Люди, що залишилися жити в тилу під час великої війни навряд уявляють, як це: бути військовим на нулі. Ніхто їх і не просить, не благає. Мовляв, живіть люди власне життя, але пам’ятайте, якою ціною.
Єдине, про що доводиться просити всіх тих, хто залишився в тилу — допомагати тим, хто на фронті. Наша історія взята із Facebook бойової медикині Оксани Чорної. І те, що описує жінка — далеко не романтичні уявлення про війну.
Далі — пряма мова Оксани Чорної з її допису у соціальній мережі.
Напевно, так. Схопившись за гарячий чайник чи перекинувши на себе окріп. Ну, чи принаймні перележавши на сонці. І як відчуття? Пам’ятаєте?
— Наш Камаз підірвався, коли стемніло. Ми з Андрюхою поверталися зі стабпункту Медроти, коли побачили яскраво-помаранчевий гриб, що підіймався до хмар.
Перше, що спало на думку — ядерний вибух.
Полум’я освітлювало небо. Приблизно той квадрат, який ми мали проїжджати, повертаючись до Медпункту. Знайти місце підриву було легко — горіло все поле, яскраво-червоним полум’ям пожираючи ніч.
Ми звернули в його бік, особливо не замислюючись, що це може бути мінне поле. Я вже потім, після виїзду, подумала: наскільки було небезпечно туди під’їжджати.
Facebook
На місці підриву вже був Йода та Мишик. Вони вже знайшли 300-того — водія машини. А він нам сказав, що бачив другого бійця і що він — 200-тий. Поки ми вкладали пораненого в мою машину, Йода з Мишком поїхали шукати тіло загиблого.
Від штанів залишилася смужка, що тліла, під обгорілим ременем. Куртка перетворилася на пластмасу. На ньому вціліли лише шматки майки та нижня частина берців.
— Мені довелося зрізати з його зап’ястя браслет, який впікся в шкіру. Його руки, ноги, обличчя були сильно обпалені. Шкіра тонкою плівкою злазила, обпадаючи лахміттям на ноші. Тільки тулуб залишився цілим. Десь на 50%.
Його трясло від холоду. І навіть після того, як я загорнула його ковдрою і ввімкнула пічку у машині на всю, йому тепліше не ставало.
Потім прийшов біль. Андрюха вколов йому знеболювальне і поставив крапельницю з фізрозчином. Вилитого балончика Пантенолу не вистачало, а нічого іншого в нас не було. До стабілізаційного пункту залишалося півтори години їзди.
Чи обпікалися ви колись? Пам’ятаєте, як це боляче?
— Я якось вилила собі на ноги окріп. Мені тоді прислали спробувати невеликі гелеві пов’язки. Я пам’ятаю, що вони гарно діяли, знімали біль та жар. У мене навіть шрамів не залишилося.
В нас було кілька пакунків, але ми їх використали для хлопця, який отримав опіки від пару, коли відкрив місткість з водою на вогні.
Друзі, я благаю вас, знайдіть нам гелеві протиопікові пов’язки. Тільки великі. Я вас дуже прошу. Опіки це так боляче. Дуже боляче.
Таке пекло щодня проходять сотні українських військових. Допомогти армії можна кількома способами: про них ти дізнаєшся з нашого іншого матеріалу за посиланням.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!