не захотіли надати зерно державі, треба було обшукати всіх.

Ця телеграма по суті була сигналом до загального обшуку всіх селянських угідь, починаючи з Різдва. Мов пилососом у селі були вилучені всі запаси їжі. Це і був терор, який не мав будь-якого відношення до хлібозаготівель.

За словами Станіслава Кульчицького, аж до нового врожаю, літніх місяців 1933 року, в Україні панував голод, викликаний сталінським терором.

Якби тоді Сталін не вдався до терору, то Україна все-таки постала б. А він застосував голод і придушив цей потенціал повстанців. Так і виникло постголодоморне суспільство.

Цей терор був організований таким чином, що після вилучення продуктів держава нібито почала надавати продовольчу і насіннєву допомогу голодуючим селянам. Так ніхто нічого не знав, що робиться у сусідів. Тому що поряд з організацією терору голодом була задіяна інформаційна блокада та суто фізична, коли населення України місяцями було оточене й не могло виїхати.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Музей Голодомору | Holodomor Museum (@holodomormuseum)

У трохи кращому становищі був хіба що масив поряд з лісами чи водоймами, де можна було щось знайти: гриби, ягоди або ж щось зловити.

Я пам’ятаю голод 1946-1947 року. Мені вже було десять років, тоді я в Одесі жив і збирав мідії. Так рятувалися від голоду.

Якщо ще під час голоду у 1921-1922 роках українські селяни переїжджали в пошуках хліба, переходили з міста до міста, їхали до Росії чи Білорусії, то в першій половині 1933 року була організована ще й фізична блокада.

Крім того, саме на ці роки припала паспортизація, тому без отримання документів їхати кудись було практично неможливо. А коли людина вже й мала паспорт, могла потрапити в ув’язнення чи заслання за те, що не віддала усе своє майно державі.

Нікого не випускали, забирали весь хліб і не тільки, а й ту їжу, яку люди збирали на своїх присадибних ділянках і таким чином карали.

На додачу була задіяна й інформаційна блокада, яка тривала аж до грудня 1987 року. В Україні тому раніше про голод нічого й не можна було казати. Люди, які вижили та пам’ятали голод, дуже часто публікували свої спогади. Їх вийшло дуже багато, сотні, тисячі, починаючи з 1988 року.

Станіслав Кульчицький ділиться, що навіть під час зустрічей з іноземними колегами з різних країн від Австралії та Китаю до Європи та Північної Америки були відчутні наслідки інформаційної блокади щодо теми Голодомору. Дослідники знали здебільшого про те, що у першій половині 1933 року держава почала надавати голодуючим селам допомогу. Тому всім іноземцям здається, що влада хотіла допомогти, а не морила селян голодом.

Насправді ця допомога була одним з елементів інформаційної блокади.

Читати на тему

Невирвана сторінка нашої історії: книги про Голодомор 1932-33 років

Добірка книг про Голодомор 1932-1933 років, які варто прочитати кожному/-ій.

Навіть коли іноземці почули віддалено про голод в Україні та відправили допомогу, була застосована блокада. Так кілька кораблів, які тримали курс на Європу з вантажами зерна, були затримані в Чорноморських портах.

Допомагала пропаганда владі й знаходити прибічників, які проводили обшуки та забирали все майно у людей.

— Групи для обшуків складалися з незаможників, тобто місцевих селян, які не вирощували на продаж хліб. Це були десятки тисяч громадян, робітників, службовців, які були кинуті в обшукові бригади в українських селах.

Переконати у необхідності таких дій допомагали газети, які громадяни змогли читати після впровадження писемності, що мало на меті якраз створити пласт людей, які будуть слухатись новин. Також чи не найбільш переконливими були трансляції кіно.

Всюди йшлося про те, що у всьому винні куркулі й вони становлять загрозу для розвитку.

Це все демонструвалося на екранах під такими заголовками, що ось куркулі українці кістлявою рукою голоду хочуть зупинити індустріалізацію міста.

Коли перші обшукові бригади приходили в дім та знаходили хліб, тоді на перший план виступали оператори, у яких було завдання робити фотографії для газет, журналів, а також знімати відео. Так демонструвалось, що вилучення схованого хліба було організоване.

Крім того, люди, які обшукували своїх співгромадян, мали свій бонус, тому що хліб забирала держава, а буряки та продукти тривалого зберігання могли перепадати обшуковим бригадам.

Так пропаганда практично створювала розрив між незаможниками та тими людьми, які могли вирощувати зерно та інші продукти не тільки для своїх потреб, а й на продаж.

Село вже перестало бути таким згуртованим.

Крім того, зменшилась і кількість населення. У різних джерелах кількість загиблих коливається від трьох до восьми мільйонів українців. Станіслав Кульчицький говорить про п’ять мільйонів загиблих. Це згодом вплинуло й на народжуваність та загалом зменшило кількість населення України.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Музей Голодомору | Holodomor Museum (@holodomormuseum)

Особиста історія свідка Голодомору Василя Цимби

Це геноцид, це був справжній геноцид, — говорить Василь Цимба про пережитий Голодомор.

