Дівчина і досі себе картає, що замало говорила слів кохання йому. Кожного дня, сотні разів, але тепер, здається, цього все одно мало. Він сміявся та іноді обурювався з такого потоку любові, але відчуття, що вона зробила недостатньо, все одно лишилось.
Я досі не хочу і не можу вірити, що моя любов до тебе не спрацювала магічним щитом, — написала Наталія Гаврилюк у день, коли дізналась про смерть коханого.
Це було 20 березня, день народження Євгена Петраша. Дівчина понад усе не хотіла вірити у цю звістку. Тіло довго не могли знайти, адже тоді Ворзель ще був в окупації.
Наталія сподівалась, що її коханий якимось дивом вцілів, згодом вибереться на підконтрольну територію, прочитає її слова та спитає жартома, чи не дурна вона.
Та вже у квітні батьки хлопця змогли дістатись населеного пункту та забрати сина. Примарні мрії Наталії розтанули в словах листа на похороні коханого.
Я тобою пишаюсь і вдячна за все. Але для мене ти більше, ніж Юджин, ти — весь мій світ, який сьогодні закрили у труні.
Як тепер пише сама дівчина у своєму щоденнику у соцмережах, вирішила розповідати про коханого, щоб не збожеволіти від стресу. Вона ж бо кохала його, здається, все своє життя чи навіть трохи більше.
Пара була разом цілих сім років. Наталія хотіла вірити, що це, як в казках, магічна дата. Та після того, як Євгена не стало, вірити у щось подібне стало практично неможливо. Лише тліє надія, що він відправляє їй якісь послання, як тоді, коли дівчина попросила коханого на його могилі дати хоча б якийсь знак. Та прибігла лише білочка.
Євген Петраш
Наталія, зберігаючи почуття гумору, яке так любив її Євген, написала, що наступного разу просить його бути трохи конкретнішим.
Однак часом він не був таким рішучим, як хотілося б самій Наталії. Як тоді, коли вони познайомились у гуртожитку. Сподобались одне одному з першого погляду, але все ніяк не могли знайти у собі сили зробити перший крок. Зрештою поєднати два сором’язливі серця довелось подрузі дівчини.
Вся історія кохання почалась у переписці. Згодом довелось і зберігати кохання у друкованих буквах, коли парубок пішов добровольцем боронити Україну у 2015 році. Став до лав Азова, довгий час жив у Маріуполі.
Та жодний кілометр поміж серцем незламності нашої країни та столицею не зміг роз’єднати їх. Не змогла поставити крапку в історії кохання й загибель парубка, коли він повернувся до оборони незалежності Батьківщини після початку повномасштабного вторгнення.
Я рада хоча б тому, що в останній вечір разом не залипала в TikTok, як завжди, а ми заснули в обіймах.
Востаннє Наталія бачила Євгена, коли він перевзувся у військові чоботи прямісінько у машині, поцілував кохану та побіг назустріч долі. Він віддав своє життя за неї — за свою кохану, а також за Україну та за кожного її громадянина.
Дівчина ж натомість береже, як найдорожче у світі, пам’ять про свого героя та продовжує писати свій щоденник, щоб серце їхнього кохання й надалі билося кожною буквою, кожним словом, кожним реченням на папері життя.
Описати всі свої почуття до Жені і те, яĸою неймовірною людиною він був, я можу тільĸи таĸим способом, ĸоли це залишає слід, торĸається серця.
На жаль, історій трагічного кохання, яке тепер назавжди лишиться тільки історією, вже чимало. Своїми деталями вони зачіпають кожне небайдуже серце. Читай історію вічного кохання під номером 7793, яке зруйнував снаряд під Бахмутом.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!