Одним із перших зустрів ворога у морі! Історія моряка-прикордонника з Азовсталі

Він зустрів наступ ворога в Азовському морі. Моряк-прикордонник Роман народився в Криму та понад 20 років жив та служив у Маріуполі.

Наприкінці лютого чоловік був у морі, а потім його екіпаж отримав команду повертатись на базу. Коли вже підходили до Маріуполя о п’ятій ранку 24 лютого, то побачили російські кораблі.

Тож оборона розпочалась із перших днів. Спочатку намагались тримати порт, але згодом перемістилися в місто. З 18 березня і до 15 квітня Роман провів у боях за Маріуполь, водночас отримуючи нові знання про ведення бою у місті.

А потім прийшов наказ перейти на Азовсталь. Коли група Романа пересувалась містом на машині, то в неї “прилетіло” — вона не могла рухатись далі. Когось пересадили в інше авто, а декому довелося продовжувати шлях пішки.

Деколи потрібно було перечікувати, доки скінчиться обстріл. У таку мить в одну з будівель, де переховувався Роман, прилетів снаряд.

Була кімнатка метра півтора. Нас там троє було — азовець, працівник ГУР та я. В нас і прилетіло, залишився живим тільки я.

Чоловік отримав поранення в руку, тому спочатку довелося надавати собі допомогу самостійно. Перев’язавши кінцівку турнікетом, Роман пішов шукати своїх побратимів, які й допомогли йому дістатися Азовсталі.

Читати на тему

Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

“Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.

Як говорить сам військовий, там уже була збірна солянка з різних підрозділів, але усі підтримували одне одного. Особливо чоловік захоплюється медиками, які докладали надлюдських зусиль, щоб врятувати життя кожному пораненому.

Це справжні герої. У таких умовах стільки людей повитягували.

Сам Роман ділиться, що було морально складно, оскільки він уже не міг вести бій через поранення, а отже, від нього й мало чого залежало. Лишалося тільки чекати. Часом приходили у голову думки, що він уже ніколи не вийде звідти. Проте про здачу в полон ніколи не думав. Та коли прийшов наказ, то довелось виходити з заводу.

Коли його разом із побратимами везли в Оленівку, то побачив, яким стало місто після щоденних ворожих бомбардувань. А потім були нескінченні дні у полоні.

Роман ділиться, що рук не прикладали, але пропаганду вели посилено. Постійно говорили, що ось-ось — і країни більше не буде. Та чоловіку стало сил не лише не вірити у кожне їхнє слово, але й витримати складні умови перебування у неволі.

Попри усі складнощі, усі українські військові гуртувалися та допомагали одне одному. Роману перев’язки робив полонений хірург, якого тепер чоловік, як сам говорить, пам’ятатиме завжди.

Також військовий говорить, що у бараці на 100 осіб жило близько 500. Годували їх нібито й кілька разів на день, але це були зовсім невеликі порції. Зранку була каша, а на обід щі, з яких уже згодом полонені могли тільки жартувати. Однак їсти хотілося постійно.

Настрої були такі, що обов’язково вийдемо, десь зберемося та поїмо. Думки, усі наші розмови закінчувались їжею.

Та коли чоловіка вже повернули додому, перше, що він хотів зробити, — подзвонити рідним, а вже потім поїсти. Роман схуд на 30 кг. Нині він проходить реабілітацію та чекає на протезування, щоб знову стати у стрій.

Найбільша мрія — перемога та відновлення тих місць, які були зруйновані. Хотілося б повернутись. До себе додому тягне. Сниться місто наше.

Маріуполь. Саме це слово завдає українцям болю, а місто стоїть у руїнах. Можна лише уявити, скільки жаху пережили його жителі. Або ж можна дізнаватись їхні розповіді. Читай історію Аліни та Богдана, які вибралися з Маріуполя.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!