Василь Цимба народився у 1927 році у селі Райгородок Чернігівської області. Чоловік пригадує, що до початку Голодомору його родина добре жила, була з середняків, мала гарний дім, де жило дві родини: дядько з жінкою і двоє дітей, а також батько, матір та троє синів, зокрема й пан Василь.

Ще до початку Голодомору у 1929 році батько та дядько Василя виїхали у пошуках заробітку. Тому фактично жили разом тільки мати, бабуся, дідусь та діти.

Чого ми вижили? Тому що сережки та обручку продали. А потім батько приїхав забирати сім’ю на початку 1933 року.

Спочатку, пригадує пан Василь, молочні продукти зникли. Чоловік це запам’ятав, бо й досі любить найбільше молоко. Потім згадує, що забрали борошно. Пізніше й борошна вже не було, а одна лиш картопля та буряк. А потім забрали й картоплю, шукали буряки.

Говорили, що кулаки, то вороги радянської влади. Тому забирали землю, яка належала сім’ї, накладали податки, щоб здавали натурою і картоплею, пшеницею.

Родину пана Василя вигнали з рідної хати. Забрати з речей нічого не можна було — лише те, що було в руках чи на тобі. Хоча, як пригадує пан Василь, іноді й посеред дороги з когось знімали останнього кожуха.

Грудень, був сніг, як нас вигнали. Так на другий день хату розламали та перевезли її в інше село, а там збудували школу з неї.

Пізніше, у близько 1990-х роках, пан Василь приїжджав подивитись на свій колишній дім. Згадує, що дім вже обріс бур’янами. Він лише пожартував, що приїхав забрати свою колишню домівку. Та потім посміявся та поїхав.

Та не до сміху було, коли у 1932 році довелось шукати, де жити. Переїхали у дім, де померла бабуся, яку звали Єшпарка. Тоді ще зовсім маленький Василь і захворів на двостороннє запалення легенів. Чоловік згадує, що тоді допомогло лише молоко від кози, яку родина купила з грошей, що надіслав батько хлопчика.

Після хвороби я не міг бігати, у футбол грати, бігати з іншими дітьми. Тоді й закінчилось моє дитинство.

Окрім козячого молока, також з їжі були цибуля та макуха, які мати отримувала на роботі. Інколи дітям вдавалось зібрати колоски. Дітей, коли зловлять, не били. А ось дорослого, якщо спіймали, то могли або нагайками бити, або ж на суд відправити.

Також родина рятувалась тим, що діти ходили ловити ховрахів, хом’яків. Заливали тваринок водою у норці та виловлювали.

Водою заливали й ловили, тоді було м’ясо. Це була радість.

Ще з їжі у часи Голодомору, яку пригадує пан Василь, була риба — в’юни, їх попри заборони ловив дід на озері.

Також у рідному селі Василя дідусь був столяром. Як пригадує чоловік, там ще такого суцільного мору не було, помирали зазвичай малолітні діти та старі люди, тож люди часто замовляли у дідуся зробити домовину. А бабуся Василя читала молитви за упокій душі над покійниками. Тож за такі послуги люди платили тим, що вдалось заховати від обшуків. Часто це була картопля.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Музей Голодомору | Holodomor Museum (@holodomormuseum)

Трохи пізніше приїхав дядько та хотів забрати родину з села, але його арештували за те, що він не здав хрест, яким його нагородила ще царська влада за участь у Першій світовій.

Коли прийшли забирати хрест, він сказав, що загубив його. Відповіли, що буде значить на Калимі шукати золото, якщо не здає своє. Він зміг повернутись лише у 1939 році.

А ось батьку пана Василя вдалось забрати родину: пливли з села по Десні до Кам’янського. Чоловік згадує, що тато зробив це, щоб не загинули рідні від голоду. Крім того, тоді він вже мав роботу на металургійному заводі, тож міг забезпечити родину.

Однак голодування у житті Василя та всієї країни тоді не закінчились. Під час Другої світової війни теж довелось виживати та знаходити можливість підзаробити. Пан Василь розповідає, що тоді його мати сказала перемальовувати гральні карти, щоб продавати.

За папір слугували листки з книжок, які німці викидали з бібліотек. Чоловік пригадує, що тоді так набридло, що аж до старості не малював. Лише зараз іноді береться за малювання, яке колись полюбив ще дитиною.

Та не так довго вдалось Василю забезпечувати своїм талантом, оскільки його заслали на каторгу у Німеччину. Там теж, згадує, люди постійно голодували.

Рабську роботу в Німеччині робив, три роки там працював.

А як повернувся до родини після війни, встиг трохи повчитись у технікумі, навіть був учнем кравця певний час. Однак отримав нове заслання — цього разу від радянської влади у середню Азію, де працював разом з висланими німцями, кримськими татарами, чеченцями.

Коли вже вдалось повернутись, то зміг знайти роботу, стати замісником директора підприємства. Ця посада дала зрозуміти, як змінився він з плином життя. Василь говорить, що після пережитого не втратив віру у людей, але почав чітко розуміти, хто є хто. І жодного разу не помилився.

Спілкувався з бандерівцями. Знав, що вони за свободу України. Я знав, що вони патріоти, як і я.

Зараз пан Василь теж за свободу України. Хоч і втратив рідний дім, чимало років у голоді та засланнях, а також улюбленого дідуся, на якого був так схожий, вірить у силу українців.

Читати на тему

Пам’ятають, як люди пухли з голоду. Історії жінок, які пережили Голодомор

Про Голодомор з перших уст читай у нашому матеріалі.

Ділиться, що на початку повномасштабної війни був впевнений, що голодувати точно не буде. Тільки й досі помічає за собою відгуки колись пережитого: їсть усе, що є на тарілці.

Не можу залишити жодного шматочка в тарілці. Мої завжди чисті. Я беру скільки з’їм, а потім ще відріжу. А якщо більше відрізав, то все одно доїм.

Які наслідки пережитого Голодомору для психіки

Через інформаційну блокаду, про яку вище зазначав Станіслав Кульчицький, довгий час доступ до відомостей про Голодомор був закритий. Навіть більше — тема була табуйована та рідко обговорювалась.

Коли були відкриті дані про тотальний голод, його очевидцям, яким вдалось вижити, було вже приблизно за 60 років. Тож і психологічні наслідки відслідковувати було непросто.

Одне з найбільш повних досліджень має назву Травма в соціальному та культурному контекстах, опубліковане в академічному журналі East/West: Journal of Ukrainian Studies.

У публікації згадується дослідження 2009 року М. Обушного та Т. Воропаєвої, де було опитано 1000 учасників, які були у віці від одного до семи років у період 1932-1933 років. Результати показали, що свідки Голодомору демонстрували вищий рівень конформізму, тривоги, фобічних реакцій, поведінкового уникання та внутрішніх конфліктів.

Що ж стосується особливості поведінки їхніх нащадків, то науковці Брент Безо та Стефані Меггі виявили, що у них можна також прослідкувати нераціональне накопичення, неспроможність позбутися непотрібних речей, значний фокус на їжі, а також переїдання та постійне занепокоєння виживанням.

І. Рева відзначає також інколи комплекс національної меншовартості та постійний страх поразки. Подекуди зустрічається поведінка, що нагадує стокгольмський синдром, коли жертва тяжіє до агресора. Тобто людина, яка пережила катування голодом, могла також проявляти тяжіння та сум за радянським минулим.

Також більшість дослідників погоджуються, що Голодомор можна називати трансгенераційною травмою — передача наслідків травмування від покоління людей, які її пережили, своїм нащадкам. Адже як поведінкові зміни, так і когнітивні, тобто спосіб мислення, передаються тепер із покоління у покоління і наслідки голоду можуть відчувати на собі й молодші представники родини.

Як голод вплинув на наші гени

Також генетик Олександр Коляда вивчав наслідки Голодомору на біологію українців та поділився результатами з виданням Факти ICTV. Зокрема до наслідків науковець відносить накопичення жиру в організмі, адже це було необхідно для виживання. Тому нащадки жертв голоду можуть бути більш чутливими до калорій та схильними до ожиріння.

Крім того, пережитий голод може внести зміни й в частоту генів. Наприклад, молоко жінки, предки якої пережили голод, може мати більшу калорійність, оскільки гени низької калорійності вичищались, аби дати наступним поколінням шанс вижити.

На додачу у людей, які застали Голодомор у 1932-1933 роках у внутрішньоутробному вигляді, зафіксовано частіше діабет, ніж у тих, хто з голодом не стикнувся.

Загалом поки що в наукових колах точаться дискусії щодо того, чи можуть передаватись ці мітки нащадкам. Однак дослідники точно знають, що самі гени живуть у багатьох поколіннях людей.

Чому важливо пам’ятати про Голодомори

— Коли людина втрачає пам’ять — така хвороба називається амнезія — то вона перестає бути людиною. Якщо народ втрачає пам’ять про своє минуле, він може залишається народом, але він перестає бути нацією, — лаконічно пояснює Станіслав Кульчицький.

Василь Цимба додає, що спершу необхідно пам’ятати про пережите, щоб не йти з росіянами на перемовини зараз. Особливо коли вони продовжують добровільно нищити наш народ. А також, щоб події тих років більше не повторилися.

---

А раніше ми також розповідали, як розповісти та пояснити дитині, що таке Голодомор. Також ти можеш прочитати, що тобі треба знати про День пам’яті жертв Голодомору.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.